Вечірні блукання біля великої ущелини

попередній < всі дописи > наступний

Йдучи понад краєм прірви, знаходимо більш-менш пологий спуск і починаємо знижуватися ним. Андрій не забуває про досягнення техніки і знімає наші перші кроки на новому етапі маршруту. Схил не скелястий, але все одно досить крутий, тому йти доводиться обережно. Між зелені трави сіріють непоодинокі кам’яні брили, хаотично накидані по всьому схилу.

У пошуках весни

5. Вечірні блукання біля великої ущелини

         З протилежної сторони до ущелини височіють інші скелі, озолочені променями сідаючого сонця. Разом з вертикальними відрогами Карабі-Яйли вони утворюють досить велику ущелину. Стрімко заглиблюючись в неї, з боку перевалу біжить гірська річечка, яка далі перетворюється в Алачук, що впадає до Чорного моря біля самого Рибацького . Саме до неї ми й спускаємося. Сонце вже невпинно рухається за обрій, тому було б непогано розбити табір десь на її берегах.

Ущелина на краю яйли

         Поступово кут спуску зменшується і ми заходимо до букового гаю, що тягнеться понад рікою. Але виявляється, що у цьому місці струмок біжить у глибокій ущелині з берегами сипучого ґрунту. Перейти на той берег неможливо і залишитися тут також, тому повертаємо праворуч і йдемо між високих букових дерев за течією. Проте річка так і лишається внизу, а спуску до неї немає. Натомість схил стає крутішим. З одного боку його починає тиснути скеля, а з іншої підступати провалля.

         Коли дертися крізь повалені дерева і густі зарості стає несила, вирішуємо повернути назад. Повертатися не дуже хочеться, особливо обурюється Антон, який першим продирається крізь хащі, але наполегливий і водночас спокійний голос Сашка стає вирішальним. Знову проходимо місце, де спустилися до букового гаю і йдемо далі вгору за течією. Хоча, насправді, з часу спуску до буків, ми майже не змінюємо нашої висоти.

         Закінчуються насадження дерев і їм на зміну приходять невеликі піщані пагорби, округлі від омивання дощами. До самого перевалу тягнеться сітка таких округлих хребтів, розрізаних за довгий час весняними потоками. На них зовсім нічого не росте і картина, що розгортається перед нами, стає майже фантастичною.

         Йти по такому ґрунту не важко, бо піщаним його можна назвати досить умовно. Його каркас складають тонкі шари крихкої породи, що повернулися майже вертикально. Деякі з них ще зберігають твердість, але більшість розкришилися на дрібні камінці, які здалеку нічим не відрізнити від піску. Особливо цю схожість підсилюють жовті промені сонця при заході, бо під ними непримітна сірість місцевості поступається місцем дивовижному золоту, що щедро розливається по всій долині.

         Часом вздовж заглибин між пагорбами тягнуться смуги вологи – це струмки шукають дорогу до гомінкої річки. Діма пропонує також спуститися до неї, а не підійматися до самого перевалу, і ми знову йдемо на штурм. Спуск проходить на диво легко і ми майже одразу опиняємося біля самої річки. У цьому місці її й річкою назвати важко – такий собі потічок, що тече по дну звивистого коридору з сипучими стінами. З дна ущелини не видно її схилів, а лише піщані краї при самому низу.

         Ми не затримуємося у цьому каньйоні, а одразу перелазимо на інший бік. Спочатку підіймаємося таким же сірим схилом, а потім заходимо до букового лісу. Ще будучи на тому боці, ми помітили тут добру стежку і тому маємо надію на гарну дорогу.

         Ця сторона і справді краща. Вона більш полога і більш прихована коричневим сплетінням букових крон. Минаємо чимало палаток. Після сірості каньйону знову потрапляємо під жовтогаряче проміння сонця. Знаходимо бачену раніше стежку і вступаємо в останній етап дороги.

         Спуск, плавний спочатку, стає все крутішим. Стежка, не дивлячись на «натоптаність», має далеко не легкий кут нахилу. На особливо складних ділянках додається сипучість ґрунту. Але прямо попереду розгортається казковий краєвид. У останніх променях сонця, окутані вечірнім серпанком, тануть десь в далині малі гори. Море злилося з небом у єдину сіро-синю масу і готується до сну.

         Стежка заглиблюється до лісу і на деякий час ми забуваємо про спуск. Десь у тіні буків посеред шляху проходимо велику стрілку, кимсь дбайливо викладену з невеликих камінців. Стрілка показує у сторону, звідки ми прийшли, але це не змінює напрямку нашого руху.

         Несподівано виходимо з лісу і праворуч знову розгортається вечірня панорама. Йдемо паралельно схилу. Неподалік місцями перпендикулярно до стежки здіймаються нерукотворні кам’яні стіни. Вони відносно тонкі – всього півметра завширшки, при висоті і довжині близько десяти – тому здаються незвичними. Дивно, що від часу, вітру і води такі тендітні утвори ще досі не зруйнувалися.

попередній < всі дописи > наступний