Теплий день в Холодному Ярі

Здалося нам, що осінь якась недостатньо зимна, і вирішили ми відвідати Холодний Яр (лісовий масив на Черкащині). Щоправда, справа була на вихідних одразу після Покрови, тому зловити дрижаків нам зовсім не вдалося. Зате жовтень перетворив весь ліс на фестиваль золотавих ліхтариків, які сонце підсвічувало ніби навмисно урочисто з нагоди нашого приїзду.

Як прихильники коротких шляхів, спершу ми поїхали навпростець через село Косарі (це там, де з траси видно величезний напис «Холодний яр» над корпусом горілчаного заводу). Але та дорога раз-по-раз збивалася на трясучу бруківку, а потім взагалі вперлася у перекриту ділянку через ремонт мосту. То ми повернулися на трасу і спробували щастя з боку міста Кам’янки. Цього разу вдалося. Хоча в селі Грушівка асфальт тимчасово десь завіявся, а далі в лісі його місцями наче з гармати побили, але ми таки оминули всі ямки і дісталися до єдиного села в самісінькому серці Холодного Яру – Буди.

Тут протікає невеликий струмок, по один бік якого розмістилася Буда, а по інший, поки не Пешт, але ресторанно-готельний комплекс «Дикий хутір», стилізований під традиційне українське село. А також невеликий ринок сувенірів, де Оленка купила книжок, а діти – прапорців. Але найцікавіше ми побачили, як заплатили 25 гривень (по 10 за дорослого, 5 за школярика, 0 за дошкільнятко) і пройшли трохи далі від торговців. Саме там поміж інших дерев височіє патріарх лісів – 1100-літній дуб Максима Залізняка.

Дерево завтовшки близько 9 метрів і таке високе, аж моїй камері не вистачає, щоб сфотографувати його на весь зріст (30 метрів у лісовій гущавині – це не жарти). Легенди розповідають, що біля нього бували чи не всі найвидатніші лідери українських народних рухів – Северин Наливайко, Павло Павлюк, Богдан Хмельницький, Андрій Журба і Семен Неживий. А ще, звісно, Максим Залізняк, який разом з двома останніми проводив під дубом гайдамацькі наради.

Металеве ім’я дуб отримав невипадково. Річ у тім, що на початку 1768 року російська імператриця Катерина ІІ натиснула на польського короля Станіслава Понятовського, аби той видав указ про зрівняння в правах католиків і православних. Новим порядком обурилася польська шляхта, яка утворила так звану Барську конфедерацію і стала ще більше гнітити православних підданих, себто українців. І коли напруга досягла апогею, вибухнуло антипольське повстання Коліївщина, яке очолив саме Максим Залізняк, уродженець цих земель, який своїми здібностями та набутими на Січі навичками провів ряд успішних рейдів. Польський король настільки злякався Хмельниччини-2 і відновлення української держави, що покликав на допомогу московську армію. Росіяни прийшли і швидко впоралися (повстанці спершу не чинили опору «одновірцям», а потім було запізно), після чого не повернулися додому, а лишилися на Правобережній Україні ще на 223 роки.

На узліссі неподалік дуба знаходиться ще одне меморіальне місце. В основі пам’ятника з постаттю матері та дитини, який встановили 1966 року, містяться таблички з іменами 89 мешканців Буди, вбитих німецькими окупантами 18 червня 1943 року. Під час Другої світової війни в Холодному Ярі діяло 9 загонів радянських партизанів, які влаштовували німцям диверсії. Після однієї з таких нацисти помстилися, винищивши ціле село. У 2009 році в пам’ять про трагедію на цьому місці було висаджено яблуневий сад з 89 деревець.

За часів Незалежності Буда збагатилася ще однією пам’яткою – побудованим 2015 року в козацькому стилі храмом святого праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського). Він має цегляні стіни, облицьовані ззовні та зсередини деревом. Унікальності споруді додає те, що це перша в Україні церква, названа в честь останнього кошового отамана Запорізької Січі, який за життя виділяв чимало коштів на будівництво церков, фінансував парафіяльні школи та забезпечував придбання церковної літератури.

Всередині церква вразила мене майстерністю роботи по дереву. Найбільше захоплення викликав іконостас, ікони якого виконані у строгому візантійському стилі, а дерев’яне різьблення – у стилі козацького бароко. По краях іконостасу майстри вирізьбили козаків зі знаменами, прикрашеними тризубами і написами: «З нами Бог та Україна» і «Спаси і сохрани».

Аналой у церкві також прикрашений різьбою по дереву. Його верхню частину займає ікона Петра Калнишевського, до речі, канонізованого не лише ПЦУ (2008 року), але й РПЦвУ (2015 року).

