Туристична Пустовійтівка

Люди полюбляють їздити світ за очі, аби побачити щось незвичне. Але часто трапляється так, що унікальні місця причаїлися десь під боком – варто лише від’їхати на кілометр від звичної траси. Саме таким для нас стало село Пустовійтівка, яке ми сім’єю відвідали в останній день жовтня. Звичайне, здавалося б, село має те, чого бракує багатьом іншим – інформаційних табличок і доглянутості туристичних об’єктів.

Мандрівка в минуле почалася майже одразу після того, як ми звернули зі шляху «Суми-Київ» незадовго до Ромен. До села можна дістатися двома дорогами – та, що ближче до Ромен, асфальтована, а інша – з автентичної бруківки. Шурхіт коліс і похитування машини налаштовують на подорож у минуле, яке несподівано виринає в центрі села дерев’яним вітряком!

Побачити українську традиційну борошномельню сьогодні – це справжнє диво! На всю Сумщину дерев’яних млинів лишилося всього 10 (повний перелік), і більшість вітряків у напівзруйнованому стані. А пустовійтівський не лише один з найстаріших (зведений у ХІХ столітті), але ще й відреставрований у 2008 році. Під час ремонту були замінені стіни, дах і крила, але саме осердя лишилося оригінальним. Це можна побачити, якщо уважно придивитися до старовинної осі, на яку нанизані 6 крил.

Мені дуже сподобалося, що вітряк стоїть не сам по собі, а разом з іншими предметами старовини, які створюють цілісну картину минулого. Наприклад, поруч видно дерев’яний віз, яким селяни возили мішки з борошном або зерном.

Вози, ясна річ, не їздили самі по собі – в них запрягали коней або волів. Аби тварини не порозходилися, поки господарі чекають на перемелене зерно, біля млина знаходилася, кажучи сучасними словами, парковка, із засічками, до яких прив’язували живі транспортні засоби.

Зазвичай, коли люди привозили зерно, погода ще стояла спекотна. Аби коні чи воли не мучилися зі спраги, з широкого дерева була видовбана поїлка.

А воду до неї носили з криниці-журавля. Пустовійтівка знаходиться на березі річки Сула, тому підземні води залягають неглибоко, отже можна було не робити криниці з корбою – висоти журавля цілком вистачало.

Уважний турист одразу запримітить ще одну окрасу села – козацьку Свято-Троїцьку церкву, що розмістилася по той бік вулиці. Дерев’яний храм для Сумщини – це взагалі рідкість, бо на всю область таких лишилося тільки 8 (повний перелік). А щоб побачити церкву, та й поруч з вітряком – це справжня удача!

Святиня має не лише поважний вік (зведена 1773 року!), але й завдячує своїй появі останньому кошовому отаману Запорізької січі Петру Калнишевському. За життя він підтримав будівництво багатьох храмів, за що 2008 року був канонізований Православною церквою. А пустовійтівський особливий тим, що був споруджений на батьківщини кошового, який народився у сучасних межах села.

На погості церкви дивує присутність радянського пам’ятника (1958 року) червоноармійцям, що загинули в роки Другої світової. Це – своєрідне свідоцтво атеїстичної доби. Річ у тім, що 1933 року комуністи відібрали храм у вірян; пізніше він, позбувшись хрестів, бань і другого ярусу використовувався як сільський клуб. А розташування подібних пам’ятників біля клубів було поширеною практикою. 2006 року понівечений храм за підтримки Віктора Ющенка відновили у первісному вигляді і повернули релігійній громаді, а монумент лишився на колишньому місці.

З протилежного боку Пустовійтівки височіє ще один пам’ятник – вже згаданому Петру Калнишевському. Його встановили з нагоди 300-ліття народження кошового, тобто 1991 року. Відтоді кожного липня біля монумента проводяться урочистості в патріотичному козацькому дусі, присвячені видатному земляку – «Калнишева рада».

Цей пам’ятник має одну цікаву особливість. Блукаючи інтернет-матеріалами про село, важко не помітити, що він то підіймається, то опускається. Найсвіжіший приклад: на репортажі з останньої «Калнишевої ради» (тут) кошовий стоїть на високому постаменті, а в статті про Петра Калнишевського (тут), опублікованій через 8 днів, уже не опущеному. Коли ж Пустовійтівку відвідали ми, він знову був на висоті.

Але годі шукати в монументі прихованих механізмів. Річ у тім, що спершу постать кошового і справді стояла майже на рівні землі, але 2016 року її підняли на постамент. Проте деякі інтернет-ресурси й досі використовують старі світлини, дати яких вказують дрібним шрифтом десь наприкінці тексту.

Походжаючи довкола монумента Петру Калнишевському, легко помітити найбільшу архітектурну пам’ятку Пустовійтівки – Свято-Троїцьку (Миколаївську) церкву. Її збудували значно пізніше за козацьку тезку – 1906 року. Для будівництва використали не дерево, а цеглу. І зробили це вельми майстерно – подібну вишукану муровану пластику часом важко знайти навіть у містах. А що вже казати про село!

Ще чимало цікавого можна знайти в самому центрі села – якраз на півшляху між обома церквами. Це і паркові мініатюри, на зразок великого кованого серця, і музей Петра Калнишевського (відкритий 2005 року), експозиція якого розповідає не лише про життя кошового, але й про історію Пустовійтівки. Але відвідування музею ми лишили на наступний раз, аби був привід ще раз приїхати до такого дружнього до туристів села.

У тому, що Пустовійтівка варта уваги, зі мною одностайні чимало досвідчених мандрівників, у розповідях кожного з яких дізнаєшся про село щось нове. Восени 2008 року його відвідав Вадим Войтик, який чимало уваги приділив біографії кошового та експозиції музею в статті «Пустовійтівка» (tutbuv.com). Романа Маленкова і Олега Годину, які побували тут 2015 року, найбільше вразили самі церкви – у розповіді “Пустовійтівка. Село безсмертного отамана” (ukrainaincognita.com). А мандрівниця Анна Вольф наводить чимало цінної інформації про весь державний історико-культурний заповідник «Посулля», частиною якого є пам’ятки Пустовійтівки, у статті 2018 року «Пустовійтівка» (landmarks.in.ua).