Велопоїздки вихідної години біля Олександрії

Цієї весни я здійснив свою давню мрію – побачив єдину діючу церкву Олександрійщини, яка пережила більшовицьке панування. А також вдруге відвідав найкрасивіший ландшафтний парк району. Обидві велосипедні мандрівки відбулися у рамках щорічного флешмобу “30 днів на велосипеді“, і це були мої єдині заміські поїздки, адже блок-пости і завивання сирен не вельми налаштовують на краєзнавчі подорожі.

Я довго дозрівав до рішення виїхати велосипедом за межі міста. Спершу було лячно проїхатися бодай міським лісопарком біля Інгульця. Історії про міни та москальських диверсантів, принесені з дійсно небезпечних регіонів, цілком серйозно сприймалися і на теренах далекої від кордонів та бойових дій Олександрії. Але поступово градус напруги спадав і, особливо після скасування більшості обмежень, життя в місті майже повернулося у довоєнне русло.

23 квітня я наважився на першу заміську поїздку. Вибрав парк у ближчому селі Приютівці, яке фактично є передмістям Олександрії. Місцевий цукровий завод так і називається – Олександрійський, а тутешня залізнична станція є північними воротами міста, звідки вирушають потяги на Харків (поправка: через обстріли Кременчука вони тимчасово прямують через саму Олександрію).

У 2020 році ми їздили велосипедами на Приютівку доріжками вздовж Інгульця. Цього разу я обрав простіший маршрут по трасі. І замість пригоди на цілий день вийшла експрес-поїздка за 28 хвилин в один бік (9 кілометрів від дому, або 8 від центру міста). Мене порадувала чудова якість асфальтового покриття, ефект якого не затьмарили навіть два підйоми (від Березівки і перед залізничним “Користівським” мостом).

Було на маршруті й кілька блок-постів, накритих маскувальними сітками. На той час я вже мав півторамісячний досвід плетіння, тому на око відзначив, що це приклади перших сіток. На одному блок-пості застосували стиль “паркет”, від якого ми відійшли через його надто правильні форми, не характерні для дикої природи. А на ще одному взагалі використані різнокольорові смужки, які навіть не постаралися хоч якось позаплітати у сітку – вони так і лишилися прямими. Але, на безриб’я і рак – риба. До того ж, тут завдання маскування – не стільки приховати блок-пост, скільки не дати ворогу роздивитися, що на ньому відбувається.

Готуючись до зустрічі з патрулями, я взяв з собою паспорт, ковід-сертифікат і гігієнічну маску – бо ж пандемію наче ще не скасували. Не рахуючи переїзду до Олександрії, від початку широкої російської агресії я ще ні разу не покидав межі міста, тому мене гризли страхи: а раптом я дійсно наткнуся на озброєних диверсантів, або наші на блок-посту не пропустять мене для моєї ж безпеки? На щастя, всі страхи виявилися марні – мене ніхто не зупинив і я спокійно проїхав до самого парку.

Зелена зона зустріла мене привітно і без жодних натяків на військовий стан. Я пройшовся мальовничими алеями, помилувався квітами і атмосферними пейзажами з широким плесом водосховища, зробив кілька кадрів з собою для флешмобу, і потім так само безперешкодно повернувся додому.

25 квітня здійснив свою головну поїздку – до села Березівки, де знаходиться церква Святого Йосипа Обручника, побудована 1901 року. Шлях до неї на 2 кілометри довший, ніж до парку в Приютівці. Але більшим викликом було те, що половину дороги я знав лише з мапи – рівно до того місця, як біля п’ятиповерхівки перед Приютівкою від траси під кутом 45 градусів відходить вулиця Березівська.

На щастя, орієнтування на маршруті – як Сіркові муху з’їсти. Треба їхати постійно прямо, доки не побачиш церкву, яка стоїть над самою дорогою. Приємний бонус для велосипедиста – чималий спуск на півдорозі до села. З неприємного – поступове погіршення асфальту. Від ідеально рівного він поступово еволюціонує до майже відсутнього, з характерними рисами місячного пейзажу (тобто чималими округлими ямами). Чи зробили їх метеорити, я так і не довідався, бо напередодні пройшов дощ, і середини ймовірних кратерів приховали калюжі.

Окрім старовинного асфальту, в Березівці збереглися ще старіші будинки. Я бачив чимало хат з глиняними стінами із зеленим від моху шифером, або й посірілою за століття стріхою! Щоправда, чимало з них були покинуті або зруйновані, а нинішні селяни збудували собі більш сучасні житла.

Я обійшов церкву, зробив кілька фото і поспішив додому – саме тривала повітряна тривога. Її сигнали розірвали ранкову тишу, ще коли я доїздив до Березівки. Мабуть то ревіла сирена з Приютівки, яка знаходиться у тій самій долині. Тепер звуки стихли, але це лише означало, що тривога розпочалася, проте ще не завершилася.

На цьому моя мандрівка скінчилася – назад я повернувся так само. Але для справжніх мандрівників Березівка – лише вступ до подорожі. Якщо поїхати дорогою далі, то одразу за селом розгортається територія напівзатопленого Костянтинівського розрізу – останнього місця промислового видобутку вугілля в Олександрійському районі. На ньому єдиному лишилася гігантська гірнича техніка, яка приваблює любителів сталкінгу далеко з-поза меж області. Але це вже план мандрівки на мирне майбутнє.

PS. Ми живемо в чудовий час, коли туристичний потенціал Олександрійщини починає по-справжньому цінуватися мандрівниками. Аби не бути голослівним, наведу кілька посилань на подорожі останніх років. Враженнями від знайомства з парком у Приютівці ділиться Сашко Дніпрович у розповіді “Приютівський парк” (www.mandry.ck.ua). Про мандрівку до Березівки добре написав Роман Маленков у розповіді “Березівка. Загублений колорит” (ukrainaincognita.com). А Віктор Голобородько провів екскурсійний тур, де показав обидва місця, і не лише їх – у звіті з екскурсії “25 кілометрів подорожі по «Енергетичним місцям Олександрії — Березівки — Приютівки»” (ngr.com.ua)