Довкола храму ми відшукали з десяток різноманітних скульптур, присвячених козацькій звитязі. Ті, що ближчі до церкви, мають релігійне забарвлення. Наприклад, одна виконана у вигляді традиційного козацького хреста з написом «Воля понад усе», ще одна – з дерева, в яке інстальоване зображення покровительки українських воїнів – Покрови Пресвятої Богородиці.

Мене вразило розмаїття стилів. Взяти, хоча б, бандуриста, якого два різні митця побачили зовсім по-різному.

Але попри розмаїтість форм та матеріалів, усі скульптури поєднує глибоке відчуття патріотизму та любові до Батьківщини.

Тож не дивно, що саме в цьому саді скульптур виріс найперший в Україні пам’ятник героям Небесної Сотні. Його урочисто відкрили тут 13 квітня 2014 року.

Поруч з цим місцем будують дзвіницю для церкви. Як і сам храм, в її основі – цегляна кладка, яку згодом облицюють деревом.

А з добудованих споруд ми відвідали ще каземат Калнишевського – точну копію в’язниці в Соловецькому монастирі, де 25 років провів останній кошовий отаман Запорізької Січі – в кам’яній кімнатці 1х2 метри з крихітним віконечком, без права спілкування з іншими та з дозволом виходу назовні для відвідування церкви лише на Різдво, Преображення на Великдень. Такий «дарунок» Петро Калнишевський отримав від російської імператриці Катерини ІІ і за ініціативи її керівника українськими справами Григорія Потьомкіна, як знак «вдячності» за допомогу запорожців у придушені української Коліївщини, польської Барської конфедерації та участі у війні з Туреччиною, яка після поразки відмовилася від Криму і північного Причорномор’я. Усунувши зовнішніх ворогів з теренів України, імперія вже не потребувала автономії самих козаків, тому 1775 року Катерина ІІ за ініціативи Потьомкіна зруйнувала Січ, а Калнишевського із старшиною ув’язнила. Проте старий козак навіть після такого підступу не втратив волі до життя, а пережив і Катерину, і на 48 років молодшого Григорія, вийшов на волю за амністією і помер природною смертю у віці 112 років.

На цьому наше знайомство з Будою закінчилося. Але Холодний Яр ще зберігав чимало таємниць, до яких варто торкнутися. І ми знову вирушили в дорогу.

Їхали недовго, бо всього за 6 кілометрів на північ знаходиться найбільш сакральне місце Холодного Яру – Мотронинське городище. Тут і досі помітні залишки валів та курганів поселення скіфів, що існувало у VII-V століттях до нашої ери. З приходом християнства на місці городища у 1037 році засновується Мотронинський монастир, який діє й по сьогодні. Якщо Ви читали роман «Чорний Ворон» Василя Шкляра або дивилися його екранізацію, то в ньому чимало сцен відбувалося саме в ньому.

Мотронинський монастир здавна стояв на варті українства. Згаданий раніше Максим Залізняк і його побратими були послушниками монастиря. А в роки червоного терору обитель підтримувала повсталих селян, зокрема отаманів Холодноярської республіки. Обманом більшовики розгромили повстання, після чого в 1923 році закрили і сам монастир. З крахом СРСР духовне життя в цих стінах відродилося. Щоправда, приналежність до РПЦвУ одразу впадає в око – це і мова послушниць, і навіть такі дрібниці, як приготування для відвідувачів чаю в самоварах.

Як для туристів, Мотронинський монастир сьогодні виглядає привабливим. За 30 років не лишилося сліду від колишнього запустіння, територія прибрана і ошатна, скрізь повно інформаційних табличок з історично-краєзнавчими довідками. Щоправда, як скласти їх в один ряд, то стає помітною боротьба двох дискурсів – українського та російського. Часом вони химерним чином сплітаються разом. Наприклад, при вході є перелік відомих особистостей, що свого часу відвідували монастир, і там через кому стоять Максим Залізняк та Александр Суворов (перший очолював Коліївщину, а другий її жорстоко придушив), або Александр Пушкін і Тарас Шевченко (великі поети, але ж з різних культур). Крім того, нашого Кобзаря чомусь примостили в самому кінці нібито хронологічного списку, хоча останнім би мав бути композитор Петро Чайковський.

Окрасою монастиря і його осердям є мурована Троїцька церква, закладена 1800 року і освячена 1805. Їй дивом вдалося пережити атеїстичну державу, яка поруйнувала усі інші споруди обителі. Щоправда, до часів Незалежності церква дійшла у вельми пошарпаному вигляді, і чимало довелося вкласти коштів та роботи у її реставрацію.

Троїцьку церкву відновили як ззовні, так і всередині.

