Торунський перевал – Синевир: наш маршрут і досвід інших

Коли я став справжнім мандрівником? Коли перетворився з пасивного учасника на організатора мандрівок (спершу з друзями, а потім з дружиною і дітьми)? Свої перші мандрівки я очолив у 2004 році – саме від них іде відлік розповідей цього блогу. Але ця зміна в свідомості сталася не в один момент. Перший крок я зробив рівно 20 років тому, у вересні 2002 року.

Нещодавно я гостював у своїх батьків, і вони мені показали кілька моїх старих зошитів, а з ними і намальовані від руки маршрути пішохідних походів. Я згадав ті часи – ще не було всюди сущого Інтернету і мобільних телефонів, туристичних довідників і взагалі матеріалів про маршрути. У продажу тільки з’являлися 1-кілометровки генштабу – мапи ще без туристичних маршрутів, але вже з деталізацією, якої не мали звичайні мапи областей. І тоді я на звичайному аркуші з зошита розкреслював сітку, як на мапі, і перемальовував на нього лінії доріг та річок, контури поселень і точки вершин, а тоді накладав наш маршрут.

Перший з маршрутів я намалював у вересні 2002 року. До того я вже майже десять років ходив у туристичні походи як звичайний учасник. Тієї осені було все так само. А тільки з нами не зміг піти наш незмінний керівник Олексій Бахтала, і я вперше став свідком того, як важливо вміти користуватися мапою, бо ми неодноразово збивалися з маршруту. Тоді я ще був підлітком, тому не впливав на прийняття рішень, але по поверненню з мандрівки, мене розібрала цікавість, де ж ми блукали? Я придбав свою першу “генштабівку” і на аркуші намалював пройдений шлях (сітка відповідає квадратам у 2 км).

Сьогодні можливості для орієнтування значно збільшилися. Вже не треба малювати від руки і працювати з картами, які так мало схожі на реальність. Тому я скористався застосунком і на основі намальованої схеми та записів у щоденнику (який писав під час походу) без труднощів відтворив нитку маршруту (тут).

Власне, кілька слів про сам шлях. Ми почали на Торунському перевалі, куди приїхали автобусом зі Львова. Пройшлися хребтом, спустилися до озера Синевир, а потім двічі намагалися перелізти через хребет Пішконя. Зрештою, обійшли його, принагідно завітавши до музею лісу та лісосплаву. До причини невдач я би додав ще погоду – ми ні разу не бачили сонця, а холодний дощ поливав нас майже щодня, коли ж піднялися до полонин, то потрапили у лабіринт з хмар і вирішили повернутися назад знайомою дорогою. А ще ми мали саморобні наплічники і старі брезентові намети, під і на які треба треба було підмощувати поліетилен, який часто рвався (вперше сучасні легкі намети на дугах я побачив через два роки). Тож другу половину походу ми ночували у хатинках, безуспішно намагаючись висушити намети і одяг. І за весь час походу з 12 по 19 вересня, пригадую, ми не бачили жодних інших туристів (окрім відвідувачів озера Синевир, куди зазвичай приїздять автотранспортом).

Сьогодні цей регіон став популярнішим у мандрівників, зокрема озеро Синевир і хребет Пішконя. Про те, що не вдалося нам, але вийшло у тих, хто подорожував там пізніше, писав Ігор Меліка у 2012 “Пішконя, негровець, дарвайка: мандрівка привододільними горганами” (igormelika.com.ua), Павло Великий у 2017 “Хребет Пішконя, або як не треба ходити в міжсезоння)” (velukuy.blogspot.com) чи Тарас Андрусяк у 2018 “Хребтом Пішконею: Синевир – г.Гропа – г.Негровець – г.Дарвайка – Колочава” (yablog.org.ua).