2 тижні на Закарпатті: Велоінфраструктура

(Подовження. Початок тут)

Відпочиваючи на Закарпатті, ми у всі прогулянки понад 3 кілометри вирушали на взятих з дому велосипедах. Тому мене особливо цікавило, а як з цим видом транспорту в регіоні? Виявилося, що велосипедних туристів там не густо (ми лише раз бачили велоспортсмена), зате місцеві користуються ним охоче, особливо у містечках. Воно й не дивно, враховуючи, що громадський транспорт ходить не так часто, як хотілося. Тож люди їздять на велосипедах усюди – і на роботу, і на закупи, і у справах. Як для сільської місцевості, мене вразила помітна кількість велосипедів з ергономічними дитячими велокріслами, які зазвичай зустрічав лише у великих містах.

А ще саме у Виноградові я побачив найбільші велопарковки і найбільшу кількість велосипедів, зібрану в одному місці (біля швейної фабрики). Я по Україні подорожував чимало, але таких масштабів ще не зустрічав. Сподобалося, що до велосипедистів тут краще ставлення, ніж до автомобілістів. Наприклад, на спільній за автомобілями парковці неподалік автовокзалу місця для велосипедів мають дашок, ще й безкшотовні!

А от виділених велосипедних смуг або доріжок у тих місцях ще не зробили. Особисто ми бачили тільки одну кілометрову ділянку велодоріжки з відповідними знаками, яка пролягає вздовж траси на виїзді з Виноградова у бік Хуста. Доріжка якісна, рівна і безпечна, але дуже вже коротка. 

Знають тут і про те, що велосипед – не лише транспортний засіб, але й харч для естетичного задоволення. У Виноградові я зустрічав клумби, зроблені з велосипеда.

А в центрі Хуста самі велопарковки стилізовані під двоколісних.

Крім того, до Хуста дійшла мода на електротранспорт. Щоправда, тут він ще не автоматизований, як, наприклад, у Києві, але всьому свій час.

Ще одне питання, яке нас хвилювало, це перевезення велосипедів у громадському транспорті. Ясна річ, мова не про маршрутки. Ми зловили той єдиний приміський електропоїзд, що курсує через Королево, і безперешкодно проїхалися ним разом зі своїми велосипедами. Заплатили лише за себе. Велосипеди не розбирали і в чохли не ховали. Мене дещо здивував знак з перекресленим велосипедом, намальований поруч з перекресленою цигаркою. Але, скоріш за все, це не зрівняння одного й іншого, а лише прохання не захаращувати тамбур. В просторому салоні вагона ми бачили й місцевих з велосипедами. Отже, не заборонено.

Перед самою мандрівкою ми вагалися: чи взагалі варто брати велосипеди? Двотижневий досвід однозначно переконав – таки варто! Більшість цікавих місць знаходилася в радіусі 5-15 кілометрів від «Джерельного Озера» – а це цілком посильна дистанція для одноденних велосипедних поїздок, навіть коли переважна більшість дорожнього покриття – не асфальт, а камінці. Тільки от мені було краще перед мандрівкою поставити товстіші шини. Бо Оленчин гірський все проїхав без жодної пробоїни, а мій турінговий під кінець так підточив гуму, що ловив мало не кожну вибоїну, аж я змучився латати камери. В усьому іншому – велосипед чудово вивіз нас усюди.

Проте з-поміж наших поїздок було дві, де частину шляху таки довелося йти пішки. Але про це – у наступному розділі.

Продовження