2 тижні на Закарпатті: Замки Соляного Шляху

(Подовження. Початок тут)

Якби ви зазирнули на Закарпаття 25 мільйонів років тому, то потрапили би на морський курорт. Але відтоді багато води спливло, лишилися тільки гори і… сіль. Середньовічна Європа полюбляла солоненьке, тому протоптала сюди широку дорогу, відому як Закарпатський Cоляний шлях. А щоб затяті кулінари не прагнули насолити одне одному, вздовж нього виросли сторожові замки. 5 із них знаходяться у межах України, і в 2021 році на згадку про солоне минуле в кожному з них встановили скульптури солекопів.

Насправді, перший і останній замки майже не збереглися, а от інші три знаходилися поблизу місця нашого відпочинку, тому ми познайомилися з кожним з них. І першим відвідали замок Канків, що примостився на пагорбі у тому самому Виноградові, з якого почалася наша двотижнева мандрівка. Велосипедом від «Джерельного Озера» сюди менше 10 кілометрів дуже плавного спуску. Знайти пам’ятку дуже просто – до неї підіймається доріжка північніше місця, де головна вулиця Виноградова роздвоюється, аби обійти громаддя колишнього вулкану Чорної гори.

Вперше замок на відрогу вулкана збудували ще слов’яни десь наприкінці ІХ столітті. У ХІ столітті край приєднало до себе Угорське королівство, яке вбачало у видобутку солі неабиякий зиск, тому розмістило в замку чималий військовий загін для охорони перевезення стратегічного продукту. Фортецю перебудовували кілька разів, але вперше вона стала мурованою лише після 1399 року, коли Виноградів з околицями перейшов у власність барона Перені.

Сам барон збудував собі сучасний палац неподалік, а фортецю передав у власність монахів-францисканців, які переобладнали колишній військовий об’єкт у монастир. Нині на релігійне минуле вказують залишки дзвіниці.

Те, що лишилося від замку Канків сьогодні – це зразки архітектури ХV-XVІ століть. За іронією долі, нащадок того Перені, який передав замок монахам-католикам, став протестантом і вигнав колишніх одновірців. Ті наскаржилися королю, який не змусив себе довго чекати, і 1557 року штурмом взяв твердиню, практично не лишивши каменя на камені. Відтоді й донині вона стоїть у руїнах.

Але лишилося те, що неможливо відібрати у замку – розкішні краєвиди на Виноградів і початок Потиської низовини, обрамленої силуетами колишніх вулканів. Найкраще дивитися на місто зранку, але ми вилізли на гору ввечері, вже після прогулянки Виноградовим. У такий час сонячні промені добре освітлюють високу Чорну гору, що здіймається біля самого замку аж до неба.

Виноградівський замок ми відвідали 22 липня. А вже 24 липня попрямували в протилежний бік – до Хуста. Якщо їхати від «Джерельного озера» навпростець польовою дорогою до траси Мукачево-Хуст (там неймовірно запаморочливий серпантин на спуску), то вся дорога до замку виливається у майже 18 кілометрів переважно рівного асфальту. Знайти замок у Хусті ще простіше, ніж у Виноградові – маківку вулкана з мурованою короною видно звідусіль.

Ми лишили велосипеди біля підніжжя гори і подалися вгору широкою дорогою. Але вона так довго розганялася, що ми не втерпіли і чкурнули якоюсь стежкою через ліс, дійшли до фортечних стін, а потім героїчно продиралися крізь ожинники, аби потрапити на саме плато. Зате звідти краєвид – на мільйон гривень! І – на всі чотири сторони (найкраща – північна з видом на центр Хуста і Боржавським хребтом у сивій далечині).

Сам замок зберігся значно краще, ніж його Виноградівський сусіда. Ще б пак, адже на руїни його перетворила не ворожа армія, а природа, влучивши блискавкою у пороховий склад 1766 року. Угорська королева Марія-Терезія спершу думала відновити твердиню, але роботи там було – не бий лежачого. Тому військовий гарнізон переїхав до Мукачівського замку, а цей став чудовим магазинчиком будівельних матеріалів для хазяйновитих хустян.

Щодо віку замку, то вперше захисні споруди на горі побудували при угорцях у 1090 році для захисту Соляного шляху. Як на мене, місце вибрали напрочуд вдале. Наче сама природа підказала, що цей самотній вулкан – чудове місце для сторожового посту. А ще з нього як на долоні видно Хустські Ворота – найвужчу ділянку долини річки Тиса. Всього півтора кілометри розділяють тут гори на північ та південь від неї – ніяке військо не пройде непоміченим.

Нині руїни замку – пам’ятка національного значення. Як і у Виноградові, вхід вільний. Є вказівники, стенди з інформаційною довідкою, кілька інших пам’ятників і макет цілого замку біля початку підйому. Але якщо захочете купити якийсь сувенір або чогось перекусити, то треба повертатися до міста, бо витратити гроші біля самого замку не вийде.

28 липня ми відвідали третій замок Соляного шляху – у містечку Королево. З цієї трійці він найзагадковіший. По-перше, його найскладніше знайти. Замкову гору видно далеко з-поза околиць, але всі підходи до неї забудовані приватними садибами. І лише фігурка солекопа на одному непримітному провулку вказує, що стежка веде не до когось в город, а до Королевського замку Нялаб.

По-друге, сам шлях до Королево – та ще головоломка. На пряму від «Джерельного озера» до містечка трохи більше 5 кілометрів. Але біда в тому, що Королево знаходиться по той бік ріки Тиси. І до нього прокладено лише один автомобільний міст, який починається від підніжжя Чорної гори. З велосипедами ми розшукали найкоротший шлях – 15 кілометрів. Але якщо їхати машиною, якої вам шкода, краще вибрати повністю асфальтований шлях через Виноградів, і це виллється у 20 кілометрів.

Підйом Замковою горою не дуже стрімкий, але велосипедами по ньому їхати – це більше про тренування, ніж прогулянку. Тому ми прив’язали двоколісних до огорожі якогось ґазди, і почимчикували пішки. Вже за якусь хвилину вийшли на відкриту ділянку, де побачили перші руїни. Що цікаво, вони й досі неприступні – колючі ожинники надійно сплутали підхідні стежки.

Тому ми тільки подивилися здаля і пішли далі. Там, на маківці гори стояла церква і другий фрагмент – цілком доступний. Він мав вигляд напівкруглої вежі з віконцем і кількома тріщинами. Але найбільша його принада – панорамний краєвид на Королево і гори за ним. Звісно, це не висоти Хуста, але виразно вище, ніж у Виноградові.

Щодо історії самого замку, то вона багато в чому подібна до сусідів. Тому я зупинюся лише на відмінностях. Під час монголо-татарської навали у 1241 році Нялаб не брали штурмом. Того року Тиса була особливо повноводною, і кочівникам забракло сміливості чи бажання бабратися у бурхливому потоці (майже все Закарпаття знаходиться на її правому березі, а Королево примудрилося заснуватися на лівому). А ще саме в цьому замку 1401 року було написане Королівське Євангеліє – одне з найстаріших на території України.

Що ж до нашої мандрівки, то поїздка до Королево також мала свою унікальну складову. Аби не їхати двічі одним шляхом (автомобільний міст через Тису лише один), ми скористалися послугами Укрзалізниці. Вздовж усього соляного шляху пролягає залізнична гілка, якою курсує пара міжміських і приміських потягів. Але це вже тема наступної замітки, бо тамтешня залізниця підготувала цілу пригорщу дивовиж.

Продовження

6 thoughts on “2 тижні на Закарпатті: Замки Соляного Шляху

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.