Славське: наші маршрути і досвід інших

На цей Новий Рік ми здійснили свою давню мрію – зустріли межу років не аби де, а в самих Карпатах! А щоби це була подія, варта справжніх мандрівників, погода подарувала нам не по-зимовому лагідну погоду (+9, без опадів), тож замість катання на лижах наша сім’я мала щиро туристичний відпочинок – тобто у пішохідних походах горами. Попередньо ми забронювали житло біля підніжжя гори Погар (зручно, що всього 1 км від залізничного вокзалу, і спуски та крісельний підйомник зовсім поруч) на три доби, але оскільки потяг з Києва прибуває туди рано вранці, а їде темного вечора, ми отримали 4 повноцінні дні (30 грудня 2022 року – 2 січня 2023 року), тож я склав 4 маршрути, якими ми й пройшлися.

Перший день, Славське-Грабовець-Маківка-Тухля, 18 км (нитка маршруту тут)

Побувати в Славському і не зійти на гору Маківку – це однаково, що приїхати до Києва і прогулятися Майданом Незалежності. Пантеон Українських Січових Стрільців – це місце, яке має відвідати кожен українець! Тож наша перша мандрівка повела саме туди. Маршрут подорожі Ви можете знайти в самому Славську – якщо вийти з потяга і попрямувати вулицею в бік залізничного переїзду, метрів за двісті до нього стоятиме стенд з детальною мапою. А тільки той маршрут веде через кілька високих вершин. Ми ж обрали оптимальніший шлях, який не підіймається вище позначки 830 метрів і проходить на північний захід від пропонованого. Аж до села Грабовець це широка накатана автомобільна дорога. У селі з неї треба зійти (ми навіть двічі заблудили) і вийти на перевал перед Маківкою дещо занедбаною дорогою. Після перевалу обидва шляхи зливаються і далі збитися неможливо, адже той, що на стенді, промаркований значками з білою і жовтими смужками.

Меморіал на горі вражає! Після шляху через дикі місця, де часом і стежки не видно, потрапляєш на широкий простір з бруківкою, лавами, рядами пам’ятників і величезним обеліском в центрі. Тут можна позбутися і прогалин в історії – про бій 1915 року добре розповідають інформаційні стенди.

На блукання та різні пригоди ми витратили чимало часу, в нас лишалася 1 година до темряви (яка в ці дні насувається після 16.00), тож ми повернулися не романтичним шляхом, а широкою автомобільною дорогою, яка з Маківки спускається на трасу, що веде до селища Тухля, а звідти приміським автобусом доїхали до Славська.

Другий день, Славське, 4 км (нитка маршруту тут)

Перший день дуже втомив дітей, які встановили новий рекорд денного переходу, та ще й горами (18 км). Тож другого ми “відпочивали” – ходили у межах самого Славського. Спершу пішли на лижний спуск (у нижній частині там і справді каталися лижники на 200 метрів штучно насипаного снігу), і піднялися крісельним витягом (нам обійшлося 350 гривень за всіх) майже до вершини гори Погар. Там виявилося чимало різних атракцій для “лінивих” туристів, з яких ми, на превелику радість доньки, обрали катання на бричці (але з автомобільними колесами), запряженій парою коней зі дзвониками. Кучер нас прокатав до Альтанки Вітрів (біля маківки сусідньої гори Високий Горб) і назад (500 гривень), принагідно ми зупинялися для фотографування на тлі фантастичних пейзажів.

Повернулися до верхньої станції витягу, але в Славське спустилися пішки – дорогою через центр і сувенірний ринок. Шлях мені дуже сподобався, бо все селище постійно було, як на долоні, тож я часто фотографував, та й дітям була втіха, що треба йти постійно донизу.

Третій день, Сколе, 8 км (нитка маршруту тут)

У перший день нового року ми додали до своїх мандрівок катання на приміських потягах. Щодня через Славське проходить три пари – у бік Львова та Мукачева. І ми скористалися однією, аби з’їздити на прогулянку в райцентр – місто Сколе. Дорослий квиток – 18 гривень в один бік, діти безкоштовно.

