Чатирдаг-Демерджі 2: 800 за 8000

попередній < всі дописи > наступний

Одразу ж за тролейбусною зупинкою праворуч відходила окрема асфальтована дорога. Вона огинала пагорб праворуч і спершу ледь піднімалася, а після повороту спускалася. Ліворуч розгорнулися, здавалося, до самої Алушти рівненькі рядочки біленьких стовпчиків південних виноградників. А вже хвилин за двадцять ми опинилися в центрі села Ізобільного.

Про саме село сказати можу мало що. Перед походом я розшукував інформацію про різні об’єкти на майбутньому маршруті і єдине, що я знаходив стосовно цього селища, це лише оголошення про надання житла для відпочиваючих. Отже, ми потрапили до середньостатистичного гірського селища, де надовго не затримаєшся.

На центральному майдані, як і годиться, розмістилася автобусна зупинка, щось схоже на місце для ринку, продуктовий магазин, а також монумент загиблим у роки Великої Вітчизняної війни. Станом на 29 квітня 2008 року, коли ми потрапили до Ізобільного, пам’ятник перебував у стані творення – на фото на передньому плані видно верхівки дощаної огорожі навколо об’єкту.

Монумент в Ізобільному

 

Його мали відкрити якраз з нагоди 63 річниці перемоги у війні, тому зараз він вже має дещо інший вигляд, ніж на фото. Я можу лише уявити, що ці сірі бетонні частини, скоріш за все, пофарбують у біле і чорне – у гармонії з центральною групою, складеною з двох близько поставлених видовжених блоків контрастних ахроматичних кольорів з розрізом у формі п’ятикутної зірки посередині.

Хоч і не приваблювало нас Ізобільне більше нічим, проте ми зупинилися тут десь на півгодини. Причиною такого тривалого привалу стала природна потреба у харчуванні. Розташувалися на галявині на підвищенні біля водосховища. Звідси за гарної погоди мала би відкритися шикарна панорама, проте безперервні потоки хмар ховали від нас верхівки усіх високих гір цього гігантського амфітеатру, залишаючи для огляду лише кам’яний гребінь Демерджі десь на сході.

Вид на Південну Демерджі

 

Перший обід на природі виявився по королівськи багатим. Тут знайшли своїх прихильників і атрибути позавчорашнього свята Пасхи – крашанки і паски, і домашні ковбаски та м’ясні вироби, і різноманітна зелень, і ще багато такого, якого ми не бачитимемо більше, поки не повернемося з гір. Так, перша трапеза нагадує більше пікнік або виїзд на природу за місто, аніж скудні перекуси з консервами та сухарями, якими лякають багатоденні походи.

Але всьому хорошому рано чи пізно на зміну приходить ще краще. Після обіду ми вирушили на північ. І якщо до цього подолали три кілометри асфальтованою дорого з незначними коливаннями висоти, то тепер до самого вечора на нас чекав постійний підйом ґрунтовими стежками. Так розпочалося наше бойове хрещення висотою.

Знову проминули центральний майдан, де робітники готували пам’ятник до скорого свята і далі однією з вуличок почали підійматися, поступово наближаючись до околиць села. Біля однієї з останніх садиб поралася бабуся. Побачивши нас, дуже пожвавішала, розпитала куди ми прямуємо. Почувши про букову галявину, зраділа ще більше, додавши, що вона там ялинки саджала і сказавши, щоб ми йшли далі цією ж дорогою не звертаючи.

Якщо Ви, читачу, підете нашими стопами, то при виході з села, коли дорога вилізе на пагорб і вперше знизить кут нахилу, закінчивши цим самим перше випробування, зупиніться на хвилинку і озирніться назад. Ви побачите село Ізобільне як на долоні і це буде чимось схожим на те, що показано на фото.

Ізобільне між гір

 

І це лише мала частина того краєвиду. Але й тут видно чимало. На передньому плані у зелені потопають будиночки селища. За ним спокійно розляглося Ізобільнинське водосховище – найбільше в околицях Алушти, а далі здіймаються підніжжя гір Бабуган-яйли – майже не зачеплені людською діяльністю, без доріг, споруд, трубопроводів і ЛЕП, оскільки входять до складу Кримського природного заповідника.

