Північно-східна подорож: Юнаківка

Моя давня мрія здійснити мандрівку до Юнаківки збулася не абиколи, а на цьогорічний день Конституції. Попередні роки наші подорожі торкалися сусідніх сіл (як-от Кияниці або Могриці), але постійно щось стояло на заваді здолати ще десяток кілометрів до цього прикордонного села. Аж до цього разу.

Серед навколишніх сіл Юнаківка має чи не найбільший туристичний потенціал. Найпривабливішою окрасою села (у тому числі і за станом) на мою думку є парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва «Юнаківський», розташований у самому серці Юнаківки. Тож з нього я і розпочну розповідь.

Парк був закладений мешканцями села 1965 року і нині займає площу 4.1 гектари. Разом з парком велося будівництво будинку культури, який відкрився через рік. Але родзинкою рекреаційної зони є її скульптури, яких на цій невеличкій площі я нарахував аж 10 (або 18 людей і тварин). І найбільше серед них саме юнаків та юнок.

З мого туристичного досвіду я можу сказати, що ще ніде не зустрічав парків, де би було так багато скульптур дітей та підлітків на один квадратний метр. З іншого боку, сама назва села пояснює, чому такий парк має бути саме в Юнаківці. Це той рідкісний випадок, коли суть і назва збігаються.

Насправді, прискіпливі історики можуть заперечити. Мовляв, у назві села нічого не йшлося про дітей. Це лише похідне від прізвища волинського сотника Юнока, який з побратимами заснував тут поселення 1685 року. Але коли прогулюєшся від статуї до статуї, то важко позбавитися враження, що це парк дав назву селу, а не навпаки.

Що мені сподобалося, то це різноманітність стилів і тематики. Тут є і колишні піонери, що перефабувалися у пластунів, і звичайні діти в купальних костюмах, є неодмінні атрибути тієї доби – робітник і селянка, а ще казкові персонажі.

Частина скульптур залита одним кольором, а інші – розфарбовані. Можливо у чомусь наївні та недосконалі, але кожна з них по-своєму приваблива, у кожної є своє місце і своя історія, яку вони прошепотять на вушко чемним відвідувачам.

Скульптури вражають доглянутістю. Ніде не видно відпалих шматків фарби чи відбитих частин. Навіть непрацюючий фонтан з лебедями не виглядає занедбаним. Все довкола просто випромінює любов, з якою люди ставляться до парку попри будь-які обставини.

І ще цікавий ефект. Чотири гектари – це приблизно 200 метрів на стільки ж. Здавалося б, крихітна територія. Але по периметру парк оточений особливо густою зеленню, від чого виникає враження, що він простягається значно далі. Що якщо пірнути в нетрі, то можна ще довго блукати лісом, а не одразу наштовхнутися на садиби, які оточили його зусібіч.

Окрім будинку культури і алей зі скульптурами тут ще цікаво подивитися на малі архітектурні форми (не торгівельні). Це і водонапірна вежа з ніби казковою халупкою. І невисока, але довга лісова хатинка.

У південному закутку парку причаїлася літня естрада, що за формами дещо нагадує павільйони з японських садів.

А найбільш панорамний краєвид розкривається з ґанку будинку культури. Звідси видно долину річки Локня, обрамленою юнаківськими хатинками, що потопають в садочках. А над ними – поля, розмежовані лісосмугами. І десь там за кілька кілометрів – невидимий звідси кордон з Росією.

Ще одна паркова зона Юнаківки знаходиться у західній частині села неподалік від траси. Це – меморіальний комплекс радянським воїнам, що полягли у боях за село, а також односельцям, які загинули у боях Другої світової війни. Його відкрили 1969 року.

Комплекс має чимало декоративних елементів. Обабіч входу – дві барельєфні мініатюри з правицями – в одній символи СРСР (серп і молот), а в іншій факел. Центральна алея починається і закінчується з п’ятикутної зірки. Скоріш за все, під час урочистостей у ній палахкотів «вічний вогонь». За другою зіркою височіє стела, а перед нею скульптурна композиція з рідкісним як для подібних пам’ятників проявом гендерної рівності – воїн-чоловік та воїн-жінка.

Від стели ліворуч та праворуч відходять алеї з меморіальними табличками. Ті, що по праву руку, присвячені землякам, серед яких виділені два Герої СРСР: Микола Охріменко і Антон Мачуленко. Увінчує стіну пам’яті ще одна скульптурна композиція – вже з трьома постатями у радянській військовій формі.

