Гірськими вершинами: Карпати-2005

Цього разу хочу розповісти про перший похід нашої групи у Карпати. Після кількох кримських ми вирішили випробувати свої сили у більш диких краях. Тому у липні 2005 року мандрували Карпатами. Маршрут пролягав дугою від Яремчі до Квасів, захопивши частину Горганів та Свидовця. Серед підкорених гір – Синячка, Довбушанка, Ведмежик, Плоска, Чорна Клива, Трояска, Близниця. Мандрівка мені дуже сподобалася, тож через кілька тижнів по поверненню я написав про неї невеликий твір, який і пропоную до уваги.

Гірськими вершинами: Карпати-2005

  Швидкі збори

8 липня 2005 року, п’ятниця

         Задум піти в похід у Карпатські гори виник давно, можливо, навіть, одразу після повернення з Кримських. Але з деяких причин ми не могли до останнього визначити час, тому квитків на дорогу досі не мали. Цього разу невизначеність досягла свого апогею. Серед тих, хто міг піти у гори у будь-який час, залишилися лише я та Діма.

Тому, ще напередодні я не мав ані найменшого уявлення про дату нашого старту, аж поки не зателефонував Андрій і вніс ясність:

­- Мені вдалося знайти час! Вирушаємо завтра. Якщо ти згодний, я їду по квитки.

Того ж дня я зібрав речі і вже сьогодні приїхав з дому до Києва. У гуртожитку знайшов Дмитра і, за нашвидкуруч складеним списком, у «Великій кишені» ми купили продуктів на похід.

Пізніше прийшов з роботи Андрій і ми розділили харчі та спорядження на трьох. Вийшло по дев’ять кілограмів загального вантажу на кожного. Досить небагато, як на групу з трьох осіб.

01-road

Довга дорога до гір

  Спакувавши рюкзаки, ми вийшли з гуртожитку. Як і завжди при швидких зборах, часу до поїзда залишалося загрозливо мало. Мені видалися вічністю хвилини чекання маршрутного таксі на зупинці і ще не меншою вічністю – дорога до вокзалу. На щастя, у цей підвечірній час ми не потрапили у жодну пробку і дісталися до мети у рекордно короткий строк. Навіть лишився час, щоб спокійно, не поспішаючи, пройти до поїзда і зайняти свої місця.

9 липня 2005 року, субота

О шостій годині ранку ми прибули до Львова. Зупинка поїзда тривала півгодини, тому ми вийшли з душного вагону і, перейшовши вокзал, потрапили на привокзальну площу. Дмитро десь відшукав таксофон і вже стояв біля нього з телефонною трубкою в руці.

– Може, сходимо в центр? – запропонував мені Андрій.

– Ні, центр звідси далеко, – відповів я, глянувши на годинник, – Але поруч є собор Святого Юра. Якщо ми сядемо на трамвай, то встигнемо на нього поглянути.

Ми помахали Дімі рукою, але телефонна розмова його настільки захопила, що він нас проігнорував. Тому ми вдвох сіли у вагон трамваю і поїхали.

Проминувши кілька зупинок, вийшли. Через дорогу простягав до неба свої шпилі греко-католицький храм Святої Ольги-Єлизавети, схожий на собор Святого Миколая, що в Києві на Великій Васильківській. Над входом підіймався круглий вітраж, а по бокам знайшли собі місце різні скульптурні фігури.

Але собору Святого Юра ще не було видно. Щоб помилуватися ним, ми мали пройти ще кілька кварталів. Вирішили ризикнути. Щоб зекономити час – бігли. Аж ось суцільна стіна триповерхівок закінчилася і над парком здійнялася велична споруда собору. Якби ми мали ще хоча би десять хвилин зайвого часу, то, можливо, піднялися до його стін. Але… Довелося знову бігти, щоб не запізнитися на поїзд. Як на зло, жодна маршрутка не їхала до самого вокзалу, а один таксист запропонував таку суму, що ми одразу побігли швидше.

Годинник на вокзалі показував час на хвилину більший за момент відправлення, але мій годинник цю хвилину віднімав. Коли вибігли на перон, я зрозумів, що останній був правим – поїзд все ще стояв. Щоправда, провідниці вже піднялися і чекали сигналу відправлення, тому ми не побігли до свого вагону, а вскочили у найближчий. Там ми перевели дух і вже, коли поїзд рушив, попрямували до свого купе, де на нас чекав Діма. Важко уявити, як би він почувався, якби не було мобільного зв’язку, який дав нам змогу тримати його у курсі подій.

До Івано-Франківська ми приїхали без пригод. Опинившись біля вокзалу, скинули рюкзаки, а Дмитро, тим часом, сходив по квитки на місцевий транспорт. Разом з квитками він приніс кумедну історію про особливості тутешніх пасажирських перевезень. Під час купівлі касир запитала його: «Вам на 11.40 чи раніше?». Діма вибрав другий варіант і вона надрукувала три квитки на 12.20, пояснивши: «Не зважайте на час. Мікроавтобус виїде, як тільки заповниться.» І, справді, ми відправилися на годину раніше зазначеного.

Досить скоро ми виїхали за місто. Рельєф навколо був рівнинний і лише прямо вдалині на горизонті синіли пасма гір. Поступово вони наблизилися, взяли нас у кільце і підійшли впритул з усіх сторін.

