Подорож у вічну ніч: закінчення

(Закінчення. Попереднє тут)

Перше враження, яке відчуваєш, коли потрапляєш до печери, це, ніби, закрилися очі і ніякі спроби не дають їх відкрити. Але за хвилину відбувається дивовижне перетворення. Спершу з чорної чорноти починають вимальовуватися якісь неясні плями, які викрешує на підлозі та стінах печери ліхтарик, хоча спочатку здавалося, що він взагалі нездатний подолати темряву. Минає ще зовсім небагато часу і очі настільки звикають до зміни освітлення, що промінь вже видається занадто сильним, майже всесильним і, направляючи його у різні боки, можна бачити і стіни навколо й інших людей.

Ми крокуємо один за одним, не змінюючи порядку. Періодично поводир промовляє назви місць і каменів, і, як у грі у телефон, дивні слова передаються з уст в уста від першого до останнього. Часом каналом інформації передаються враження окремих учасників, які задніми здаються за слова нашого гуру. Але хибні назви пізніше, під вибухи сміху, відсіються як полова у вечірніх бесідах про подорожі.

Але коли ти в печері, все настільки дивовижне і незвичне, що будь-що сприймається, як правда. До того ж більшість назвиськ напрочуд близько відповідають вигляду. А як ще інакше можна сказати про камінь-слимак, меч-камінь або кам’яне фортепіано?
Першу зупинку робимо у невеличкій залі з широким пласким каменем посередині. Його так і називають – столовий камінь. Звідси, як у козацьких легендах, розходяться шляхи на різні боки. В першу подорож ми йдемо від нього на північ, а у другу – на схід.
Перш, ніж іти, чекаємо, поки за стіл сядуть всі учасники походу. До цього від самого початку йшли вузьким коридором і тому трохи розтягнулися. Стартовий відрізок шляху досить короткий і відносно легкий; усі в нормі. За столом інструктор простеляє карту і промені ліхтариків бігають по ній, ніби світлячки граються. Коротко показує, що на нас чекає, оздоблюючи свою розповідь масою не знайомих поки-що нам слів. І ніхто ще певно і не підозрює, що зовсім скоро ми суть тих слів перевіримо на власних тілах.

11 pechera

Йдемо знову вузькими коридорами. Нерівні стіни, звужуючись, химерними зубчатими хвилями здіймаються кудись у морок. Часто сили ліхтариків не вистачає, щоб зазирнути туди, де змикаються ці дивовижні рельєфні шпалери. Поступово звикається такого типу прогулянка і погляд все рідше озирається вгору чи по сторонам, а будь-які завитки коридору лабіринту вже здаються звичним явищем. Але так не тривало довго.
Чортове горло. Про що говорять ці два прості слова? Можливо, розвинена уява і може намалювати якусь більш-менш живу картину, але ніякі слова не йдуть у порівняння з тим, що воно може викликати, коли стикаєшся з ним віч-на-віч, особливо вперше. Про Чортове горло згадував з таємничою посмішкою на обличчі наш поводир, коли ми сиділи на столовому камені. Тоді цьому, певно, ніхто не надав уваги, але лише зараз цей жест став зрозумілим.
Вузька покручена нора, ширини якої вистачає рівно на те, щоб тіло могло крізь неї протиснутися – ось що таке Чортове горло. Коли потрапляєш до нього, забуваєш, що належиш до хребетних – рухаючись печерою, мусиш сам приймати її форму, вигинаючись усіма мислимим і немислимим способами. З усіх проходів, в яких я побував, цей мені запам’ятався найбільше, нічого подібного я більше не відчував, хоча печери готували нам ще чимало сюрпризів.

