2 тижні на Закарпатті: Чорна гора і Ніреський водоспад

(Подовження. Початок тут)

Приїхати на Закарпаття і не піднятися на жодну гору? Ми би собі цього ніколи не пробачили! Особливо, коли поруч височіє одна з найвищих окремих гір краю (565 м), яка підіймається над своїм оточенням навіть більше, ніч Говерла над Чорногорою. До речі, і зветься вона також – Чорною горою. Бо всі її схили покриті лісом, від якого вона здаля здається темною. Тому першою нашою мандрівкою стало саме сходження на її вершину – 18 липня 2021 року.

Чорну гору добре видно з «Джерельного Озера». Себто, внизу біля самого озера її не побачити, але як піднятися дорогою до повороту, то здається, наче вона нависає просто над сусідньою долиною. Але це лише оптична ілюзія – до підніжжя гори треба ще подолати 12 кілометрів (які ми проїхали велосипедами). І є для цього два способи. Туди ми прямували через село Букове – два спуски, два підйоми, ще й частина шляху по трасі. Словом, не вельми приємний шлях, як на безтурботну велопрогулянку. Тому поверталися рівнішою в усіх сенсах дорогою, яка перетинає трасу там, де на неї виходить дорога з «Джерельного Озера».

На маківку Чорної гори веде кілька туристичних шляхів. Найпопулярніший, либонь, з боку Виноградова – це 430 метрів підйому. Але як під’їхати з боку «Джерельного Озера», то на вас чекає полегшений варіант – всього 330 метрів. Безпосередньо перед початком стоїть знак «Карпатський біосферний заповідник» (до нього належить уся гора), дорога перекрита смугастим шлагбаумом, але поруч є чималий майданчик для паркування авто. Я подумав там лишити і велосипеди, але Оленка переконала завести їх трохи далі. І справді, через якихось 200 метрів підйом змінився горизонтальною ділянкою, на якій знаходилася станція мобільного зв’язку (її подвійну антену видно у лівій частині першої світлини; до речі, церква і дзвіниця у правій – то в селі Буковому). А за нею ми знайшли чудові кущі, де лишили велосипеди, після чого вже почався безперервний підйом до самої вершини.

Підйом тут – не бий лежачого. За 1 кілометр ми піднялися на 250 метрів! Якщо вірити мапі, то є й прогулянковий варіант – одразу за станцією помітно розгалуження, і праворуч відходить стежка, яка веде до маківки більш плавно, огинаючи відроги Чорної гори. Розплата – більша відстань. Але й – менший кут підйому, що може значно полегшити страждання для тих, хто ще ніколи не ходив у гори. Ми ходили, тому видряпалися коротшою стежкою. Як бонус, ближче до вершини побачили цілі розсипи закам’янілих решток магми.

Після цього підйом почав згасати, поки не виродився у доріжку без суттєвих перепадів висоти – ми крокували по колишньому вінцю кратера. Якщо поглянути на топографічну мапу, то видно, що верхівка Чорної гори не округла (як у тієї самої Говерли), а має форму півкола. Це і є половинка кратера. А іншу зруйнувала річка Тиса, яка так підмила гору зі східного боку, що підніжжя там перетворилося на суцільні вертикальні стіни – піднятися на гору можна лише зі спеціальним спорядження. На жаль, решта схилів гори надійно закутані в ліс, тому роздивитися вулканічні форми не простіше, ніж вкусити себе за лікоть. Навіть сама маківка, увінчана прапором України, виглядає, як просто закуток міського парку.

Якщо вирушаєте у мандрівку з надією на розкішні краєвиди, на Чорній горі спіймаєте облизня. Я постійно крутив головою, аби побачити хоч щось через густу крону дерев, але найбільше, що мені вдалося, це розгледіти якісь поля в чи не єдиному місці, де край кратера настільки крутий, що дерева просто не спромоглися заховати все.

Проте, що є непосильним бар’єром для очей, те взагалі не перешкода для мобільного зв’язку. Щойно ми досягли вершини, яка примостилася на південній частині дуги, як нам навперебій почали приходити смс-повідомлення про умови роумінгу в Угорщині та Румунії. Воно й не дивно, адже до кордону з першою звідси 17 кілометрів, а до другої заледве 7. Чорна гора – такий собі прикордонний стовпчик, бо в бік обох країн далі немає гір, тому і її видно звідти здаля. І, як виявилося, не лише очам, але й мобільним операторам.

Перевіряти тутешній роумінг ми не стали, натомість оцінили місце для обіду. Хтось турботливий зробив тут стіл і лави, поруч з гілок зібрав курінь – якщо на нього накинути кілька дощовиків, отримаємо прихисток від дощу. Але сьогодні погода стояла сонячна, тому ховатися не випадало. Тож ми поїли і тим же шляхом спустилися до наших велосипедів.