Заповідник з майже столітньою історією розпочав свій літопис у 1913 році як заказник імператорських висот, але справжня наукова діяльність розпочалася лише через десять років, коли офіційно було затверджено статус заповідника. Цікаво зазначити, що з 1957 по 1991 рік він грав роль заповідно-мисливського господарства (як подумати, то якесь варварське словосполучення – зберігати і знищувати). Нині у заповіднику охороняються найцінніші в Криму дубові, букові й кримсько-соснові ліси, унікальні реліктові угруповання тиса ягідного, ялівцю високого, а також місця оселення водоплавних і водно-болотних птахів. Якщо Ви не байдужі до біології, то Вам цікаво буде знати, що тут охороняються 29 видів рослин, занесені до Європейського червоного списку, зокрема: еремур кримський, кизильник кримський, соболевскія сибірська, чебрець Дзевановського, лагозерис пурпуровий та червоноголовий, прангос трироздільний та 9 видів, що охороняються згідно з Бернською конвенцією. До Червоної книги України занесені 100 видів рослин і грибів, що ростуть у заповіднику: надбородник безлистий, астранція велика, булатки великоквіткова, довголиста та червона, білоцвіт літній, гронянка півмісяцева, дельфіній Палласа, зозулинці блощичний, блідий, пурпуровий, салеповий, чоловічий, ковила волосиста, каменелюбна, найкрасивіша, любка зеленоцвітна, смілка яйлинська, сон кримський, холодок прибережний, тис ягідний, шафрани вузьколистий та гарний, яловець смердючий, грифола листянолісова, спарасис кучерявий, рижик червоний тощо. На території заповідника зустрічаються 30 видів тварин, занесених до Європейського червоного списку, і 52 види, занесені до Червоної книги України. Серед них – скорпіон кримський, сольпуга звичайна, емпуза кримська, дибка степова, слимакоїд кримський, розалія альпійська, поліксена, бражник мертва голова, сколія степова, сколія-гігант, марена кримська, жовтопуз, полози жовточеревий та чотирисмугий, лелека чорний, журавель сірий, дрофа, хохітва, лежень, пугач, корольок червоноголовий, шпак рожевий, підковоноси малий та великий, вечірниці велетенська і мала, нетопирі кожанкоподібний та середземноморський, широковух європейський, борсук та ін.

Про заповідник можна розказувати і розказувати. Розказувати можна так багато цікавого, що ми навіть спершу мали навіть намір зробити туди прогулянку, щоб побачити водоспад Головкінського, Космо-Демянівський монастир та форелеве господарство, але кілька охоронців заповідника, яких ми зустріли в околицях села, а також дзвінок до приймальні, яка знаходиться в Алушті біля однойменної тролейбусної зупинки, переконали нас у тому, що нічого у нас не вийде. Взагалі в Інтернеті можна знайти чимало цікавих дискусій з приводу відвідування заповідних земель (наприклад http://travel.org.ua/forums/viewtopic.php?t= 13533&postdays=0&postorder=asc&start=0&sid=3d75b98bb82871ec6cd4e0a40c9eb976) або розповідей тих, кому пощастило там побувати (наприклад http://road-crimea.narod.ru/aug2001.htm (день шостий)), але всюди відчувається, що працівники заповідника дуже не бажають мати справу з чужинцями. Напевно, найреальнішим способом відвідин є проїзд власним автомобілем по романівській дорозі, яка перетинає територію зі сходу на захід з попереднім узгодженням у дирекції заповідника в Алушті.

Так чи інакше, але з Ізобільного ми попрямували не на захід до заповідника, а на північ у напрямку хребта Чатир-даг, верх якого губився у молочно-білих хмарах. Одразу після села шлях вів по більш-менш відкритій місцевості і ми мали змогу милуватися навколишніми краєвидами – на щастя над нами все ще світило сонце, а хмари, схоже посунули кудись на захід, даруючи нам надію на те, що погода не зіпсується.

Коли розпочалися густі ліси, місцями хвойні, місцями листяні, відчуття відстані і часу у мене повністю зникло, оскільки дорога знай собі йшла практично в одному напрями, постійно крутячись то лівіше, то правіше і ніяких тобі орієнтирів, щоб визначити місце знаходження на карті. Кілька разів зустрічалися розвилки, туманні натяки на які давала карта, але вони мало про що казали. Одного разу дорога раптово вивела на берег невеликого водосховища, що, здавалося, просто загубилися у цій гущавині, але картографи про нього знали і вперше з того часу, як ми покинули село, можна було зі сто відсотковою впевненістю ткнути пальцем у карту і без ноти сумніву сказати: «ми тут!».

Та був ще один орієнтир, надійніший за будь-яку карту – жовті мітки. З самого початку ми невідлучно йшли за ними, намальованими на стовбурах придорожніх дерев та більших брил на дорозі, і у такому товаристві дісталися до самої букової галявини. За вісім кілометрів вони підняли нас на вісімсот метрів. Отже, йдучи з Ізобільного до букової галявини, з якої розходяться шляхи на хребет Чатир-даг та Ангарський перевал, memento жовті мітки! І, якщо дотримуватися цього простого правила, то під кінець можна отримати подарунок у вигляді вишуканих галявин з буковими стінами.

Молоді буки

 

Дивлячись на фото, не віриться, що отаке могло вирости десь у диких горах. Але воно так. Акуратними групками з ніби вибіленими стовбурами розташувала матінка природа ландшафтний архітектор свої творіння нам на радість. А ще більше вражає контрастність і швидкість зміни картини. Бо не минуло і години, як золотава від західного сонця зелень на пишних кронах змінилася на похмуру осінню картину з фільмів жахів, піддавшись навалі густих хмар, які, проте, вже й не сприймалися, як хмари. Якби це відбувалося не насправді, а за сюжетом фільму, то далі мав би розгорнутися ланцюжок таємничих моторошних подій з візитами нечистої сили і послідовною загибеллю всіх членів команди, крім головного героя. Про те, чи дожив хто до сходу сонця читайте далі…

попередній < всі дописи > наступний

Загадковий ліс