2 тижні на Закарпатті: Залізниця та інша техніка

(Подовження. Початок тут)

Залізниця на Закарпатті повна несподіванок. Тільки в цій області залізнична мережа поділена на дві не пов’язані частини, і щоб потрапити з однієї до іншої, треба зробити кілька пересадок і відвідати дві сусідні області. А ще потяги, які прямують з Києва, долають ділянку між станціями Ужгород і Чоп у двох різних напрямках – один спершу зупиняється в Чопі, а потім їде до облцентру, а інший робить навпаки. Саме в Чопі я вперше побачив залізничні перехрестя.

Найцікавіше, що перехресні колії тільки на позір однакові, а насправді, одні з них – європейської ширини. У сам Чоп заїздять потяги із закордонними локомотивами і вагонами, яких в решті України й не бачили. Як-от електровоз ЕS 499.1 зі Словаччини.

Коли дивишся з вікна вагону на колії вокзалу в Чопі, то вони здаються однаковими. Але якщо ви візьмете лінійку, проігноруєте здивовані погляди прикордонників і виміряєте відстань між рейками, то дістанете два числа – 152 і 143.5 сантиметрів. Першим значенням користуються в Афганістані, Монголії та колишніх республіках СРСР (окрім Балтії), а друге – загальноприйняте в решті Європи, Північній Америці та багатьох країнах усього світу. В Україну по таких заїздить, наприклад, тепловоз М41 із Угорщини.

Потяги, у маршруті яких Чоп – проміжна станція, «перевзувають» тут таки. Неподалік вокзалу є ціле сховище колісних пар на будь-яку ширину колії.

А для тих потягів, які «не визначилися», українські залізничники приготували нетривіальну пропозицію – 4-ниткову колію, якою можуть користуватися як українські, так і європейські поїзди.

Біля прикордонних ділянок таке рішення зустрічається й в інших місцях. Але з-поміж них ділянка від Чопа до Королева найдовша – 106 кілометрів 4-рейкового полотна. За залізничним переїздом у Королево ми бачили, як воно закінчується: українська пара попрямувала до кінцевої станції Солотвино, а європейська повела праворуч до кордону з Румунією. Саме по ній до 1997 року ходив унікальний потяг Констанца-Краків, який проїздив Україну транзитом без заміни колісної бази.

Але на цьому розмаїття розмірів колій у Закарпатті не завершується. Вокзал у Виноградові – чи не єдиний в Україні, який здатен приймати потяги аж 3-х розмірів колісних пар: 152, 143.5 і 75 сантиметрів! Перші дві знаходяться з південного боку від споруди, а третій – з північної. Це початкова станція останньої зі збережених в Закарпатті Боржавської вузькоколійної залізниці, яка прямує вглиб Карпат, аж до відрогів Боржавського хребта. На жаль, ми не бачили на ній потягів, хоча в Інтернеті пишуть, що вони ще курсують, але нерегулярно.

Хто їздить регулярно, то це потяги звичайної української колії – 152 сантиметри. У північно-західній частині області залізниця ще й електрифікована, тому там ми бачили звичайні для України латвійські електрички ЕР9, але без модифікацій, які мають ті, що курсують в столиці.

А на схід від вузлової станції Батьово ходять лише дизелі. На одному з них ми проїхалися в околицях Королево. Щоправда, у того потяга була дивна конфігурація. Зазвичай приміські потяги мають дві кабіни – по одній на кожному кінці. У цього була тільки передня, але й ту тягнув маневровий тепловоз ЧМЕ3.

Ми навіть спершу засумнівалися, чи безпечно сідати на цей потяг. Це була модель Д1, що вироблялася в Угорщині у 1964-1988 роках. На щастя, всередині вагон виглядає краще, ніж ззовні. Тут навіть поставили нові пластикові вікна, хоча лави ще автентичні, дерев’яні.

А взагалі з приміськими потягами на Закарпатті ситуація невтішна. Ми сідали на платформі, де раніше діяла повноцінна станція, з касою та залою очікування. Наразі каса замкнена, зала очікування навпаки, відкрита всім вітрам.

Зовнішнє вікно каси було забите стендом колишнього розкладу. З нього ми дізналися, що колись на цій лінії приміські потяги ходили кожні кілька годин. Зараз, на жаль, тільки лишилася одна пара. Точніше, півпари, яку тягає тепловоз.

Компанію останньому приміському потягу складає єдиний міжміський потяг – «Київ-Солотвино» (саме ним ми приїхали з Києва). Зі столиці до Чопа його везе електровоз, а потім його змінює тепловоз М62. Коли ми їхали на відпочинок, то локомотива я не бачив, але як чекали на рейс додому, то роздивився його добре, хоч і вперіщив неабиякий дощ.

Незвичні потяги – не єдина особливість техніки на Закарпатті. Тому не можу не розповісти про інші непересічні машини, які ми бачили. Деякі, між іншим, прямо з вікон потяга. Як-от кар’єр поблизу вже згаданого містечка Королева. Наче спеціально для залізничних туристів, там в рядок вишукувалася ціла шеренга гігантських кар’єрних самоскидів.

Щоправда, їздять вони лише по кар’єру. А на звичайних дорогах катаються дрібніші вантажівки. Серед них і доволі старовинні, ще й гібриди. Наприклад, ЗІЛ-130 з кабіною від ЗІЛ-131 – обидві моделі розроблялися і почали вироблятися у 1960-х. Звуковий супровід відповідний.

А в якогось ґазди у дворі ми бачили ще давніше дитя радянського автопрому – ЗІЛ-157, який вироблявся з 1958 року. Машинка зовні наче в непоганому стані. Хоча, я не знаю, чи та вантажівка ще їздить, чи править за експонат приватного музею.

Техніка на полях, на щастя, новіша. Ми бачили, як працює комбайн «Нива» – такі моделі почали вироблялися не більше, ніж 50 років тому.

А ще на Закарпатті й досі їздить чимало «євроблях». Серед них і екологічно чистий транспорт, який працює на біологічному пальному. Ми от бачили один такий з потужністю лише 2 кінські сили. Власне, це був звичайний дерев’яний віз, але з угорським номерним знаком – не знаю, то дядько жартун, чи й справді пригнав транспорт з-за недалекого кордону?

Навіть спеціальна техніка тут незвичайна. От взяти коток для рівняння асфальту. Зазвичай у нього гладенький барабан. А в того, що ми бачили в Хусті, він весь у виступах – наче машина збирається класти асфальт одразу з ямками.

Та найбільше мене вразило, як багато в містечках і селах людей на велосипедах! Але одним абзацом тут не обмежитися, тому я розповім про це в деталях у наступному розділі.

Продовження