Минулого серпня ми востаннє побували у містечку Тростянець на Сумщині, а здається, наче відтоді пролетіло ціле життя. Окупація 1-26 березня, свавілля окупантів і загроза повторного вторгнення через близькість кордону драматично змінило життя в місті. Тому сьогодні я хочу розповісти про той життєрадісний і яскравий Тростянець, яким ми його запам’ятали, і яким він знову стане після нашої перемоги над москалями.
1. Довкола фестивалю «Стара Фортеця»
На вихідних 21-22 серпня 2021 року в Тростянці проходив щорічний фестиваль історичної реконструкції «Стара Фортеця» – власне саме тому ми та ще кілька наших знайомих і родичів завітали на це свято життя. Назву події дала історична споруда, що й справді нагадує фортецю, хоча будувалася місцевими магнатами як арена для видовищ, і використовується так само двісті з гаком років по тому.
Усі битви між вбраними у лицарські лати активними любителями історії відбувалися за двоповерховими стінами. Але відчути дух середньовіччя можна було вже на підході до них. Поміж звичайних відвідувачів походжали учасники дійства, одягнені у стилізоване під минуле вбрання. Деякі з них були повністю пофарбовані під метал, скидаючись на ожилі статуї.
Середньовічна Європа – не єдиний тренд довколафестивальних локацій. Якщо поблукати вздовж стін, можна надибати і українських козаків. І не просто оглянути, але й взяти майстер-клас у метанні списа чи стрільбі з лука.
Не зупиняємося на звитяжцях українських степів і мандруємо далі в майбутнє. На майдані перед фортецею розгорнулася справжня виставка старовинних автомобілів. Попри солідний вік старі автівки виглядають блискуче, ніби щойно спустилися з конвеєра.
Але найбільше відвідувачів юрмиться у дитячій зоні. «Стара фортеця» це вже давно не тільки бої на мечах. Дивитися, як чубляться броньовані дядьки дітям довго не цікаво, тому для них у сквері розгорнулося ціле містечко з фізичними активностями і атракціонами.
Не стали винятком і наші власні діти. Олександрина надовго пропала в лабіринті з надувними стінами та гіркою, а Нестор експериментував з гравітацією на батуті.
Ще однією розвагою, до якої, щоправда, ми не вдалися, був автопоїзд стилізований під паровоз із вагончиками. Аби переконати, що це справді так, на ньому ще напис був: «паровоз».
Але особисто нам більше заімпонувала фотозона з королівською каретою. На жаль, вона була не запряжена, тому далеко ми не заїхали.
Найбільш мальовничим куточком природи нам здався широкий ставок на струмку, який витікає з дендропарку “Нескучне”. Можливо в майбутні фестивалі на водоймі влаштують прокат човнів та катамаранів, а нині можна безтурботно споглядати неторкану чарівність його плеса.
Атмосферу заходів посилювали відвідувачі чи то учасники шоу, перевдягнені в історичне вбрання, які походжали просто поміж сучасних людей. Але коли вони виокремлюються у своє власне коло, виникає враження, наче потрапив на зйомки фільму, якщо не в минуле. Щось таке я відчув, коли на балконі старовинного маєтку побачив таку компанію, яка своїм вбранням гармонійно доповнювала архітектурне оздоблення.
Навіть на звичайній алейці у парку можна випадково надибати імпровізований мікро-перформанс. Ми-от чули, як під кільска-столітньою липою грав музичний дует, що ніби перенісся у часі з реальності Робін Гуда.
До речі, про парк (не той, що дендропарк «Нескучне», а той, що в центрі, але теж не нудний). Цього разу ми обійшли його увесь, і я досі вражений від того, як на такій невеликій ділянці вмістилося стільки різноманітних речей, яким би позаздрили парки багатьох обласних центрів. А почнемо прогулянку з алеї закоханих, яка від Круглого двору переносить нас у зелене серце Тростянця.
