Друга зустріч з Глуховом (закінчення)

(Закінчення. Початок тут)

Що й казати, центр Глухова – справжня втіха для очей туриста! Але особисто для мене картина не була би повною без довколишніх вуличок. Якщо відійти на кілька кварталів у бік, можна побачити зразки архітектури того ж ХІХ століття, але в більш бюджетному виконанні.

В деяких будинках ще живуть люди, інші ще тримаються купи, але благають про ремонт.

Є такі, що здається, стоять лише завдяки паркану. У сусідстві нових особняків вони виглядають моторошними привидами з минулого.

А деякі хати господарі намагаються модернізувати, хоча би частково.

Часом трапляються будинки, де кожна кімната виконана у власному стилі.

Навіть дорожні знаки на таких вулицях своєрідні. Замість червоної облямівки вони мають жовту.

Окрім архітектури мою увагу привернув центральний сквер Тараса Шевченка. Як на мене, то це навіть не сквер, а цілий парк. Бо тут є чимало алей, клумб та декоративних інсталяцій з квітами.

А ще – дитячі майданчики, які припали до смаку молодшій частині нашої екскурсійної групи.

Ще одна особливість скверу – чимала кількість унікальних лав, встановлених за кошти самих глухівчан. На них зручно відпочивати у затінку дерев, а також займатися іншими важливими справами. Наприклад, складати пазли з єдинорогами.

Славнозвісні глухівські лавки полюбляють не лише люди, але й птахи.

Навіть частина пам’ятника Тарасу Шевченка 2017 року виготовлена у формі лави, ще й з цитатою нашого Кобзаря.

Монумент має ще одну інтерактивну частину – ковану копію карети, в якій Тарас Шевченко приїхав до Глухова.

Інший інтеркатив-пам’ятник ми знайшли на подвір’ї Глухівського коледжу (діє в місті з 1899 року, тепер підпорядковується Сумському Національному Аграрному Університету). Він виконаний у вигляді парти з усіма необхідними атрибутами для навчання на початку ХХ століття: пером, чорнильницею, товстезною книгою, а також портфелем і глобусом.

Поруч розмістився мініатюрний музей автомобільного транспорту, експонати до якого почали додавати з 1965 року.

Тут ми побачили два харківські трактори ДТ-20 (випускався у 1946-1969) і ДТ-54 (випускався у 1949-1963), дві вантажівки ГАЗ-51 (випускався у 1946-1955) з АТУ-А і ГАЗ-ММ (випускався у 1938-1950), і найбільш барвистий екземпляр – автобус ЗІС-155 (випускався у 1949-1957).

Але є в Глухові пам’ятники і не мирній техніці. З 1957 року меморіал совєтським воякам, що полягли у боях за Глухів, увінчує танк Т-34 (випускався у 1940-1958), який був наймасовішим танком Червоної Армії у Другій світовій війні. Свого часу це було поширене рішення для подібних меморіалів, але нині ідеологічно застаріле, бо образ знаряддя вбивства ніяк не в’яжеться з гаслом «пам’яті і примирення». Та й червона зірка на боку і напис «За Родину!» (не в значенні «за сім’ю»), натякає, що це радше позначка колоніального статусу відносно Москви, ніж данина пам’яті жертвам світової бійні.

Більш мистецького образу меморіал набув 1991 року, коли в його центрі постало скульптурне зображення жінки. Без зброї, але з п’ятикутною зіркою – спливали останні місяці більшовицької окупації України.

Взагалі в Глухові бум меморіалів, що звеличували совєтську (вважай, російську) армію припав на 1970-ті роки. У комплексі, який відкрили 1975 року на території Глухівського коледжу, написи зроблені російською мовою, на муралі – героїчний портрет червоноармійця, поруч гармата («доречний» символ примирення) і викарбувані числа 1941-1945 – аби приховати, що Сталін вступив у війну на два роки раніше, і то була ніяка не оборона, а відверта агресія стосовно Польщі, Фінляндії, Естонії, Латвії та Литви.

У 1973 році постав чималий пам’ятник партизанам Глухівщини 1941-1945 років з войовничою постаттю на повний зріст.

А за два роки до того відкритий музей імені Сидора Ковпака – очільника більшовицьких партизанів. Насправді ці партизанські загони керувалися з Москви, активно застосовували терор і мародерство, часом перевдягаючись у німецьку форму, аби чинити злочини під чужим прапором, і загалом завдали більше біди українському цивільному населенню, ніж німецьким воякам.

До початку російсько-української війни, і особливо до широкого вторгнення у лютому 2022 року в когось ще могли залишатися сумніви щодо значення пам’яток, які прославляли «подвиги» совєтських вояків. Але тепер очевидні паралелі з методами боротьби сучасних російських солдатів, тож саме час переосмислити, пам’яттю про кого нам слід пишатися. До прикладу, в роки Другої світової війни на Сумщині існував і проукраїнський рух опору, зокрема, дві групи УПА діяли у Глухівському районі. Спершу вони боролися проти німців, а потім і проти більшовиків, які остаточно зломили опір у 1948 році. Можливо, коли наступного разу ми приїдемо до Глухова, знайдемо тут відновлення пам’яті саме українських партизанів, а не обставлений військовим залізяччам музей псевдогероїв.

Глухів – надто велике місто, щоби за однією екскурсією роздивитися все. Чимало залишилося поза увагою. Що саме, ви можете знайти в інших мандрівників, кожен з яких по-своєму побачив Глухів і на свій смак розповів про його історію та сучасність. Наприклад, Ukrmandry у 2007 «Звіт про поїздку до Глухова» (ukrmandry.com.ua), Борис Крімер у 2012 «Глухів – призабута гетьманська столиця» (ua-odissey.in.ua/2012), Олег Година у 2013 «Глухів – забута столиця» (ukrainaincognita.com), Piktor у 2015 «Північний схід» (piktor.org.ua) і Андрій Бондаренко у 2017 «Глухів – остання гетьманська столиця» (andy-travel.com.ua).

До нових зустрічей, Глухове!

Реклама