Територія довкола неї прикрашена клумбами з декоративними елементами. Також ліворуч від храму стоїть невелика дерев’яна дзвіниця.

Іншою великою спорудою Мотронинського монастиря є келії, в яких мешкають монахині. Цікаво, що більшу частину свого існування обитель була чоловічою, і лише у 1911-1923 та з 1991 року вона стала жіночою.

Тарасу Шевченку присвячений окремий пам’ятник. В його центрі – копія акварелі молодого художника, де він зобразив Троїцьку церкву 1845 року, а також дзеркальне відображення автопортрета 1843 року. Саме цей малюнок храму брали за орієнтир сучасні реставратори. Щоправда, кілька років тому між картиною і спорудою з’явилася відмінність – над ґанком примостився зелений дашок.

А на самій церкві є меморіальна пам’ятка Мельхіседеку Значко-Яворському, який був ігуменом Мотронинського монастиря, коли той перетворився на осередок гайдамаччини. Водночас він був ще й управителем православних монастирів та церков Правобережної України (на той час належала Польщі), і активно провадив активну антиуніатську діяльність, за що й отримав від православних вірян прізвисько Мельхіседек – «цар справедливості». За легендами, саме Значко-Яворський благословив учасників Коліївщини на збройне повстання.

Поруч з церквою є пам’ятний знак гайдамакам вже ХХ століття, а також козацький хрест на могилі сотника холодноярського полку гайдамаків Івана Компанійця, що загинув у бою в 1920 році. Під час визвольних змагань 1917-1921 вони боролися вже не лише за захист віри, але й за незалежність України.

На жаль, сили були дуже нерівні, більшовики тоді перемогли, хоча їх і загинуло набагато більше. У пам’ять про них позад Троїцької церкви стоїть пам’ятник, де спершу був лаконічний напис «Вічна слава патріотам Радянської Вітчизни». Пізніше його майже декомунізували і замінили текст на: «Вічна пам’ять героям Великої Вітчизняної війни», таким чином відмежувавшись від червоноармійців, що боролися проти холодноярців, і залишивши пам’ять лише про тих, що билися з німцями. Але думаю, і це ще не кінець метаморфоз цього монумента, бо якось дивно виглядає, що на території відновленого монастиря для позначення Другої світової використовують не офіційно прийняту в Україні назву, а пропагандистське кліше СРСР – того самого, який цей монастир знищив.

Окрім пам’ятників на території монастиря є чимало квітів, відновлюються сади, також діє пасіка.

Ще ми трохи познайомилися з тваринним світом. Прогулюючись довкола храму, діти знайшли церковну мишу, щоправда, вже неживу. Мабуть з нею погрався церковний кіт.

Є на що подивитися і за стінами монастиря. Як перейти дорогу, навпроти брами видно вказівник до джерела святого Онуфрія Великого, одно з Отців Церкви, який мешкав у Єгипті в IV столітті.

Але шлях до води не простий. Звісно, холодноярський ліс – далеко не єгипетська пустеля, але доведеться проминути чимало сходинок, аби спуститися на дно яру, а потім ще стільки ж, щоб повернутися назад. Додаткова складність – поламані або пропущені сходинки. Можливо за ними погано доглядають, а може це зроблено з дидактичною метою для тих, хто йде по воду. Бо що дається легко – не цінується.

Виявилося, що джерело чомусь не працює. Тобто вода в чаші є, і бадьоро з неї витікає, але труба над самим джерелом суха. Ми не дуже й засмутилися, бо не брали з собою ніяких посудин. Зате далі за джерелом  побачили і обійшли лісове озеро.

На захід від водойми ліс розступається, відкриваючи величезну мальовничу галявину. Я не знаю, чи це можливо передати на двовимірній світлині, але там пейзаж просто неймовірний, особливо о цій порі року.

На цьому наше знайомство з Холодним Яром завершилося. Насправді, я не розповів і про половину того, що там можна відвідати. Але для цього треба їхати на цілий день (або й більше, якщо йти в пішохідний похід), а не мати дві години проїздом з Олександрії до Києва. Тому, як доповнення до своєї історії, пропоную почитати не менш захоплюючі розповіді інших. Найбільше історій про Холодний Яр я знайшов на блозі Дніпровича – мандрівника з Черкас (mandry.ck.ua). Дещо екстремальний досвід подорожі мав Андрій Бонадренко (andy-travel.com.ua). А ще нікого не залишить байдужим фотополювання на легендарні холодноярські первоцвіти (tourist-ua.dreamwidth.org).

2 thoughts on “Теплий день в Холодному Ярі

  1. Дякую, результативна подорож з оглядом історичних і природних пам’яток.
    Вперше бачу, щоб цеглину облицьовували дошками, зазвичай дерев’яний каркас обкладають цеглою.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.