2. Міський парк
Ми зайшли до парку з одного кінця, а вийшли з іншого, але на кожному з них нас зустрічав образ відомого композитора ХІХ століття Пьотра Чайковського – як сучасний мурал-потрет і як пам’ятник 1984 року (єдиний в Україні, де митець показаний на повний зріст). Хоча нащадок запорізького козака Федора Чайки і вважав себе цілковитим московитом, але якийсь зв’язок з прабатьківщиною відчував, тому нерідко приїздив до України, зокрема у Тростянці провів 3 місяці влітку 1864 року, коли писав свій перший симфонічний твір – увертюру «Гроза».
Всередині парку пам’ятники не докучають пафосом. Тут зібрався казковий інтернаціонал: є бетонні фігурки Білосніжки з гномами, пірата з гарматою, відданого пса і мудрої черепахи.
А між берез причаїлася ціла ватага персонажів совєтських мультфільмів: Чіполіно, Мауглі з Багірою, Буратіно і Тортілла, Котигорошко, Колобок з Лисицею, Маша та ведмеді. Ці фігурки витесані з дерева і чудово збереглися до нашого часу. Але може бути, що цей мультяшний десант з’явився всього кілька років тому за сприяння місцевої влади, і це має якийсь стосунок до того, що Тростянець став єдиним з-поміж міст цієї частини Сумщини, яке росіянам вдалося захопити.
Що мене приємно вразило у парку – це майданчик для дітей з фізичними особливостями. Подібну турботу рідко зустрінеш навіть у значно більших містах.
Тут – і написи шрифтом брайля, і гойдалка та карусель, якими можуть користуватися відвідувачі на візках.
Є в парку і кілька спортивних майданчиків. На території стоять, як традиційні турніки-драбини, що стоять вже не перше десятиліття, так і сучасні тренажери, встановлені за президентською програмою «Здорова Україна». Подібне ми зустрічали під час мандрівки Закарпаттям у парку міста Виноградів.
Дітям особливо сподобався майданчик з рухомими тренажерами, які вони обожнють і знаходять під час прогулянок, в якому місті ми б не опинилися. Але навіть тут Тростянець нас здивував. Серед уже звичних тренажерів я побачив щось новеньке, яке на вигляд нагадує штурвал корабля.
Ландшафтним епіцентром міського парку є вербовий острів посеред озера. З ближнього боку до нього веде місток, а на самому острові є округлий плаский майданчик – мабуть в кращі часи тут вечорами збиралися на танці або послухати музику.
Політичного розмаїття парку додає своя Європейська площа. У трикутнику алей зроблений великий круг із вмонтованими зірочками і стяготримачами, на яких майорять (за вітряної погоди) прапори країн наших західних сусідів.
«Європейську площу» дугою оминає канал, що веде від озера у бік ставка з Круглим двором. Вздовж нього ми й виходимо з парку.
3. Історичні пам’ятки
Ми знайшли чимало цікавого для себе і в самому місті. На розі між двох Чайковських увічнено пам’ять ще однієї людини – Тараса Шевченка. Хоча сам пам’ятник невеликий, але він утворює гармонійну композицією зі стіною, на якій розміщені історичні довідки про Тростянець і його людей.
Через дорогу від Кобзаря знаходиться вже згадане місце проведення фестивалю «Стара Фортеця» – Круглий двір. Це унікальна для Слобожанщини пам’ятка архітектури, яку заклали 1749 року власники Тростянця брати Йосип, Денис, Герасим і Пилип Надаржинські. Спершу овальна в плані споруда з чотирма триярусними вежами і високим муром по периметру використовувалася як господарський двір, але згодом стала манежом для циркових і театральних вистав під відкритим небом.
Одразу з-за Круглого двору визирає дивовижний будинок, який, насправді, складається з двох історичних шарів. Одноповерхові флігелі – це залишки первісної садиби, закладеної 1762 року. Саме тут зупинявся 1864 року Пьотр Чайковський, коли гостював у свого знайомого князя Голіцина, тодішнього власника Тростянця.
