На цей Новий Рік ми здійснили свою давню мрію – зустріли межу років не аби де, а в самих Карпатах! А щоби це була подія, варта справжніх мандрівників, погода подарувала нам не по-зимовому лагідну погоду (+9, без опадів), тож замість катання на лижах наша сім’я мала щиро туристичний відпочинок – тобто у пішохідних походах горами. Попередньо ми забронювали житло біля підніжжя гори Погар (зручно, що всього 1 км від залізничного вокзалу, і спуски та крісельний підйомник зовсім поруч) на три доби, але оскільки потяг з Києва прибуває туди рано вранці, а їде темного вечора, ми отримали 4 повноцінні дні (30 грудня 2022 року – 2 січня 2023 року), тож я склав 4 маршрути, якими ми й пройшлися.
Перший день, Славське-Грабовець-Маківка-Тухля, 18 км (нитка маршруту тут)
Побувати в Славському і не зійти на гору Маківку – це однаково, що приїхати до Києва і прогулятися Майданом Незалежності. Пантеон Українських Січових Стрільців – це місце, яке має відвідати кожен українець! Тож наша перша мандрівка повела саме туди. Маршрут подорожі Ви можете знайти в самому Славську – якщо вийти з потяга і попрямувати вулицею в бік залізничного переїзду, метрів за двісті до нього стоятиме стенд з детальною мапою. А тільки той маршрут веде через кілька високих вершин. Ми ж обрали оптимальніший шлях, який не підіймається вище позначки 830 метрів і проходить на північний захід від пропонованого. Аж до села Грабовець це широка накатана автомобільна дорога. У селі з неї треба зійти (ми навіть двічі заблудили) і вийти на перевал перед Маківкою дещо занедбаною дорогою. Після перевалу обидва шляхи зливаються і далі збитися неможливо, адже той, що на стенді, промаркований значками з білою і жовтими смужками.
Меморіал на горі вражає! Після шляху через дикі місця, де часом і стежки не видно, потрапляєш на широкий простір з бруківкою, лавами, рядами пам’ятників і величезним обеліском в центрі. Тут можна позбутися і прогалин в історії – про бій 1915 року добре розповідають інформаційні стенди.
На блукання та різні пригоди ми витратили чимало часу, в нас лишалася 1 година до темряви (яка в ці дні насувається після 16.00), тож ми повернулися не романтичним шляхом, а широкою автомобільною дорогою, яка з Маківки спускається на трасу, що веде до селища Тухля, а звідти приміським автобусом доїхали до Славська.
Другий день, Славське, 4 км (нитка маршруту тут)
Перший день дуже втомив дітей, які встановили новий рекорд денного переходу, та ще й горами (18 км). Тож другого ми “відпочивали” – ходили у межах самого Славського. Спершу пішли на лижний спуск (у нижній частині там і справді каталися лижники на 200 метрів штучно насипаного снігу), і піднялися крісельним витягом (нам обійшлося 350 гривень за всіх) майже до вершини гори Погар. Там виявилося чимало різних атракцій для “лінивих” туристів, з яких ми, на превелику радість доньки, обрали катання на бричці (але з автомобільними колесами), запряженій парою коней зі дзвониками. Кучер нас прокатав до Альтанки Вітрів (біля маківки сусідньої гори Високий Горб) і назад (500 гривень), принагідно ми зупинялися для фотографування на тлі фантастичних пейзажів.
Повернулися до верхньої станції витягу, але в Славське спустилися пішки – дорогою через центр і сувенірний ринок. Шлях мені дуже сподобався, бо все селище постійно було, як на долоні, тож я часто фотографував, та й дітям була втіха, що треба йти постійно донизу.
Третій день, Сколе, 8 км (нитка маршруту тут)
У перший день нового року ми додали до своїх мандрівок катання на приміських потягах. Щодня через Славське проходить три пари – у бік Львова та Мукачева. І ми скористалися однією, аби з’їздити на прогулянку в райцентр – місто Сколе. Дорослий квиток – 18 гривень в один бік, діти безкоштовно.
