2 тижні на Закарпатті: Написи і зображення

(Подовження. Початок тут)

Містечка на Закарпатті, попри невеликі розміри і позірну простоту, мають давню історію, яка сягає витоками ХІ-ХІІІ століть. Відтоді вигляд поселень неоднарозово змінювався, але центральні частини – це майже цілком збережені архітектурні ансамблі межі ХІХ-ХХ століть, з вкрапленнями давніших культових споруд або пізніших радянських паралелепіпедів. Тому прогулянка центром сподобається найвибагливішим туристам. Місцеві про це знають і всіляко намагаються показати свою історичну та краєзнавчу цінність. Наприклад, туристичний стенд у Вингорадові виконаний одразу 4-ма мовами – окрім української є тексти угорською, англійською та німецькою.

У дещо старшого Хуста історичний стенд ще повніший. З історією краю пропонують познайомитися прямо на в’їзді, біля великого знаку з декоративною назвою міста.

У центрі Хуста зізнання в любові до рідного краю набуває неприхованих форм.

Навіть радянські архітектори не змогли встояти, аби до своїх не надто обтяжених прикрасами споруд причепити якусь естетичну головоломку. Це щоби було зрозуміло, що будинок – це школа.

Радянські митці лишили про себе згадки не лише в Хусті. В тому самому Виноградові трапляються фрески у стилі соцреалізму. Зображення з молодими робітниками однозначно вказує, що будинок – це вже не школа, а Вище професійне училище (№34).

Радянські мурали, хоч і не такі великі, трапляються навіть у невеликих селах. В один з останніх днів ми їздили велосипедами подивитися на єдину збережену в околицях дерев’яну церкву ХVII століття в селі Новоселиця. А навпроти неї помітили автобусну зупинку, інтер’єр якої прикрашений мозаїкою на тему традиційного виноробного промислу.

На шляху проминули ще одне село – Черну, що знаходиться всього за 1 кілометр від кордону з Румунією. Ця близькість наклала відбиток і на тематичний характер тамтешньої автобусної зупинки – там зображені прикордонники і місцеві селяни. Мене вразив наївний стиль малюнку – схоже, малював хтось із місцевих, бо дуже вже по-дитячому зображені постаті людей. І, напевно, малювали давно. Бо хоча прикордонний стовпчик і промаркований тризубом, дуже може бути, що раніше там красувалася червона зірка, бо прикордонники – суто радянські солдати. Ще й таке враження, наче один бере хабар від місцевого, а інший озирається, чи того не бачить начальство. Можливо це мені здалося, але може то в художника таке почуття гумору.

Безсумнівно, почуттям гумору були не обділені ті, хто встановив табличку «Щасливої дороги» (українською та угорською) на шляху до цієї самої Черної. Там такі вибоїни, що водію за щастя буде, як він доїде без пригод. Сама дорога пряма, як під лінійку, але коли дивишся вдалину, бачиш, що машини крутяться по всій ширині «асфальтівки» – ніби їм знічев’я заманулося пограти у «змійку». І нікуди не поспішають. Це була чи не єдина траса, де ми на велосипедах завиграшки переганяли легкові автомобілі. У них-бо колеса у два ряди, а в нас – в один, тому набагато легше оминати ями.

Деякі ґазди підходять з гумором до захисту своєї території. Найбільш креативну альтернативу написам про злого пса у дворі ми бачили по дорозі вздовж східного підніжжя Чорної гори. Тамтешній власник зіграв на людській цікавості до потойбічного: «Чи є життя після смерті? Залізьте сюди і дізнаєтесь!»

А в одному селі ми надибали рекламний плакат з напівоголеною кралею на всю стіну. Подібну розкутість комерційного повідомлення рідко зустрінеш і в місті, а тут – звичайне собі село, і такий еротичний трюк. І він справді діє, бо багато де стоять огорожі з сітки.

Мене порадувало, що серед інформаційних стендів знайшлося місце і для екологічного. Причому, не просто якого малюнку на кшталт: «Бережіть ліс», а цілої міні-виставки того, що люди лишають після себе на природі, і скільки часу воно мулятиме очі наступним туристам. В комірках за склом розташувалися 10 знайомих усіх предметів з підписами: «папір – 4 місяці, тканина – 1 рік, апельсин – 1.5 роки, сигарета з фільтром – 5 років, консервна банка – 15 років, пакет – 25 років, жуйка – 50 років, тетра-пак – 100 років, підгузок – 250 років, скло – 3000 років»

Сюди я би додав 11-й пункт – радянські таблички. Тепер вони майже раритет, але несподівані зустрічі досі трапляються. Як-от повідомлення про те, які треба робити проміжки, коли викладаєш цеглою димар. Неймовірно цінна інформація, чи не так?

Певно закарпатці зберігають потрібні інструкції, бо вони дуже уважні до деталей. Навіть на дитячому майданчику у віддаленому селі запросто зустріти табличку з детальним переліком, що можна і чого не можна робити, для якого віку призначені ті чи інші гойдалки, і куди телефонувати, якщо сталася халепа.

А ще Закарпаття долучається до всеукраїнських ініціатив. У міському парку Виноградова ми бачили новенький спортивний майданчик, побудований у рамках програми Президента України «Здорова Україна».

А на мосту через Тису в Королеві після початку російсько-української війни у 2014 році місцеві розмалювали у патріотичні кольори не лише перила, але й вилазили на ферми, які теж перетворилися на український прапор. Пізніше їх тутешні закохані ще й прикрасили сердечками.

Як говорити про написи і малюнки, то варто згадати про різноманітні скульптури, якими повне Закарпаття. Серед них я знайшов і чимало унікальних. Але про це – у наступному розділі.

Продовження