Нині у південному флігелі міститься музей шоколаду, в північному – краєзнавчий музей, а центральну частину садиби займає картинна галерея. Під час вторгнення 2022 року росіяни протаранили танком ворота Круглого двору, завдали руйнувань і самій садибі. На щастя, східні зайди тут надовго не затрималися. Після того, як їх вигнали, почалися відновлювальні роботи, і з 8 серпня музейний комплекс знову приймає відвідувачів.
На відміну від флігелів, центральна частина садиби має два поверхи, і за стилем виразно відрізняться, адже була повністю розібрана і перебудована новим власником Леопольдом Кенігом, після купівлі маєтку 1874 року. Пан Кеніг став для Тростянця тим, ким був Нікола Терещенко для Глухова чи Іван Харитоненко для Сум. У 1870-х роках вік придбав і модернізував кілька місцевих цукрових заводів, побудував лікарню та електростанцію, провів телеграф і сприяв прокладанню залізничної гілки саме через Тростянець. У ХХ столітті завод Кеніга перетворився на шоколадну фабрику «Україна», де з 1990-х почали випускати неймовірно смачний шоколад «Корона». Головою правління в цей час був Юрій Логуш, який разом із дружиною Тетяною заснував щорічний літературний конкурс «Коронація слова», з якого пізніше виокремилася «Дитяча коронація слова», на останній з яких моя пригодницька повість «Приборкання Кичери» здобула першу премію і вже вийшла друком. Книга насичена гумором, несподіваними локаціями і неймовірними пригодами під час сімейної мандрівки Карпатами, яка зацікавить не лише дітей 8-11 років, але і їх батьків, бо зачіпає чимало «недитячих» тем. Її можна придбати за посиланням на сайті видавництва у твердій або м’якій палітурці.
Заводське дітище Леопольда Кеніга знаходиться дещо осторонь на північно-східній околиці Тростянця, але в центрі також можна надибати чудовий зразок промислової архітектури. Якщо від садиби пройти через сквер, то на головній вулиці, якраз біля мосту через річку Боромлю височіє чотириповерхова цегляна споруда – вальцевий млин початку ХХ століття.
А між млином і палацом у затінку дерев примостилася найстаріша культова споруда Тростянця – церква Благовіщення Пресвятої Богородиці, збудована 1750 року. Назва церкви невипадкова, адже до ліквідації Єкатєріною ІІ в 1765 році козацької Слобідської України, містечко знаходилося на території одного з її п’яти полків – Охтирського козацького полку, а Пресвята Богородиця – покровителька українського козацтва (між іншим, саме вона, а не три гаманці, була на гербі Сум з 1659 по 1781 рік).
По сусідству з релігійним старожилом примостилася її праправнучка каплиця Всіх Святих, споруджена у 2005-2008 роках, освячена в день 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 років.
Поруч з нею – замощена старою прямокутною плиткою чимала ділянка з порожнім постаментом посередині. До 23 лютого 2014 року на ньому стояв пам’ятник очільнику більшовицької Росії Владіміру Лєніну, яка окупувала Україну в 1920 році (ми ще застали монумент під час першої велосипедної мандрівки через Тростянець у липні 2010 року, на блозі є фото). Нині про комуняцьке походження нагадує лише силует серпа і молота, який проступає через графіті та кольори прапору України.
Якщо продовжити прогулянку далі від Боромлі, то потрапимо до кварталів із забудовою кінця ХІХ століття. Один з ошатних будинків – це споруда 1878 року, де містилася бібліотека і благородне зібрання.
Зразок торгівельної архітектури – магазин купця Курила 1908 року. Як і колись, тут нині знаходиться магазин, а ще піцерія.
А от через дорогу приклад вже радянської архітектури. Його звели у 1950-х роках як кінотеатр «Маяк», але нині під одним дахом тут вжилися кінотеатр і торгівельний центр, де є великий супермаркет і низка дрібніших магазинчиків.
