(Продовження. Початок тут)
Проте ми не збиралися допливти до Сум за день. Власне, і сонце вже вийшло з режиму «допекти до живого», ховаючись збоку за гіллям високих дерев. Тож саме настав час подумати про місце для табору. Я планував його десь за мостом біля Великої Чернеччини (того самого, з якого ми споглядали Псел наприкінці велосипедної мандрівки майже рівно рік тому).
Але виявилося, що майже всі тутешні пляжі та галявини, де можна більш-менш нормально причалити, покупатися і поставити намет, вже кимось зайняті! Оце так несподіванка: літо. Тож ми вирішили попрямувати до перевіреного місця – поблизу бази відпочинку «Зелений Гай», де наші друзі Лебеді знають кожен закапелок.
Вмотивовані улюбленим місцем, наші соратники налягли на весла із заздрісним, як для вечора, запалом. Ми теж спробували те саме, але як тут розігнатися, якщо знову треба рятувати Качі? Зрештою, я пояснив їй, що купатися досить, запхнув у нетрі байдарки, і ми далі попливли без зупинок.
До речі, окрім надувних птахів, ми бачили чимало живих. Причому, їх було багато всюди – навіть наступного дня, коли ми пропливали через сам центр міста Суми. Деяких я впізнав, але чимало були для мене незнайомими. Тож якщо серед вас є гуру в орнітології, ось вам квест. Мені цікаво буде дізнатися назви у коментарях під текстом.
Траплявся ще один птах, якого ми бачили найчастіше, але який ніяк не хотів товаришувати об’єктивом моєї камери, бо був маленьким, чорним і прудким. Це – берегова ластівка. Зате ніщо не заважало сфотографувати їхні багатоповерхівки – мало який відкритий край урвища над водою не був поцяткованих пташиними норами.
Мати помешканням з краєвидом на мальовничу річку прагнуть не лише пернаті. І хоча будинків над водою ми не зустрічали, але місця для комфортного споглядання двоногих траплялися.
А тим часом ми допливли до фінішу. Власне, ми давно втратили з поля зору авангард нашого загону, але коли побачили пішохідний міст, то захвилювалися. Це той самий міст, яким можна перейти на базу відпочинку «Зелений гай» (вперше ми відкрили його для себе у 2011 і відтоді мало не щороку якась мандрівка проходить через нього). Але двох жовтих байдарок ніде не було видно.
Ось уже й саму відремонтовану базу ми побачили, але наших друзів – ніде. Залишалося одне з двох: або ми вони причалили раніше і ми зі своїм бьордвочингом їх пропустили, або вони подумали: «Зелений Гай – це ж майже Суми!», і не розмінюючись на дрібниці, погребли додому.
На щастя, нам став у нагоді винахід 1980-х. Я дістав мобілку і вже за хвилину загадка отримала третю відповідь. Наталка повідомила, що вони причалили і чекають на нас за наступним закрутом ріки. Там, де знайшли вільне місце.
Потираючи натерті пальці й занімілу спину, ми радісно витягли байдарки з води і знову стали сухопутними. Принаймні, до завтрашнього дня можна відпочити від відпочинку.
Поки одні дорослі ставили намети, інші ходили з дітьми на пляж. Там на повороті річки утворилася широка мілина з велетенським півмісяцем берегового піску – просто рай для малих крутьків!
А як повернулися, то всі разом розпалювали вогнище. Здається, тільки лінивий не поклав бодай галузку на олтар майбутньої вечері.
Коли ж ми зготували кашу і чай, то на вугіллі, яке пашіло жаром, Сашко ще й приготував овочі гриль з грибами. Такого під час походів ми ще ні разу не їли! Але ж ніколи не пізно почати.
Сонце закотилося за обрій якось стрімко – аж ми не встигли довечеряти. На щастя, у нічну зміну вийшов його заступник – місяць.
Спершу він ховався за кронами. Але коли виліз на найвище дерево, то проклав собі доріжку прямісінько в наш табір!
Чи довго походжав собі місяць – я не знаю. Але коли зранку прокинувся, то спершу здалося, що він вичовгав усю річку! Поверхня води була такою рівною, що відображення протилежного берега здавалося його продовженням.
Зникла річка – лише ілюзія. А от що справжнє, так це те, що ми ночували біля підніжжя незвичайного пагорба. На вигляд – ліс, та й годі. Але якщо видряпатися нагору, то можна побачити чимало курганчиків і слідів археологічних розкопок. І це не спроста. Адже, коли Битицьке городище занепало, мешканці подалися не світ за очі, а лише за 7 кілометрів на захід, де заснували нове містечко, відоме серед науковців як Зеленогайський археологічний комплекс. Люди тут мешкали з початку ІХ століття до приходу монголо-татар у 1239 році.
Поблукавши лісом, я ще принагідно зайшов на базу «Зелений гай», де набрав 8 літрів води – з рідиною в нашому таборі було зовсім сутужно. Тобто, з тією, що для приготування сніданку. Бо для технічних потреб води було навіть більш, ніж достатньо.
З новою водою ми швиденько зготували суп і чай – альфу і омегу чудового сніданку. Ясна річ, між цими буквами були й інші, але для них вода і вогонь не потрібні.
Проте дітей зранку ніщо не піднімає так добре, як купання. І хай сніданок зачекає.
А знаєте, що було після сніданку? Ми знову ходили на річку! Пісок на пляжі вже припікав так, наче ступаєш по пательні, але вода була просто чарівна! Навіть попри те, що в ній плавали згустки водоростей – неподалік працював ще один підводний косар.
І все було добре, поки з води не вилізло щось…
Навіть плавучі водорості малі фантазери здатні перетворити на гру. Наприклад, у русалок.
Або викопати собі окреме озеро і бавитися в ньому. Нащо та річка?
Словом, місцина нам так сподобалася (особливо дітям), що ми залишилися тут мало не на півдня. І лише тоді, коли сонце досягло своєї найвищої точки, прогнавши тіні з табору і перетворивши намети на маленькі сауни, ми зрозуміли, що воно натякає нам рухатися далі.
Мандрівник і його мандрівки 
Щодо запитання з птахами. На 4-му фото є 5 пташечок, з яких для мене загадковими були тільки верхні 3. А нижні 2 – це знайомі багатьом містянами крижень і мартин. У Києві їх ще більше, ніж Сумах.