Підйом-спуск

Схоже, дощ йшов усю ніч, бо зранку я прокинувся під його монотонну мелодію. Проте не минуло й чверті години, як все припинилося, а ще через деякий час визирнуло сонце і почало боротьбу з вологою. Коли перші його промені, прорвавши хмари, спустилися до нас, то весь ліс навколо заграв зайчиками – кожну квітку і листок прикрашали візерунки дощових крапель.

 

Бахчисарай-Ялта: шість днів походу

День п’ятий

Дощ і сонце – довгий підйом на яйлу – кам’яний лабіринт – Ялта на долоні

        Радіючи з переміни погоди, ми взялися до ранкових справ. Але не встиг я з Дмитром принести води для сніданку, як знову задощило. І при цьому сяяло сонце. Дощ був не сильний, тому ми намагалися на нього не зважати. Через деякий час, певно, образившись, що не звертаємо на нього уваги, він припинився. Проте ще до того, як зварився сніданок, знову почало накрапати, але потім таки перестало. І так повторилося кілька разів.

         Ми вже не знали, на що налаштовуватися. Снідати, як ввечері, чи ні? Але, в решті решт, хмари остаточно поповзли геть і за досить короткий час тепле сонце осушило все навколо, в тому числі й палатку, що не могло не радувати.

         Як виявилося, ми ночували прямо над водоспадом Срібним, тому ще до того, як піти геть, ми по черзі відвідали його. Спускалися напряму, але до нього йде і рівна дорога. На неї вказував знак біля злиття річок, де ми вчора почали останній підйом.

         Тут, власне, було два водоспади. Під одним з них знаходився невеличкий грот, що давав змогу пройти за струнами падаючої води. Другий був вологішим і не таки цікавим. Перед ними, на протилежному від нас березі, знаходилася немала рівна площадка. Тут стояли дерев’яні лави і вказівник шляху до Юсупівського озера. Мабуть, це досить популярне місце, бо, пораючись вранці біля палатки, ми постійно чули різні голоси, що долинали знизу.

13-jusup

Юсупівське озеро

         Після цього всього ми зібралися і рушили в дорогу з гарною погодою, яка була нашим надійним супутником до самого вечора.

         Спочатку дійшли до ґрунтової дороги і зачекали, поки Андрій то Саша побачать рукотворне озеро і наберуть води в дорогу. А потім попрямували ліворуч і потрапили до русла ріки, що починає свій рух майже на самій яйлі поблизу автотраси. На її березі час від часу зустрічалися залишки старої дороги. Вона була ледь помітною і, в решті решт, ми її втратили. Згідно з картою, вона підіймалася через деякий час ліворуч і ми, можливо, почали підйом нею, але потім збилися, сплутавши її з якоюсь балкою.

         Почався такий підйом, якого не було ще за весь час подорожі. І чи далі ми лізли вгору, тим кут схилу ставав усе більшим. Допомагали стовбури дерев, каміння і колоди, що лежали на землі. Не користуючись ними, не можливо було підійматися, бо ногам не вистачало опори і вони поривалися з’їхати листям донизу. Під кінець кут дійшов майже до половини прямого і останні метри ми долали майже на всіх чотирьох.

         Опинившись на рівному, зробили черговий привал, яких на підйомі було чимало. З-за крон дерев виглядала протилежна сторона ущелини, так само поросла густим лісом. Десь на півночі сіріли обриси Сююрю-Каї, що гострою скелею здіймається над Коккозкою. Про це свідчить і її кримсько-татарська назва. Але навколо не було ніяких близьких орієнтирів.

         Можливо, наше місцезнаходження залишалося би загадкою ще якийсь час, але раптово почувся шум машини, а за секунду вона з’явилася метрів за десять від нас і поїхала далі. Сама траса проходили на кілька метрів вище від нас, тому все, що ми могли бачити – лише верхня частина автомобіля. Але й цього було достатньо.

         Тепер наш шлях пролягав по асфальту. Підйом був дуже плавним і йшлося легко і швидко. Час від часу поз нас пролітали машини. Деякі з них зупинялися, пропонуючи підвезти. Пішохідних груп ми не зустрічали, але кілька разів проїжджали велосипедисти.

         – Привіт пішикам! – гукнув один з них, пролітаючи назустріч зі значною швидкістю.

         Але ми мали і свої переваги. Кілька разів траса починала витися серпантином і ми тоді підіймалися стежками напряму, зрізуючи значну кількість асфальтових петель.

Часом дорога проходила повз круті схили, що давало нам змогу помилуватися краєвидами, які до цього ховалися за деревами обабіч шляху.

Згодом долина, вздовж якої ми підіймалися, поменшала і ми знову побачили річку, вздовж якої рухалися до того, як полізли нагору. Але тепер вона значно зменшилася. Частіше стали траплятися галявини, аж поки не розбили ліс на окремі клаптики. Відчуваючи близькість кінця підйому, зупинилися в одному з них на обідню перерву.

До нашої зупинки проминули не одну групу відпочиваючих. В одних ми запитали про те, де можна набрати води, бо наші запаси вже майже вичерпалися.