Серед споруд з найбільш виграшним розташуванням – Вознесенська церква, збудована у 1903-1913 роках. Це либонь найвищий будинок міста, візуальний ефект якого посилює одноповерхова житлова забудова довкола.
Взагалі, як походити по мальовничих вуличках Тростянця, можна надибати багато цікавого. Інколи навіть звичайні речі мають якісь неординарні особливості. Наприклад, водонапірна вежа з «бібікалом». Із сучасного мені сподобався пам’ятник 2018 року воїнам-захисникам України з гаслом: «Україна понад усе».
А ще мене вразили електронні табло на зупинках громадського транспорту. Як для містечка з усього 20 тисячами населення, це дуже і дуже по-сучасному.
На цьому наша мандрівка до Тростянця закінчилася. Але ще багато чого залишилося поза кадром. Що саме? Прочитайте у мандрівників-блогерів, які побували у містечку і побачили його кожен зі свого боку:
1. Сергій Клименко 2007 «День третій: Суми -> Тростянець -> Охтирка -> Шарівка -> Харків» (klymenko.in.ua)
2. Андрій і Сірьога 2011 «Тростянець» (travel.creature.biz.ua)
3. Борис Крімер 2015 «Тростянець: палац, цирк та шоколад» (ua-odissey.in.ua)
4. Андрій Бондаренко 2015 «Тростянець» (andy-travel.com.ua) і та сама розповідь на «Україна Інкогніта» (ukrainaincognita.com)
5. Юлія Соколова у 2017 «Засніжена Сумщина: забуті маєтки цукроварів» (ua-travels.in.ua)
6. Антон Бондарів 2017 «Садиба Голіциних-Кеніга, Тростянець» (hghstories.com)
7. Анна Вольф 2018 «Тростянець» (landmarks.in.ua)
Мандрівник і його мандрівки 
Дякую, дуже цікавий огляд! Правда, не впевнена, що Чайковського варто називати Пьотром. Згадався запис Максима в етимологічній спільноті ЖЖ: https://maksymus.wordpress.com/2008/02/27/119909/
(там низка аргументів також у коментарях). Щодо сучасних російських імен, можливо, транскрибування й має сенс, але класичні, мабуть, таки варто залишити в адаптованому вигляді. Зрештою, десь прочитала, що схожа традиція була і щодо середньовічних європейських персоналій: скажімо, одного й того ж короля французи називали Шарль, а англійці – Чарльз. Та й ви теж імператрицю передали як Катерина, а не Єкатєріна. Зрозуміло, що теперішня обстановка загострює тенденцію до відштовхування, але коли адаптація існувала сторіччями, і ще до російського впливу підтримувалась книжною традицією, то може, не варто її відкидати, коли йдеться про відомі постаті минулого.
P.S. Не знаєте, що зараз із Максимом? Я з ним восени зопалу посварилась за антиваксерство, а зараз, коли від нього вже кілька місяців немає записів, боюсь найгіршого. Ви з ним не контактуєте у Фейсбуці?
Дякую за зауваження щодо імен! Справді, я повів себе непослідовно)
Раніше я би писав усіх в українському варіанті – Катерина, Петро і Володимир. Але після 2014 року, і особливо після цієї весни, я все більше схильний розділяти написання імен, аби вони виконували роль маркера, який би одразу показував, хто свій, а хто чужий. Це як з мовою спілкування. Якщо на відео незнайомець говорить українською, я майже впевнений, що він за Україну. А якщо російською, то треба ще прислухатися до смислу його слів, аби збагнути, на яких він позиціях – наших, чи російських. Звісно, бувають винятки, але загалом це так.
Сюди ж би я додав історичний фактор. Тривалий час українцям промивали мізки, що росіяни – наші брати і найкращі сусіди. Але тепер вже ні для кого не таємниця, які з них сусіди і брати. І що останні три століття – це була історія окупації, а не “возз’єднання”. Тому дуже може бути, що виняток з перекладом російських імен – це лише один з інструментів, яким доводили, що ми “один народ”.