Дорога пішла долиною річки Прут. Навколо було безліч населених пунктів, що змінювали одне одного. Нарешті, на черговому дорожньому знаку  з’явився напис: «Яремче», що вказувало на закінчення поїздки. Але перш, ніж зупинитися, ми побачили чи не все місто і вийшли з мікроавтобуса неподалік від вокзалу.

Перші кроки

  Першим цікавим об’єктом на нашому шляху мав стати водоспад Пробій, що знаходився на річці Прут майже в самому місті. Дорогою проминули ринок сувенірів, але всередину не заходили. Безперечно, такі місця цікаво відвідати, але лише після повернення, бо, купуючи цінну річ перед кількаденною мандрівкою горами, зростає ризик загубити її переходячи річку, пролазячи хащами або ще якимось способом.

Ми перейшли річку Прут автомобільним мостом. Поруч здіймався залізничний, а перед ним – руїни старого. Річка тут була не дуже широкою і глибокою, але мала сильну течію. Певно, під час паводків тут діється взагалі щось страшне.

Недовго підіймаючись, ми дійшли до місця, де автомобільна дорога порівнялася з залізницею. Перейшовши її, опинилися на території ресторану «Гуцульщина». Впадала в око краса головного корпусу, виконаного з дерева. «Пам’ятник архітектури» – красувалася табличка біля входу. Проходячи повз нього, ми почали відчувати шум водоспаду. Підійшли ближче і зупинилися для відпочинку.

02-waterfall

Водоспад Пробій

Над водоспадом простягнувся місток, геть забитий людьми. І до цього було людяно, а тут – просто година пік. На другому боці примостився ринок сувенірів. Тому дехто з приїжджих прогулювався у сувенірних капелюшках, накинувши сувенірну свитку чи розмахуючи сувенірною сокиркою.

Шум і гомін нам швидко набрид, бо ми приїхали в гори не для цього. Не довго відпочиваючи, ми пішли назад. Річку перейшли залізничним мостом. А далі повернули на захід і незабаром дорога вивела нас за межі міста. Ми підіймалися долиною річки, а навколо розкинулися схили гір, рясно порослі смереками.

03-bridge

Міст над Прутом

Йти було легко і приємно. Допомагав ще й той факт, що Дімі вже доводилося побувати у цих місцях, тому, принаймні, перший день можна було забути про карту і пошук шляху по ній.

Незабаром дорога дійшла до санаторію і повернула вліво у сторону притоки. Ми якось одразу цього не помітили і зупинилися лише через хвилин десять, коли вийшли до села, до якого не мали виходити. Довелося повернутися.

Від санаторію піднялися в іншу сторону стежкою на ґрунтову дорогу, що йшла паралельно річці, але вище.

Але на цьому пригоди не закінчилися. Поступово небо захмарилося, причому попереду стало зовсім темно. Десь далеко пролунав гуркіт грому. Потім ще раз ближче і раз ще ближче. Через якийсь час гриміло вже з усіх боків. Але дощу не було.

–         Давайте пообідаємо, поки дощ не пішов, – народилася пропозиція.

Ми зупинилися біля невеличкої річки, що перетинала дорогу. Поки набрали води і приготували сухий обід, грім стих. Але почався дощ. Їли вже під накидками.

Потужність дощу плавно наростала. Коли пік його сили минув, він не припинявся, але був терпимим. Тому вирішили йти. На щастя, не минуло й десяти хвилин ходу, як дощ скінчився. Але хмари не зникали.

Поступово підйомів ставало все більше. І, варто було зупинитися на привал, як починався дощ. А коли йшли – припинявся. Такий собі спосіб підганяння туристів.

Мушу сказати, що дорога була неєдина. Час від часу від неї відходили інші, але за певними ознаками, у тому числі й жовтими мітками, Діма вів нас правильним шляхом.

Незабаром почали з’являтися вирубані ділянки лісу. Проходячи повз одну з ний, ми потрапили під сильний дощ. Тут нам пощастило знайти край дороги дерев’яний вагончик. Ми зайшли всередину і опинилися в сухому місці. Чекаючи, поки дощ вщухне, роздивилися навколо.

У вагончику було всього два малих віконця. Попід стінами стояли двоповерхові ліжка з матрацами. Посеред кімнати знаходилася «буржуйка». Біля входу містився стіл з посудом. Скоріше за все, тут мешкали лісоруби під час вирубки лісу.

Перечекавши дощ, ми рушили далі. Поступово вирубаний ліс закінчився і краєвид, що розгортався над лисим схилом, зник. Не зважаючи не те, що накидки ми поскидали, як непотрібні, наслідки дощу вдарили по ногам. Численні потоки води і калюжі на дорозі промочили наші кросівки до останньої нитки.

Незабаром ми вийшли на невелику галявину, де дорога розходилася у кілька сторін. Посеред неї на землі дерев’яними палицями було викладено велетенську стрілку.

–   Я пам’ятаю це місце. Нам – туди. – сказав Дмитро і ми пішли у напрямку стрілки.

(все > наступне)

Advertisements

One thought on “Гірськими вершинами: Карпати-2005

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s