Підхід до екватора

Вночі почався дощ. Зранку ми проснулися під монотонний шум крапель, що билися об палатку. Проте, вилізши назовні, я зрозумів, що основна сила дощу вже відійшла і переважна кількість крапель зривається лише з дерев. Усе навколо було геть мокрим, тому думати про те, що ми зможемо вчасно розпалити вогнище і приготувати гарячу їжу було марно. Крім того, час від часу знову починало дощити.

Бахчисарай-Ялта: Шість днів походу

День третій

Мокрий старт – ранкова зустріч – вийшли на слизьке – у химерному лісі

Вередлива погода змусила нас поснідати прямо в палатці. Довелося обмежитися сухим пайком. До цього подібними ми харчувалися лише в обідні перерви, а зранку і ввечері намагалися готувати щось гаряче. Цього разу вирішили зробити виняток.

Поснідавши на швидку руку, ми склали речі і вирушили в дорогу. Дощ ніби припинився, але небо не розхмарювалося. Ґрунтова дорога розквасилася до такої міри, що ми, де можливо, шукали обходи.

Розквашена дорога

Через деякий час нам назустріч вийшла туристична група з двох осіб. Порівнявшись, ми привіталися і виявили, що прямуємо в одну й ту ж точку – Великий Кримський каньйон. Різниця полягала лише в маршруті – ми йшли через гори, а вони рухалися до автомобільної траси, яка також веде в ту ж точку.

Пройшовши ще трохи, повернули направо і розпочали спуск в долину села Плотинного. Спочатку стежка блукала між групками деревець і в багатьох місцях багнюку можна було обійти по траві. Але коли ми проминули джерело і гарне місце для стоянки, то потрапили знову до лісу, де трав’яного покриву стало значно менше. Повторно пустився дощ. Але не стільки дошкуляв він, скільки мокрі гілки, що чіплялися за верх рюкзака і спускали всю свою воду прямо за шию.

Поступово струмочок переріс в гірську річку і ми рухалися перестрибуючи з одного її берега на інший. Після злиття з ще однією річкою йти стало легше. Спускаючись, ми майже не робили привалів, тому досить швидко дійшли до берегів водосховища. І коли, нарешті, вирішили зробити привал біля дамби, пустився такий сильний дощ, якого не було з самого ранку. На щастя, він виявився коротким і останнім на сьогодні.

Коли він закінчився, дорога вивела нас на велику галявину на схилі. Звідси далеко внизу проглядалися села, а над ними височіла гора Бойка. Її назва викликала у всіх нас легку посмішку, так як пригадався один своєрідний викладач, що в минулому році читав у нас лекції. Звідси гора видавалася могутньою, тому ми навіть зробили своє фото на її фоні, поставивши фотоапарат на один з рюкзаків і включивши автозатримку.

Вид на гору Бойка

Дорога й далі спускалася, але вела то лугами, то лісками. Одного разу вийшли на велику галявину, рясно всіяну жовтими кульбабами. Вона містилася на схилі пагорба і на задньому плані виднілося мереживо далеких гір. А навколо буйно квітували сади!

Ми спустилися до асфальтованої дороги якраз біля знаку з написом «Плотинне», але пішли у протилежний бік. Праворуч котила свої води бурхлива гірська річка Бельбек. Неможливо словами передати, наскільки приємно було знову крокувати по твердій поверхні після цілого ранку чвалання багнюкою. Поступово розхмарювалося і от-от мало визирнути сонце. Вигляд свіжої від дощу зелені надавав нових сил.

Після розвилки ми перейшли по мосту Бельбек і почали підійматися до сіл, що тулилися до підніжжя гори Бойка. Ми проминули Нагорне і дійшли до Богатиря, але перед селищем повернули праворуч і, обійшовши цвинтар, зупинилися на обід. Хтось з хлопців провів спостереження, що ми кожного дня проходимо по кладовищу: Чуфут-Кале, Високе, Богатир. Забавна статистика!