Та й узагалі, якби вживали різне написання імен, це би позбавило зайвих слів. Тоді, коли скажуть “президент Владімір”, то ми розуміємо, що мова про лідера росіян, а як “президент Володимир”, то це про нашого очільника.
Усі мої аргументи – суто політичні. З філологічної точки зору, мабуть я не правий. Бо й справді, треба мати російськомовну щелепу, аби правильно вимовити слово “Владімір”. В українському реченні це звучить як екзотичне вкраплення. Але це знову ще один аргумент на користь такого вибору 😉
Щодо сучасних імен, відштовхування зрозуміле. Але коли йдеться про історію, тут справа інша – національна ідентичність є досить пізнім явищем. Якби князя Острозького запитали, він Костянтин чи Канстанцін, мабуть, це питання ввело б його в ступор. Навіть у сучасному світі людина може визначати свою ідентичність залежно від контексту – відомий літературознавець Грабович в українських публікаціях виступає як Григорій, в англомовних – як Джордж. А в домодерну епоху для людей було цілком звичним, щоб їхні імена адаптувались, а не транскрибувались. І ще треба враховувати, що навіть у минулому й позаминулому сторіччі не всі чітко визначали власну ідентичність. Той же Чайковський походив з козацького роду і загалом симпатизував українській культурі, детальніше тут: https://uahistory.com/topics/famous_people/3115
Тож якщо називати його “Пьотром”, щоб підкреслити його належність до російської культури, це має несподіваний побічний ефект, ми ніби забуваємо, що українці теж мають певні права на цього композитора. Наталя Яковенко якось зазначала, що українці зробили значний внесок як у російську імперію, так і в СРСР, й іноді наші патріоти, ігноруючи цей внесок, мимоволі підігрують російському наративу, котрий вважає саме росіян спадкоємцями всіх досягнень цього періоду. Тому, коли йдеться про історичні постаті, використання української версії їхніх імен – це не обов’язково результат промивки мізків. Це може бути й наслідком традиції, яка походить ще з середньовіччя, коли люди не вдавались до чіткої самоідентифікації в національних категоріях, або поєднували елементи як російської, так і української ідентичності. Тож, мабуть, Чайковського українці таки можуть називати Петром, а не Пьотром.
Про Максима сказати нічого не можу. Мене пов’язував з ним лише його блог, тому його зникнення – для мене також загадка. Після 24 лютого деякі мої знайомі також перестали з’являтися онлайн. Можливо і він прийняв для себе таке рішення.
criticalthinkerua, дякую за цікаву дискусію!
Я згоден, що питання з іменами не таке просте, як могло би здатися. Тривалий час існування України в орбіті Росії призвело до цілих поколінь людей, які належать двом культурам, тому їх дуже складно розділити. Як, наприклад, розпиляти Гоголя?) З Чайковським ситуація дещо простіша. Так, у нього є кілька творів української тематики, але загалом він представник російської культури, і сам це визнавав. І його немає за що звинувачувати, бо ж це не він, а його предок змінив прізвище і виїхав з України. Інакше б ми знали цього композитора як Петра Чайку.
Важко не погодитися, що переклад імен склався історично. Але, як на мене, це сумнівне виправдання, особливо з огляду на те, що історію пишуть переможці, а україніці в останні століття частіше ходили в переможених. Зараз ми маємо унікальний шанс, коли назви речей, які склалися історично, докорінно змінюються. “Велика Жовтнева революція” стала “більшовицьким заколотом”, а “Велика Вітчизняна війна” – “східноєвропейським театром воєнних дій Другої світової війни”. Тож може незабаром зміни дійдуть і до власних імен, чом би й ні? Історія – це ж не про те, як було насправді, а про те, яким минуле бачить сучасність. 😉