У Сколе я бував неодноразово, але нещодавно дізнався, що маю там кілька білих плям. Тож цього разу в першу чергу відвідали його південно-західну околицю, де міститься палац Ґредлів (Олена нещодавно читала один з романів Юрія Винничука “Цензор снів”, де головні події відбуваються саме в ньому), а також Сколівський дендропарк (після палацу треба обійти пилораму, перетнути річку Опір пішохідним мостом і перейти через залізницю). Обидва місця доволі цікаві, але ще геть не готові до юрмищ туристів. По-перше, тут просто немає за що платити (вхід безкоштовний і немає ніяких торговців), а по-друге, в приміщення самого палацу стороннім немає доступу (бо там школа), а в дендропарку практично відсутні таблички, які би пояснювали, що і де росте.

Правобережною набережною ми повернулися до міста і ще трохи прогулялися центром, помилувавшись затишком вулиць і архітектурними перлинами ХІХ століття, а також найстарішою спорудою Сколе – дерев’яною церквою Святого Пантелеймона 1597 року! Ще мені сподобався мурал з Коновальцем і боєм на горі Маківка, а також чимало пам’ятників різних років.

Четвертий день, Погар-ПисанаКриниця-ЗахарБеркут,10 км (нитка маршруту тут)

По Сколе ми гуляли не самі, а з сім’єю моєї сестри, яка в ці дні теж приїхали на відпочинок у Карпати, але зупинилися не в самому Славському, а біля підніжжя гірськолижного курорту “Захар Беркут” поблизу села Волосянка на південь від Славська. Тож ми вирішили завітати до них у гості, але навіть це перетворили на похід вихідного дня, бо замість того, аби сісти на автобус, пішли пішки через гори.

Я з’ясував, що обидва крісельні витяги (біля нас і біля них) підіймаються на вершини, пов’язані одним хребтом. Тож нам лишалося тільки піднятися своїм, пройти 7 кілометрів майже по рівному, і спуститися їхнім. Але реальність виявилася зовсім не такою простою, як на мапі. Кілька днів незимового тепла геть розквасили дорогу, до того побиту лісовозами і квадроциклами, тож більшу частину шляху ми йшли дуже повільно, вправляючись у пошуках обходів слизького багна і кількаметрових баюр. Зате погода була сонячна, повітря запашне, а краєвиди з хребта відкривалися неймовірні в обидва боки!

Багнюка закінчилася ближче до кінця. І це зрозуміло, бо там почався такий крутий підйом, що ніякі б лісовози не здолали. Але пішки йти можна. Як приз за наполегливість – перед виходом на полонину ми поласували водою з джерела Писана Криниця. Смачнішої ми не пили ще ніколи! Далі в нас залишалося 10 хвилин до закриття підйомника (на спуск працює до 16.30), тож на розвилці я обрав варіант іти не до верхньої станції, а до проміжної, аби встигнути напевно. Проте, коли ми до неї спустилися, охоронець сказав, що тут посадки і висадки немає (але ж раніше була!), на верхню ми би вже не встигли, тож ми почимчикували вниз пішки. Аби знову не місити багнюку доріг, та ще й по сутінках, ми спершу спускалися трав’янистою лижною трасою (чорною), а потім велосипедною. До нижньої станції ми дійшли за 40 хвилин – не набагато довше, ніж витратили, якби їхали в кріслі. Добра новина – зекономили 910 гривень (ціна на нашу четвірку в один бік).

Детальніше і з ілюстраціями про мандрівку я напишу після Перемоги. Бо війна відчувається навіть у цьому далекому від Росії регіоні: ми і сирени чули, і відключення електрики застали, і комендантська година тут є, і військові неодноразово питали, що це я фотографую (дещо довелося видалити). Тому поки можу порадити почитати розповіді інших мандрівників, які побували у Славську ще за мирних часів. Наприклад допис Віталія Ільницького “Славське відпочинкове“, 2020 (neo7777vitaha.livejournal.com), Павла Великого “Славське і прогулянка на Тростян“, 2014 (velukuy.blogspot.com) або Сергія Клименка, “Карпати, червень 2009 року“, 2009 (klymenko.in.ua).

Реклама

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.