Поки хлопці готували обід, я з Дмитром ходив у центр по хліб та воду. На стіні магазину мене здивувало оголошення про продаж комп’ютерів та інші подібні послуги. До цього я був невисокої думки про комп’ютеризацію гірських сіл, особливо після вчорашньої розмови. Асортимент продуктів магазину був значно ширшим від попередніх і деякі з н них коштували навіть дешевше, ніж у київських супермаркетах. Виходить, економніше купувати ті ж паштети дорогою, ніж перед походом. І рюкзаки тоді не будуть такими важкими, особливо у перші дні.

Повернувшись, сіли обідати. Як виявилося, стежка, що починалася тут, вела на саму гору Бойка. Про це свідчили чисельні червоні кружальця на камінні та деревах, намальовані через кожні десять-п’ятдесят метрів.

Коли обід доходив до кінця, нею спустилася невелика групка туристів. Вони запитали про те, як вийти до автобусної зупинки і ми, пояснивши, поцікавилися, чи часом вони не з Бойки.

– Так, – відповів один з них. – Але якщо ви хочете піднятися туди, вам краще якось обійти нижню частину дороги, бо після дощу там стало дуже важко просуватися.

Обхідні шляхи на карті не значилися, крім того, здавалося, що після ранкової підготовки нам під силу будь-яка багнюка, тому ми пішли тією ж стежкою.

Перший кілометр пройшли нормально. Підйом був незначним, дорога – у міру мокрою. Але коли почався ліс і пішов справжній підйом, ми потрапили на справжній атракціон. Глиняний шлях від дощу став геть слизьким і, якби не гілки і коріння, ми б нізащо його не подолали. Неможливо було поставити ногу на похилому місці так, щоб вона не їхала. Інколи доводилося показувати трюки акробатичної майстерності, розмахуючи руками і вихиляючись всім тулубом у таких неприродних позах, що в інший час ніколи б не повторив. І все лише заради того, щоб не з’їхати назад!

Траплялося, що йдеш собі нормально, але з кожним кроком ноги їдуть донизу. Відчуття таке, як ніби підіймаєшся ескалатором, що рухається у зворотному напрямі.

Посеред цієї вистави відбулася перерва на туристичній стоянці «Богатир». Усім дуже сподобалася місцевість, але необхідно було йти далі. Даремно відмивали кросівки і нижні частини штанин від глини у воді зі струмка, бо ще деякий час дорога грала з нами у ковзанку. Жаль, ковзанів ніхто не прихопив.

Але випробування мокрою глиною не було останнім. Коли стежка під ногами стала більш-менш нормальною, вона ще збільшила кут підйому. Між високих дерев почали з’являтися шматки скель, а за кронами позаду все більше розкривалася панорама. Крутий підйом давався взнаки – переходи коротшали, а привали довшали.

Нарешті, праворуч вгорі з’явилися більші скелі, що свідчило про близькість вершини. І справді, через деякий час кут підйому став зменшуватися, поки, зрештою, зробився майже непомітним. Червоні кружальця вивели нас на галявину, перейшовши яку, ми зупинилися на ніч.

Гора Бойка має розгалужену систему вершин, які утворюють невеликий хребетик, майже повністю вкритий лісом. Десь посеред нього ми й зупинилися. Більшість дерев складали могутні дуби з характерно покрученими гілками. Схоже, весна ще не піднялася на цю висоту, бо ніде не було видно листя, хоча, здавалося, воно от-от має з’явитися. Через відсутність зеленого покриву дерева видавалися ще химернішими, ніж були насправді. Спостерігалася своєрідна асоціація з зачарованим казковим лісом або царством зачарованої красуні, де все заснуло.

Не зраджуючи традиції, ми з Дмитром першим ділом пішли по воду. Довелося трохи повернутися назад, де ми переходили річечку. Трішки вище за течією з землі било кілька джерел, що тулилися майже біля самого гребеня хребта, вкритого лісом.

Цього разу ми ночували у місці, й справді досить віддаленому від цивілізації. Селище Богатирське стало останнім населеним пунктом на нашому шляху аж до самого кінця. Ми зупинилися на межі туристичного району, адже саме по той бік Бойки знаходилася значна кількість місць паломництва туристів і не лише їх. Попереду на нас чекала найцікавіша частина походу. Сидячи біля вогнища, важко було повірити, що половина походу вже позаду. Здавалося, що все тільки починалося.

Але… Екватор досягнуто!

попередній < всі дописи > наступний