До Сум на веслах: 1. Де не гріх забаритися

Коли святкові червневі вихідні збігаються докупи, так і хочеться утнути якусь мандрівку! Щоб і гарна природа, місцевість історична, та ще й новий досвід. Так у нас зародилася думка спробувати себе сім’єю у водних туристах. Щоправда ми бентежилися: як це сприймуть діти? Тому для початку обрали невеликий дводенний маршрут, де Псел, намагаючись викрутитися з міцних обіймів лісу, поспішає назустріч місту Суми.

А щоби було з ким годувати комарів, запросили Наталку і Сашка Лебедів з дітьми. Кілька років тому ми разом мандрували околицями на велосипедах, тож знали, що друзі неодмінно прийдуть на допомогу, якщо в нас, не дай Боже, байдарка піде на дно чи бобри погризуть весла. А Сумський туристичний клуб «По Пслу» (popslu.com) не лише надав нам байдарки з веслами, гермомішками і жилетами для дітей, але й привіз із усім цим добром на берег річки одразу за селом Барилівка.

Коли наша грізна армада стартувала, це було те ще видовище! Три байдарки ледве втискувалися у вузенькі береги. Таким маленьким я Псел ще ніколи не бачив. Бо проти того, що тече в Сумах, цей здавався наче рогалик проти колобка. Але нічого, пропливили.

Перші три кілометри ми обпливали Барилівку. Хоч як старався, за густою зеленню на березі я не зміг угледіти бодай найменшої хатинки. Про те, що поруч село, свідчив хіба колишній пішохідний міст, уламки якого сумно звисали над річкою.

А от нам сумувати не доводилося. Бо малий Псел нерідко нагадував лабіринт, де треба вміло маневрувати між поваленими деревами, які лягли на вічне купання, перекривши більшу частину ріки.

Проте сплав по Пслу – це не лише підготовка до подолання порогів. Це й казкові мілини з неймовірно приємним піщаним дном. На одній з таких ми помінялися місцями з байдарками і самі ловили швидку течію.  

Коли зробили все, що хотіли (охолонули, накупалися, втопили ласту), то знову осідлали байдарки і подалися рахувати петлі Псла. Справді, в цьому місці він такий виткий, як той вуж (плавучих вужів теж бачили). Якби не стрімчаки на берегах, то в кількох місцях було би швидше сто метрів перенести байдарки, ніж обпливати півтора кілометра.

Але ж у нас не пішохідний похід, тому ми все пройшли на веслах, а не на ногах. На щастя, мали з собою достатньо енергетичних запасів, тому від утоми ніхто за борт не валився.

Що вражало у тутешньому Пслі окрім швидкої течії, це прозорість води. Коли пропливали над пісочними мілинами, то взагалі виникало враження, що сусідні байдарки летять, не торкаючись поверхні.

А потім знову Псел розкуйовджувався і похід перетворювався на динамічні змагання з неприборканою стихією.

Лебеді, як досвідчені гребці, майстерно додали перешкоди. Ми теж швидко навчилися, хоча спершу здавалося, що легше караван верблюдів пропхати через вушко голки, ніж змусити тримісну байдарку вписуватися в повороти і не плавати по колу. У нагороду Псел привітав нас хоч і без овацій, але з квітами.

Рослинність річки взагалі вражала різноманітністю. Окрім того, що витикалося з-під води, чимало дивного плавало під поверхнею. Особливо мене бентежили гігантські зелені макарони, схожі на водорості. Чи навпаки.

Маленькі діти – теж неабиякий колорит мандрівок. Наша донька згадала, що взяла з собою лебедя Качу (насправді, рожевого фламінго, але це не принципово). Надувну подобу водоплавного птаха вона тримала за мотузочку і зацікавлено споглядала, як той, спінюючи воду, намагався не відставати від байдарки. Але це йому вдавалося не завжди. Коли Кача втомлювався, ми поверталися, аби підібрати бідолаху на борт. Десь після третього разу ми відмінно навчилися робити екстрене гальмування веслами і пристойно опанували задній хід.

