Година в Люботині

Цього літа я з сином Нестором відкрив найкоротше залізничне сполучення між Олександрією та Сумами. Прямого потяга між цими містами немає, тому спершу треба сісти на «Одеса-Харків», і доїхати ним до станції Люботин, а там скористатися поїздом, що  так і називається: «Люботин-Суми». Але як наважитеся повторити нашу мандрівку, майте на увазі, що в Олександрії варто стартувати не з центрального вокзалу, а залізничної станції Користівка, що знаходиться за 6 кілометрів на північ від міста. І бажано замовити таксі, бо о 2-й годині ночі громадський транспорт не працює.

Саме так 6 червня 2021 року ми потрапили в Люботин. «Вікно» між потягами складало цілу годину, яку ми використали для дослідження місцевості. І почали з самого вокзалу, який не лише дійшов до нас ціленьким із ХІХ століття, але й став місцем проголошення Люботинської республіки у грудні 1905 року.

На той час містечко знаходилося в Російській імперії, і місцевих залізничників дуже засмучувало, що імперська влада в далекому Санкт-Петербурзі не рахується з їхніми інтересами. Тому вони згуртувалися і 14 грудня проголосили незалежне державне утворення. Імператор перелякався і вже 15 грудня видав закон про вибори до Державної думи – першого в історії Росії представницького органу. Насправді Ніколай ІІ злякався не так люботинських залізничників, як взагалі процесів, що вирували по всій імперії. Адже після того, як він 17 жовтня він видав маніфест, яким мав необережність дозволити різні демократичні свободи, тільки на території України право на фідбек вилилося у 1800 народних виступів. Тому Люботинська республіка стала останньою краплею на терезах його вагань. Але про всяк випадок він наказав придушити повстання в Люботині. Щоправда, без паровозів харківському гарнізону знадобилося 3 дні, аби розгашеними дорогами дістатися містечка і відновити порядок.

Інша річ, яка впадає в око, як виходиш з потяга в Люботині, це 260-метровий пішохідний перехід. Коли його збудували у 2002 році, він вважався найдовшим у Європі критим пішохідним мостом (і можливо, залишається таким донині). Міст поєднує дві частини міста, розділені широким залізничним полотном. На обох кінцях є ліфти, але спуск на обидві проміжні платформи можливий тільки сходами.

Але мене більше вразила не так довжина, як форма мосту – він складається з двох половин, які стикуються під кутом 6 градусів. Здавалося б, невеликий кут, але цього вистачає, щоб не бачити іншого кінця коридору, тому виникає враження його нескінченності. А округла форма і футуристичний стиль викликають думки про якусь позаземну колонію з фільмів про майбутнє.

Неземне враження підсилює каламутність вікон, через які важко щось роздивитися. Можливо 20 років тому вони й були прозорими, але з часом втратили цю властивість. Певно тому виною дим тепловозів, бо найгірше видно саме над тією частиною, де частіше їздять потяги. А в протилежному краю, над мотор-вагонним депо «Люботин», видимість покращується настільки, що навіть можна розпізнати, на якій колії стоїть ДР-1, а на якій – ЕР-9.

На станції Люботин рейки всюди. Не лише під мостом, але й на ньому! По них рухається спеціальна дугоподібна драбина, якою користуються працівники для технічного обслуговування переходу.

Люботинський міст – це не лише оглядовий майданчик залізничної станції та депо, але й невеличкий зоопарк. Якщо підняти голову, під дашком можна побачити ластів’ячі гнізда.

А просто під ногами голуби висиджують своїх пташенят. На сходових майданчиках підлога двошарова. Верхній шар – решітчаста металева поверхня, а на півметра нижче – суцільний лист, який і вподобали птахи. Так їх видно, але дістати – зась.

З протилежного від вокзалу боку міст спускається до Соборної площі, де таксі та автобуси запрошують на продовження поїздки.

Але в нас вже є квитки на потяг, тому повертаємося у бік вокзалу. Ще залишається півгодини часу і ми йдемо досліджувати парк через дорогу. Спершу його заступає привокзальний базар, але одноповерховим магазинчикам не до снаги сховати розлогі крони вікових дерев. Маяком місця, де краще прорвати оборону торгових рядів, слугує колишня водонапірна вежа. Правіше від неї відкривається вхід до рекреаційної зони.

На початку парку розмістився меморіальний комплекс. Найбільший пам’ятник – 179 воїнам Червоної армії, які загинули під час оборони Люботина у 1941 році і при його відвоюванні у 1943. Саме містечко перебувало під німецькою окупацією з 20 жовтня 1941 (перша битва за Харків) по 26 серпня 1943 року (четверта битва за Харків), з невеличкою перервою 19 лютого – 8 березня 1943 (третя битва за Харків). Монумент з постаттю радянського солдата, що стоїть у центрі півкола з іменами загиблих,  урочисто відкрили 1954 року, а в 2005 його органічно доповнили 6 пам’ятних знаків люботинцям, які в тій війні здобули звання Героїв СРСР.

Поруч знаходиться пам’ятник, обрамлений верхівками гір Афганістану. Країна, яку в ХІХ столітті намагалася упокорити Британська імперія, а цьогоріч облишили 20-річні спроби США, у 1979-1989 роках приборкував СРСР. І хоча Україна ніколи не мала територіальних суперечок з Афганістаном, під тиском Москви вона посилала своїх синів на чужу війну, в якій загинуло понад 3000 українців. Серед них були і 6 уродженців Люботина, яким 2013 року поставили пам’ятник.

Поміж військових монументів здіймається арка з дзвоном Чорнобиля. У ліквідації наслідків аварії на Чорнобильскій атомній електростанції 26 квітня 1986 року брали участь і люботинці. А в пам’ять про 30-ліття техногенної катастрофи люботинські залізничники запустили унікальний електропоїзд «Чорнобилець».

Обійшовши меморіал, ми потрапляємо до самого парку, чия історія розпочалася ще з позаминулого століття. Найбільшого розквіту він досяг наприкінці ХІХ століття, коли його територія належала поміщику Семену Святополку-Мирському. Саме при ньому схили були упорядковані і засаджені дубами, які й досі залишаються окрасою парку. З його ініціативи струмок було перетворено на каскад озер – це були перші штучні ставки на території Харківської губернії.

Ми спустилися лише до першого ставка, але оцінили крутизну схилів. Не даремно ж рекреаційну зону назвали «Парком Швейцарія». По той бік водойми навіть примостилися якісь мініатюрні замки – але це вже забудова ХХІ століття. А що насправді древнє, так це залишки городищ та курганних могильників IX-V століть до нашої ери поблизу шостого ставка. Щоправда, нині вони приховані лісом, та й година вже добігла кінця, тому ми поспішили назад до вокзалу.

На цьому наша подорож закінчилася. Але читачі можуть продовжити віртуальну екскурсію з іншими мандрівниками, які віднайшли в Люботині ще чимало цікавого. Наприклад, авторка проєкту «Замки і храми України» (castles.com.ua) поділиться враженнями від знайомством з маєтком Святополк-Мирських. Не лишило місто байдужим і блогерів з «Мандруємо Україною» (ukrmandry.com.ua). А харківські мандрівники (find-way.com.ua) створили цілу серію дописів про історичні місця, які варто відвідати у Люботині: вже згадана садиба Святополк-Мирських (1820-1840), Вознесенський (1836) і Свято-Миколаївський (1843) храми, школа (1905), краєзнавчий музей (до речі, всього 600 метрів на північ від вокзалу), аеродром-музей авіатехніки, а також джерело з живою і мертвою водою (у лісі біля п’ятого ставка).