Якщо ця мандрівка вам здалася нудною, то наступна – це вже точно як не детектив, то повноцінна пригода. 25 липня ми вдруге їздили велосипедами до Хуста, а головною метою було не так саме місто, як Ніреський водоспад на його околиці. В інтернеті про нього пишуть дуже мало – що це найближчий до краю гір водоспад, що знаходиться він мало не в самому Хусті, і що місцеві його добре бережуть, тому він не страждає від надлишків сміття, як то трапляється у більш «розкручених» місцях. Про «добре бережуть», я спершу якось пропустив повз вуха, але на місцевості сповна осягнув зміст фрази. Проте було запізно…

Спершу все складалося добре. Ми доїхали до Хуста, а після залізничного переїзду повернули з траси ліворуч на Ніреську вулицю (з якої незабаром подалися праворуч вулицею Володимира Івасюка). Як і мало бути, дорога вела долиною вздовж Ніреського струмка, тож перші кілометри ми проїхали без проблем. Далі почав розчинятися асфальт, незабаром стали зникати й самі садиби обабіч, поступаючись лісу, який підходив упритул до шляху. Найгірше, що пішли розгалуження потоків і долин. Біля першого ми зупинилися і набрали води з освяченого джерела. Там ще таке дно було цікаве – суцільно кам’яне, наче спеціально видовбане, аби по ньому текла вода і не здіймала каламуті.

А далі почалося… Виявилося, що на моїй паперовій 1-кілометровій мапі водоспад не позначений. Перед поїздкою я шукав більш детальну, знайшов 500-метрівку, але вона закінчувалася десь за кілометр до гіпотетичного місця розташування водоспаду. На книжковому ринку дядько з мене ще посміявся: хто, мовляв, зараз користується паперовими мапами, якщо є інтернет? Це якщо є інтернет! У долині його не було. Ми спробували питати місцевих, які поралися біля наступної групи садиб. «Який водоспад? Немає тут водоспаду!». Це спантеличило. Може не та річка? Я спитав, чи це Ніреський струмок, на що дядьки відповіли, що це «просто потічок».

Від неприємного відкриття ми одразу поїхали назад. Але зупинилися на галявині через дорогу від того джерела, щоби пообідати. Я ще раз дослідив мапу – це таки Ніреський струмок! Отже дядьки просто не знають про водоспад або… бережуть від сторонніх очей? Словом, поки Олена заходилася годувати дітей, я взяв велосипеда і поїхав у розвідку сам. Що було потім, довго описувати словами, тому після повернення того ж вечора я намалював мапу з 7-ма мітками.

Отже, коли я повернувся і ми всі пообідали, місцеві діти розповіли, що водоспад знаходиться далі, що біля нього ще є подоба місточка з дерев’яних колод. Тому ми вирішили спробувати удачу вдруге і таки поїхали туди, де мене зупинило завершення дороги. Проминули ще один рядок хат, потім знову лісом, а далі – галявину з недобудованим будинком відпочинку, після якого незабаром знову пішли хати, а далі вже почався такий ліс, що не проїхати. Тож ми лишили велосипеди просто в траві біля стежки і рушили пішки.

Схоже, що тут колись пролягала дорога для ваговозів, а тільки вони про неї давно забули. Навіть стежку роздивитися важко, і якби не тераса, то ніщо б не заважало збитися зі шляху. Тераса поступово набирала висоту, праворуч починалося урвище, яке дарувало надію на водоспад.

А потім ми побачили той самий дерев’яний місток! На ньому тераса закінчувалася – далі долина знову виглядала рівною. Отже водоспад був біля самого місточка.

Власне, ми його і знайшли. Щоправда, майже без води. Але ми до цього вже були готові, бо ще біля джерела, де обідали, звернули увагу, як мало води у потічку. А вище за течією її не могло бути більше. Певно, одразу після дощу тут все хлюпоче і бурлить, але нині на камінній стіні лишилися тільки мокрі плями.

Про всяк випадок я пройшовся далі. Одразу за містком знайшов ще кілька дрібних водоспадиків з водою, які при вдалій постановці фотокамери можуть видатися чимось більшим, ніж мурашиний брід.

Але потім береги настільки вирівнялися, що «річка» більше нагадувала гірську бруківку. Та й ділянка вирубаного лісу ліворуч свідчила, що рельєф там ще більш пологий. Тож на цьому я закінчив пошуки і подався назад до своїх біля місточка. Після чого ми разом повернулися до велосипедів і поїхали до Хуста дивитися Чеський квартал.

Та все ж мене гризли сумніви. Так, ми знайшли водоспад, хоч і напівживий. Але на фотографії в інтернеті він виглядав інакше – більш прямовисним і монолітним. По поверненню я ще раз пошукав у мережі, і знайшов дещо інші координати – метрів на 300 північніше того місця, де водоспад позначений на мапі. Я придивився пильніше до супутникового знімку і справді помітив у тому місці на однорідній лісовій ковдрі продовгувату темну пляму, яка могла свідчити про різкий перепад висоти. Отже, таки місцева жіночка мене обвела круг пальця – треба було їхати далі і я би його знайшов! Питання лише в тому, а чи була у водоспаді вода? Бо з усіх струмків, які ми зустрічали, той, на якому ми знайшли водоспад, здавався найбільш повноводним.

Але беззаперечне те, що наш водоспад – родич Ніреського. Бо він має такі самі «горшки», як і його таємничий сусіда. «Горшки» – це характерні округлі вимоїни в камінні, які зробила сама вода, крутячи дрібні камінці. Тут не стільки вода камінь точить, як вода камнем камінь точить.

Ніреський водоспад і справді знаходиться в околицях Хуста. Якби до нього лежала гарна дорога з вказівниками, то візит до буркітливого займав би не більше півгодини – це з фотографуванням і перекусом. Але дорога – не асфальт, а вказівників немає зовсім ніяких. І це взагалі місцева особливість – у краї, багатому на туристичні об’єкти, ніяк не вказувати шлях до них. Хоча різних цікавих табличок і написів тут вистачає. Про це й піде мова далі.

Продовження