2 тижні на Закарпатті: Нові церкви

(Подовження. Початок тут)

З падінням комуністичного режиму релігійне життя на Закарпатті відновилося з чималим розмахом. Після майже півстолітньої перерви знову почали зводити нові церкви. Щоправда, змінився конфесійний баланс. Якщо до приходу більшовиків переважали греко-католицькі та римо-католицькі костели, то тепер будівельний бум очолила РПЦвУ. Вона отримала найкращі стартові можливості, бо усі попередні роки радянська влада протегувала РПЦ, якою користувалася для шпигування за власними громадянами. Тому й досі чималий відсоток вищого православного духівництва на Закарпатті має російське коріння (подекуди й громадянство), підтримує зв’язки зі спадкоємницею КҐБ (ФСБ), і відстоює підпорядкування РПЦ. Це ще раз доводить, що ця церква ніяка не «УПЦ».

Навіть в архітектурному плані сучасні храми РПЦвУ мають більше рис російських церков, ніж традиційних українських. Зокрема, це стосується гіпертрофованих бань-цибулин. При цьому в них дивовижним чином вплітаються деякі особливості місцевих костелів, що додає спорудам своєрідного колориту. Наприклад, собор Святої Трійці у Виноградові, який будували у 1992-2012 роках, має округлі лінії бань, але прямокутно-трикутні форми надбрамної дзвіниці.

Більш органічним виглядає кафедральний собор Святих рівноапостольних Кирила і Мефодія у Хусті. збудований у 1994 – 2005 роках. Але тут ріже око рясна позолота бань – ще одна ознака церков РПЦвУ. Як і собор у Виноградові, цей має чималі розміри і знаходиться у самому центрі міста, тож його просто неможливо не помітити під час променаду або огляду панорам із замкової гори. На противагу до них, церкви ПЦУ теж є як у Виноградові, так і Хусті, але вони маленькі і знаходяться на таких задвірках, що туристи практично не мають шансів їх знайти (ми не знайшли).

Чимало ласих шматочків отримала РПЦвУ і по селах. Коли ми проїздили повз село Черна, я побачив у далині гору, увінчану банями якоїсь церкви. По поверненню я розшукав інформацію, що це була церква Святого Духа в Горбках, яку почали відбудовувати у 1994 році на місці зруйнованого комуністами монастиря.

Дещо пізніше відновили будівництво греко-католики, які майже до розпаду СРСР мусили проводити богослужіння підпільно. Найперша з сучасних церков краю – храм Благовіщення Пресвятої Діви Марії у Виноградові, який збудували у 1996-2001 роках біля підніжжя Чорної гори (на фото вона позаду).

1996 року католики відновили монастир редемптористів у Королево. Нині там височіє модерна церква. Якщо ви пошукаєте її фото попередніх років, то помітите деякі зміни, зокрема у розмірі бані-цибулинки. Взагалі, маківка дивно контрастує зі строгими довгими лініями основного об’єму споруди. А знайти сучасну пам’ятку архітектури неважко – монастир розмістився біля підніжжя замкової гори якраз на початку стежки до замку Нялаб.

Найближчий до нашого «Джерельного озера» новобуд – церква Святого Івана Предтечі у Буковому. Її збудувала РПЦвУ протягом 1997-2008 років замість старої однойменної церкви, яка вже не вміщала усіх вірян. Мене особливо вразив контраст між тим, яка витягнута дзвіниця і плескатий сам храм.

Ми проїздили повз святиню в неділю, як прямували до Чорної гори. То потрапили на завершення богослужіння. Бачили чимало вірян, які вже розходилися, і змогли зазирнути досередини храму.

Чим більше часу минає від російської (радянської) окупації, тим слабшим стає вплив РПЦ і сильніший – питомо українських релігійних церков. Протягом 2000-2011 років греко-католики збудували храм Успіння Пресвятої Богородиці у Виноградові, який складає серйозну конкуренцію раніше збудованому собору Святої Трійці. Можливо він не такий великий, як православний сусіда, але в естетичному плані його точно перевершує.

Не менш вражаюче виглядає церква Вознесіння Господнього у Королево, особливо з верхівки замкової гори. Насправді греко-католики мали свій храм у місті, але, коли більшовики заборонили греко-католицьку церкву, він перейшов до РПЦ, яка відмовилася повернути його й після відновлення Незалежності України. Тому протягом 2006-2009 років греко-католицька громада Королево збудувала новий храм.

Аби не втрачати обличчя, РПЦвУ намагається перемагати кількістю нових церков. І це просто дивно, що маючи менше вірян, вони акумулюють більше коштів для будівництва свої храмів навіть у невеликих селах або там, де вже мають свої інші храми. І місця для цього обирають такі, щоби було видно здаля. Під час наших закарпатських мандрівок ми ні разу не бували в центрі села Широкого, але неодноразово бачили церкву Святого Михаїла у Широкому (будівництво якої почалося 2003 року), коли прогулювалися довкола «Джерельного озера».

А як їхати до ферм екзотичних тварин у Липчі, то неможливо не помітити храм Нерукотворного Образу в Хусті, який був освячений 2009 року. Тут РПЦвУ спробувала повторити досвід греко-католиків з експериментами у стилі, але тільки зробила дзвіницю подібною на крилату ракету.

А під стінами церкви Олександра Невського в Королево ми зупинялися, як прямували дорогою на Новоселицю. Цей храм РПЦвУ почала будувати у 2008 році і, здається, вже цілком завершила.

У селі Велика Копаня РПЦ не стала споруджувати нової церкви, а просто не повернула греко-католицькій громаді їхню. Тому 2008 року греко-католики почали будувати церкву Святого Миколая у Великій Копані і нині проводять служіння у новому храмі.

Коли їздили до Хуста, ми бачили ще одну нову греко-католицьку святиню – храм Успіння Пресвятої Богородиці у Чертежі (передмісті Хуста). Вона розташована на підвищенні в оточенні приватної забудови, тому з траси її можна роздивитися майже повністю.

Траплялися нам і храми, про які я не знайшов ніякої інформації. Наприклад, церква на вулиці Святого Іштвана у Виноградові. За всіма ознаками – це дітище РПЦвУ. Але ні підтвердити, ні спростувати це припущення Інтернет мені не допоміг.

Або невеличкий скит на виїзді з Черни у бік Новоселиці. На супутникових знімках його не розгледіти, і на фото здається, що це щось зовсім новеньке, бо дерево ще не посіріло. Але Інтернет про нього мовчить.

Безперечно, культові споруди – одна з найяскравіших архітектурних принад будь-якого краю. Але історія в будівництві пишеться не лише духівництвом. Про найбільш непересічні нерелігійні пам’ятки в цих околицях я поведу мову далі.

Закінчення