Як порівнялися з наступним селом – Вільшанкою (теж невидимим), то побачили перше знайоме місце. Поблизу поваленого дерева з гілкою, що характерно утворювала кут 45 градусів з поверхнею води, Олена впізнала «Острів» – за верхівками ялинок і кремезною сріблястою тополею край води. «Острів» – це традиційне місце щолітнього наметового відпочинку її родини у 1970-90-х. У 2010 році ми удвох приїздили сюди велосипедами, але відтоді галявина і спуск до води заріс, тому тепер ми навіть не змогли причалити.

Зате через кілька кілометрів зупинилися на пляжі бази відпочинку «Зоряний». Саме тут починався «Острів», який переїхав звідси наприкінці 1970-х – коли побудували базу.

Місця тут і справді надзвичайно екологічні! Цей великий ліс із річкою утворює Битицький ландшафтний заказник, де немає ні метру асфальту, ні цеглинки будинка. Мабуть, це найменш антропогенна частина Сумщини. Хоча, за іронією долі, саме поблизу Битиці у VIII-IX століттях знаходився перший на лівобережній Україні міський центр. У ньому мешкали східні сіверяни, але через усобиці Хозарського каганату змушені були покинути обжиті місця. Нині колишнє поселення можуть показати лише археологи. Але ніщо не заважає уяві домалювати на якомусь особливо великому крутосхилі над рікою чатових зі списами і частокіл з вежами між сосен.

Але не забуваймо, що наша мандрівка – це не лише постійний рух. На пляжі наступної бази відпочинку «Росинка» ми причалили, аби повторити водні процедури.

Поки діти купалися, я ще й трохи погуляв територією. Роздивився і сучасні споруди, і мотузяний парк, і майданчики для волейболу, батути, альтанки і доволі широкий пляж. Людей теж відпочивало значно більше, ніж у «Зоряному». Можливо тому, що до міста ближче?

Поки ми безтурботно відпочивали від весел, я запримітив якогось шпигуна з американських фільмів. Щось середнє між трилером і жахіттями, бо дядько був у повному екіпірування для підводного плавання, але з… косою. Такою, знаєте, традиційно дерев’яною косою, з якою наші пращури ходили на косовицю. Тільки цей косив… водорості! Серйозно. Перепочив, натягнув маску ласти, прихопив косу і заходився енергійно полоти підводний бур’ян, аж клапті попливли зеленою смугою. Вперше бачу такий спосіб розчистки пляжу.

Коли ми знову всілися на байдарки, десь за кілометр побачили, як працюють з пляжем у сусідній базі відпочинку «Сонячна поляна». Ніяких косарів – тільки суворі бульдозери зрізають землю, рівняють пісок.

На цьому ланцюжок баз відпочинку скінчився. Але нікуди не поділися місцеві, які ладні самі організувати собі дозвілля. Одна з найбільш видовищніших місцевих забав – тарзанка. Це коли до похилого дерева прив’язана мотузка з палицею на кінці. Один хлопець залазить нагору, щоби дістати верхній край і гойднути так, аби напарник, що стоїть унизу, зловив палицю. Після цього другий відштовхується і виконує вправи для маятника над водою. Може пірнути одразу, але більшість тих, кого ми бачили, полюбляли спершу погойдатися з вітерцем.

Ось ці тарзанки і саморобні дерев’яні пірси явно вказували на те, що ми покинули межі Битицького парку (тепер і місць для зупинки стало більше, бо в парку всі береги були наїжачені неприступними заростями). Справді, коли причалили до лівого берега, то я побачив поле, за яким виднілися хатки села Велика Чернеччина.

Перекуси перекусами, але ми десь глибоко в собі відчували, що вже безнадійно проминула пора обіду, тому всілися на березі, аби надолужити згаяне. Себто з’їсти нез’їдене.

А байдарки тим часом притулилися перепочити на березі. Очікуючи, що після заправки їхні біодвигуни запрацюють удвічі швидше. І головне буде вчасно зупинитися, аби не проскочити ті Суми.

продовження

One thought on “До Сум на веслах: 1. Де не гріх забаритися

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.