По ліву руку – списки воїнів, що загинули у боях за Юнаківку (радянські війська вибили німців з села 7 березня 1943 року; німецька окупація тривала з 19 жовтня 1941 року). Тут також 13 табличок з іменами. Щоправда у тому місці, де стіна переходить у постамент, скульптур чомусь немає. Хоча відчувається, що за задумкою і для довершення загальної композиції мали би бути.

Ще одна загадка – облицьований плитами з темного каменя пам’ятник(?) з гербом якогось роду радянських військ, але без будь-яких підписів. Він примостився між ялин збоку від алеї і за стилем та розташуванням явно вибивається із загального плану комплексу. Достоту такий самий я бачив торік у Великій Чернеччині, на 25 кілометрів південніше Юнаківки.

Але туристична Юнаківка – це не самі лише пам’ятники та скульптури. Уважний мандрівник не омине увагою архітектурну родзинку селища – церкву Різдва Богородиці, зведену 1806 року. Між іншим, будівництво (що тривало з 1793 року) велося виключно за кошти місцевої громади.

Храм є однією з найбільших споруд Юнаківки і єдиною з трьох церков ХІХ століття, яка пережила часи войовничого атеїзму. За декоративним оздобленням і архітектурним рішенням – це чи не найкрасивіша «сільська» церква на Сумщині. Я поставив лапки, бо чесно, якби її відновити у первісному вигляді, то така споруда стала би окрасою будь-якого міста, а не лише села.

Історія руйнування храму почалася з кінця 1960-х, коли її закрили для служінь і відкрили для мародерів. Церковне майно було розграбоване, а фрески понівечені. Тривалий час будинок стояв пусткою, аж поки у 2004 році не почалася його реставрація.

Щоправда, почалася вона з розмахом (звести дерев’яні риштування довкола такого великого об’єму – це та ще задача), але так само швидко й згорнулася. Якщо згадати, що то видався за рік 2004, то неважко припустити, що цей ремонт – лише передвиборчий хід провладного кандидата, який після програшу просто припинив фінансування. А своїх коштів для реконструкції в села немає. До того ж, коли церкву будували, то в Юнаківці було більше 6 тисяч мешканців, а нині в чотири рази менше.

Проте я сподіваюся, що колись таки храм доведуть до пуття. Адже це справжня архітектурна перлина краю, яка має чималий потенціал, який, якщо його вдало розкрити, обернеться значно більшими прибутками, ніж витрати на її відбудову.

Про колишню велич храму свідчить те, що за дореволюційних часів у ньому містилося чотири престоли: головний в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці, правий – Святого Миколая, лівий – Архістратига Михайла. На хорах – трьох святителів Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Богослова. Окрім того, в церкві зберігалася давня і шанована ікона Святителя Миколая, яку вважали чудотворною.

Не меншої уваги вартує триярусна дзвіниця. Стан її теж аварійний. Хоча попри значні руйнування вона зберегла свої розкішні риси. Чого лише варті масивні колони! Щоправда, ті, які з західного боку, загрозливо похилилися, а фронтон над ними і зовсім обвалився.

Взагалі, саме церква Різдва Богородиці приваблює найбільше мандрівників – про неї згадують ті, що подорожують Україною в пошуках занедбаних шедеврів. Наприклад, у розповіді Влада (travelua.com.ua) 2012 року є чимало фото та історичної інформацію про храм. Про поїздку до неї у 2018 році із захопленням писала Анна Вольф (landmarks.in.ua). А найсвіжіші фото, які я знайшов, були зроблені під час мандрівки Олега Лукаша восени 2021 року.

Про що ніхто з них не згадує, то це те, що в сусідньому селі Басівка є ще одна старовинна церква. Але, от лихо! Ми виявили, що вже витратили більшу частину пального, а місцеві повідомили, що найближча АЗС знаходиться в… Сумах! Не дивно, що селяни надають перевагу сталому транспорту.

Як не прикро, цього разу до Басівки ми не доїхали, бо ж двічі повертатися у Суми не хотілося. Зате дорогою додому я придумав на майбутнє цілий велосипедний маршрут до храму в Басівку. Три дні, сімейний формат і лише лісові та польові дороги. З туристичних об’єктів на ньому будуть ліс та джерело за Битицею, парк і палац у Кияниці, садиба у Біловодах, відвідана сьогодні Юнаківка, крейдяні дива за Могрицею та мальовничі береги Псла…