12 pechera

Ще однією родзинкою дня стала зала з Козацькою гіркою. Вона постала перед нами раптово. Після вервечки коридорів з вертикальними стінами ми опинилися перед ідеально рівним глиняним насипом. Чіпляючись за краї скель можна було видряпатися до самого його верхівки, а звідти, присівши, з’їхати, згадуючи дитинство, до самого низу. Висота всього близько двох метрів, але такого роду атракціон був екзотичною розвагою у цих краях.
Крім самої гірки, саме тут ми вперше побачили гіпсові кристали і великі напівпрозорі пласти видозміненого гіпсу. Деякі з них виступали на стінах фантастичними фігурами, які мали свої назви. Певно, найбільш близькою до істини був Кажан, що дійсно мав форму летючої миші, що змахнула крилами і летить на полювання.
Поступово я виявив, що проходи є трьох типів. Найпоширеніші – просто коридори. Ними іти легко і швидко, але не так цікаво. Крім коридорів є малі проходи, де доводиться йти пригинаючись, повзти навколішках або, навіть, по-пластунськи. Найрадикальнішим представником цієї групи стало Чортове горло. Але траплялися і проходи ще одного виду. В перший день ми з ними майже не зустрічалися, проте на другий вони стали настільки частими, що вже були звичним явищем. Я маю на увазі так звані розпори.

13 pechera

Інколи підлога коридору ніби провалюється. Його стіни звужуються донизу так, що йти по ній просто не можливо. І тоді у нагоді стає п’ята точка. Опираючись ногами об одну стіну і спиною об другу, посуваючись боком, долаєш поволі метр за метр. Внизу чорніє прірва, вгорі та ж запаморочлива картина, і лише, упершись у стіни, ніби розпираючи їх, долаєш цей, здавалося б, неподоланний шлях.

Місцями краї розпірок настільки вичовгані численними комбінезонами відвідувачами, що блищать ніби відполіровані. До того ж вони здаються більш слизькими, хоча, коли упевнено упираєшся у стіни, то ніякі слизькі поверхні не стоять на заваді.
Проте, на противагу менш комфортним ділянкам траплялися і цілі дороги. Чого лише вартий гігантський у всіх вимірах зал Піонер, який ми перетинали кілька разів у різних місцях. Щоправда, у великих залах і «камінці» на підлозі валялися великі. Їх доводилося обходити або перелазити.

14 pechera

Щодо перелазів, то, напевно, найбільш пам’ятним став Кристалічний хід. Він має штучне походження. Дослідники виявили, що два різні відгалуження майже доходять до однієї точки з різних боків. Використали вибухівку і отримали новий прохід. Щоправда, він настільки вузький, що доводилося сильно вгинати живіт і рухатися боком. Але, зрештою, ніхто не застряг, хоча і чулося часом чиєсь задушені вигуки.

Хоча у печерах нічого не росте і не живе, проте місцями різноманіття додала сама людина. В одному з залі, на дні якого глина чвакала під ногами, видаючи близьке джерело, на кількох брилах хтось понароблював невеличких глиняних чоловічків з глиняним містечком. А до одного з каменів, що дуже нагадував голову слона, з глини було доліплено недостаюче вухо і подовжено хобот. Але, як виявилося, не вельми надійно, бо після серії фотознімок біля скульптури, він чомусь з плюскотом упав у вологу глину.
Місцями минали проходи, рясно всіяні дрібними кристалами. Часом їх було настільки багато, що ліхтарик снопом свого променя ніби створював проекцію зоряного неба у ясну ніч. Це по-справжньому незабутнє видовище.

15 pechera

Але найбільшим дивом було вийти з печери у ту пору, коли сідає сонце. Очам, що ще не встигли відвикнути від темряви вічної ночі, здаються неймовірно розмаїтими ніжні тони вечірнього неба. Все таки, що не кажи, а дуже дивний наш світ, де зовсім поруч існують такі разюче різні два світи.

* * *

Епілог цієї розповіді вкладається у слова одного з найбільш відданих дослідників печери Млинки Володимира Радзієвського: «Печери… Їх називають восьмим чудом світу, царством одвічної ночі. Цей феномен – частка нашої рідної землі. Яку ми повинні пізнавати, охороняти і зберегти для нащадків. Ціною величезної праці спелеологів-дослідників розкрилися таємниці лабіринтів. Тож, нехай вони дарують радість своїм гостям, своїм господарям».

Київ,
28 листопада – 3 грудня 2007 року.

Більше фото тут

Advertisements

2 thoughts on “Подорож у вічну ніч: закінчення

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s