Влітку 2003 року я вперше в житті ходив у похід без дорослих. Власне, на той час я й сам був майже дорослим (20 років, щоправда ще не самостійна людина, а студент). Але саме цей похід вперше наштовхнув мене на роздуми, що моїх вмінь та навичок достатньо для того, щоби ходити в гори тільки з ровесниками.
Нас було троє (я, Павло Негадайлов і Сергій Полоцький) – всі мешканці одного гуртожитку і студенти однієї групи на факультеті Кібернетики КНУ ім. Тараса Шевченка. Успішно здали екзаменаційну сесію після третього курсу і поїхали подорожувати найвищими горами в Карпатах (повністю нові для мене місця). Керівником групи був Павло Негадайлов – як найбільш досвідчений турист, хоча й наймолодший серед нас. Він навіть мапи не брав, бо орієнтувався по написаній “легенді” (і може ще й спогадах). Попри те, що погода від нас часом ховала гори за хмарами і намагалася здути в провалля сильним вітром, ми пройшли всі 65 кілометрів маршруту без блукань і особливих пригод. Одразу після повернення я записав свіжі враження до щоденника, за записами з якого тепер відтворив нитку маршруту (gps-трект тут).
Коротко про сам похід. Зранку 30 червня ми приїхали потягом до Ворохти, а звідти доїхали автобусом до села Ільці, звідки й почалася пішохідна ділянка маршруту. До села Дземброня ми йшли достатньо пологою автомобільною дорогою, що прямувала вздовж річки, а потім почався стрімкий спуск. На полонині за молочною фермою ми розбили перший табір. 1 липня піднялися на першу вершину – гору Смотрич (1894 м.), яка хоч і лежить осторонь Чорногірського хребта, за висотою не поступається більшості гір на ньому. Після Смотрича ми вийшли і на сам хребет, водночас занурившись у шар хмар, в яких проминули перший у моєму житті двохтисячник Піп Іван (2028 м.). Але коли з нього спустилися на хребет, то проясніло, і вже наступні вершини Дземброню (1877 м.) і Менчул (1998 м.) ми пройшли з можливістю милуватися краєвидами. На ночівлю стали в самому серці Чорногори – на березі високогірного озера Несамовитого. Це була єдина стоянка, де ми не змогли приготувати їжу на вогні, бо довкола був лише жереп, який добре димів, але зовсім не горів. 2 липня сильний вітер знову натягнув хмари, тому, аби не збитися зі шляху, ми далі пішли по хребту не траверсуючи, а через усі вершини: Туркул (1933 м.), Данціж (1848 м.), Пожижевська (1822 м.), Турункул (1911 м.) і родзинка походу – Говерла (2061 м.). З Говерли є кілька спусків, і ми в хмарах вибрали не той, але, на щастя, коли ми спустилися нижче хмар, то побачили помилку і пішли у правильному напрямку – на гору Петрос (2021 м.). Підйом на останній двохтисячник виявився найбільш складним, зате потім ми лише спускалися. Наближався вечір, тому ми зійшли до полонини Шуменеску, де біля молочної ферми стали табором (нас ще молоком пригостили). А 3 липня зранку спустилися до селища Кваси, де покуштували води з мінерального джерела і сіли на зворотній потяг.
У цьому поході 2003 року я пройшов найбільш панорамний маршрут у моєму житті. Не дивно, що він користується популярністю в інших туристів, за чиїми блогами я слідкую. Наприклад, так само ходив у гори Тарас Андрусяк “Чорногора” (yablog.org.ua, 2010). А деякі його частини інші використовували для своїх маршрутів. Початкова ділянка нашого (Піп Іван – Дземброня) зустрічається у Павла Великого “Від Верховини, через Угорські Скелі та Піп Іван, до Вухатого Каменю” (velukuy.blogspot.com, 2016), а заключна (від Квасів до Говерли) – у Бориса Крімера “Чорногора в травні: сходження з Квасів на Петрос, снігопади й спуск в луги” (ua-odissey.in.ua, 2017).
Мандрівник і його мандрівки 