У Сколе я бував неодноразово, але нещодавно дізнався, що маю там кілька білих плям. Тож цього разу в першу чергу відвідали його південно-західну околицю, де міститься палац Ґредлів (Олена нещодавно читала один з романів Юрія Винничука “Цензор снів”, де головні події відбуваються саме в ньому), а також Сколівський дендропарк (після палацу треба обійти пилораму, перетнути річку Опір пішохідним мостом і перейти через залізницю). Обидва місця доволі цікаві, але ще геть не готові до юрмищ туристів. По-перше, тут просто немає за що платити (вхід безкоштовний і немає ніяких торговців), а по-друге, в приміщення самого палацу стороннім немає доступу (бо там школа), а в дендропарку практично відсутні таблички, які би пояснювали, що і де росте.
Правобережною набережною ми повернулися до міста і ще трохи прогулялися центром, помилувавшись затишком вулиць і архітектурними перлинами ХІХ століття, а також найстарішою спорудою Сколе – дерев’яною церквою Святого Пантелеймона 1597 року! Ще мені сподобався мурал з Коновальцем і боєм на горі Маківка, а також чимало пам’ятників різних років.
Четвертий день, Погар-ПисанаКриниця-ЗахарБеркут,10 км (нитка маршруту тут)
По Сколе ми гуляли не самі, а з сім’єю моєї сестри, яка в ці дні теж приїхали на відпочинок у Карпати, але зупинилися не в самому Славському, а біля підніжжя гірськолижного курорту “Захар Беркут” поблизу села Волосянка на південь від Славська. Тож ми вирішили завітати до них у гості, але навіть це перетворили на похід вихідного дня, бо замість того, аби сісти на автобус, пішли пішки через гори.
Я з’ясував, що обидва крісельні витяги (біля нас і біля них) підіймаються на вершини, пов’язані одним хребтом. Тож нам лишалося тільки піднятися своїм, пройти 7 кілометрів майже по рівному, і спуститися їхнім. Але реальність виявилася зовсім не такою простою, як на мапі. Кілька днів незимового тепла геть розквасили дорогу, до того побиту лісовозами і квадроциклами, тож більшу частину шляху ми йшли дуже повільно, вправляючись у пошуках обходів слизького багна і кількаметрових баюр. Зате погода була сонячна, повітря запашне, а краєвиди з хребта відкривалися неймовірні в обидва боки!
Багнюка закінчилася ближче до кінця. І це зрозуміло, бо там почався такий крутий підйом, що ніякі б лісовози не здолали. Але пішки йти можна. Як приз за наполегливість – перед виходом на полонину ми поласували водою з джерела Писана Криниця. Смачнішої ми не пили ще ніколи! Далі в нас залишалося 10 хвилин до закриття підйомника (на спуск працює до 16.30), тож на розвилці я обрав варіант іти не до верхньої станції, а до проміжної, аби встигнути напевно. Проте, коли ми до неї спустилися, охоронець сказав, що тут посадки і висадки немає (але ж раніше була!), на верхню ми би вже не встигли, тож ми почимчикували вниз пішки. Аби знову не місити багнюку доріг, та ще й по сутінках, ми спершу спускалися трав’янистою лижною трасою (чорною), а потім велосипедною. До нижньої станції ми дійшли за 40 хвилин – не набагато довше, ніж витратили, якби їхали в кріслі. Добра новина – зекономили 910 гривень (ціна на нашу четвірку в один бік).
Детальніше і з ілюстраціями про мандрівку я напишу після Перемоги. Бо війна відчувається навіть у цьому далекому від Росії регіоні: ми і сирени чули, і відключення електрики застали, і комендантська година тут є, і військові неодноразово питали, що це я фотографую (дещо довелося видалити). Тому поки можу порадити почитати розповіді інших мандрівників, які побували у Славську ще за мирних часів. Наприклад допис Віталія Ільницького “Славське відпочинкове“, 2020 (neo7777vitaha.livejournal.com), Павла Великого “Славське і прогулянка на Тростян“, 2014 (velukuy.blogspot.com) або Сергія Клименка, “Карпати, червень 2009 року“, 2009 (klymenko.in.ua).
Мандрівник і його мандрівки 