– До води звідси кілометрів п’ять-шість по трасі. Там на спуску знайдете джерело. – відповів один з них.

Така відповідь засмутила, оскільки ми мали сподівання набрати води десь біля початку тієї річки, а він виявився єдиним і заболоченим.

Отож, пообідавши і знищивши залишки води, ми продовжили йти. Дуже скоро вилізли на перевал. З висотою близько тисяча двісті метрів, він став найвищою точкою нашого походу. Але на вигляд – нічого особливого.

На цьому місці ми зійшли з автостради і попрямували ґрунтовою дорогою на схід з деяким відхиленням на південь. Ми йшли Ай-Петринською яйлою. І, хоча, піднялися найвище за весь час походу, але пейзаж був найменш гірським. Така собі рівнина з невеличкими пагорбами, часом порослими невеличкими хвойними лісками.

Знову почали зустрічатися пішохідні групи туристів. Отже, місцевість таки чимось приваблива.

Перетнувши черговий лісок, ми раптово опинилися на краю яйли. Прямо пішов крутий спуск, що через п’ятдесят метрів закінчувався високими скелями, які спадали в нікуди. Прямо під ногами розташувалися приморські гори, ліворуч розпласталася Ялта, а за ними починалося Чорне море, що тягнулося до самого горизонту. В далині над ним зібралася група хмаринок, явно на меншій висоті, ніж ми.

14-yalta

Вид з Ай-петринської яйли

Поки ми милувалися мальовничим краєвидом, повз нас пройшла немала група туристів. Вони спускалися з півночі на південь і, напевно, прямували до того ж спуску, що й ми. Але люди встигли зникнути між сосон і скель перш, ніж ми знову одягли рюкзаки. Покрутившись трохи поміж схилами, ми знайшли вихід з яйли і почали спуск між скель.

Ця стежка була просто дивом, адже навколо – лише вертикальні стіни, а вона – не занадто складна. За кілька хвилин прямування нею, увійшли до урочища Таракташ, що в перекладі з кримсько-татарської мови означає кам’яні гребені. Воно й справді нагадувало лабіринт з кам’яними стінами. Гребені були високі і широкі, але відносно плоскі. Стежка тут розгалузилася і блукала між ними, тому деякий час залишався острах заблукати. Але він розвіявся, коли за черговим поворотом ми потрапили на бетонні сходи з металевими поручнями. Далі спускалися ними.

15-taraktash

Кам’яні гребені урочища Таракташ

Вже виходячи з Таракташу, ми почули вигук десь угорі. Піднявши голови, помітили кількох хлопців з рюкзаками, що, певно, заблукали у кам’яному лабіринті, відставши від групи. Побачивши нас, вони стали спускатися, зрозумівши, куди йти.

– Ти хотів, щоб ми перегнали ту групу, і ми вже частково це зробили. – зазначив Андрій, нагадавши моє бажання, висловлене перед початком спуску.

Після цього скелі скінчилися і ми почали йти лісом. Кут нахилу все ще був великим, тому стежка вела серпантином. З тієї ж причини постійно було видно Ялту, що росла на очах. Поступово спуск став славнішим і серпантин зник.

Незабаром наздогнали всю групу, що чекала на своїх. Пройшли ще трохи і знайшли джерело зі смачною прохолодною водою. А ще через деякий час потрапили на оглядовий майданчик з металевими перилами. Звідси все бачилося ще більшим. Ліворуч текла річка, що в цьому місці спадала стометровим водоспадом Учан-Су.

Після короткого відпочинку пішли праворуч. Через деякий час спуск став значно вологішим і ми вже йшли лісовою ґрунтовою дорогою.

Сонце давно заховалося за схилами західних скель, тому ми вирішили знайти місце для ночівлі. Біля водоспаду нам пропонували заночувати десь на квартирі, лякаючи лісниками, але ми відмовилися. Хоча побоювання деякі залишалися, адже весь ліс навколо належить заповіднику і саме лісництво розташоване неподалік. Саме тому, ми знову опинилися на автотрасі Ялта-Бахчисарай і, піднявшись до трьох мостів, заглибилися до лісу, де знайшли гарне місце з гірською річкою.

Поки я ставив палатку, а Саша порався з вогнем, Андрій та Діма пішли по хліб. Проблема полягала у тому, що поруч не було жодного населеного пункту, але розміщувалося кілька ресторанів, де й можна було сподіватися на успіх.

Довгий час хлопці не поверталися. Вже стемніло і горіло нормальне полум’я. Кілька разів я виходив на трасу, щоб зустріти їх – але все дарма. Минуло майже дві години, коли ми, нарешті, почули глоси друзів. Як виявилося, за одним батоном їм довелося мандрувати аж за три кілометри донизу, а потім – стільки ж догори. Зате з водою проблем не було.

Вечеряли при світлі вогнища. Востаннє їли в сутінках. Щоб побільше розтягнути задоволення, кілька разів заварювали чай.

попереднійвсі дописи > наступний

Advertisements

2 thoughts on “Підйом-спуск

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s