Знову вирушаємо в дорогу. До поїзда, на який взяли квитки наперед, лишається ще майже доба, тому вирішуємо дійти до тролейбусної станції в Алушті пішки вздовж берегової лінії. Перехід берегом від Малоріченського до Сонячногірського виявляється коротким і легким. Під скелястим берегом накидано багато темного каміння, але між ним можна легко пройти. Обійшовши гору, опиняємося у новій бухті, посеред якої розкинулося село Сонячногірське, а за ним до моря бетонними берегами підійшло кілька санаторіїв.
У пошуках весни
9. Понад морем
У селі автомобільна траса проходить понад самим берегом, тому йдучи по скрипучій гальці видно над нею стовпи і дорожні знаки. В одному місці помітно білий напис зі стрілочкою на синьому фоні: «Генеральське 9». Пам’ятаю, у наш перший похід ми починали звідси свою дорогу до водоспаду Джур-Джур, який знаходиться за цим селом. Тоді ще мали звичай засовувати під лямки по боках рюкзака пластикові пляшки для води. І коли тут виходили з автобуса, тягнучи за собою громіздкі рюкзаки, у когось порожня пляшка вислизнула з ослаблих лямок та й полетіла прямо в кювет. Ох же і розкричався водій, бо подумав, що то ми сміття викидаємо посеред села!
Через хвилину після знаку доходимо до річки Улу-Узень, яка бере початок у водоспадному урочищі Хапхал. Річка не дуже широка і ми її перестрибуємо. Але галькові береги, просочені її водами, зрадливо прогинаються під ногами і новоутворені ямки одразу ж наповнюються підземною течією, тому переправитись по сухому не вдається нікому.
За селом на короткий час знову виходимо на тверду поверхню – йдемо бетонними парапетами. Хвилі, що до білої піни вилизують круглу гальку, лишаються ліворуч, а праворуч за металевою сіткою огорожі відпочиває у міжсезоння якийсь будинок відпочинку.
Коли бетон закінчується, починаються скелястий берег. Кудись зникла галька і море підступило майже під самі кам’яні стіни. Доводиться йти обережно, слідкуючи за тим, щоб котрась з хвиль зненацька не наскочила і замочила ноги. Часом і без того тонка смуга рівного берега обривається і тоді ми перелазимо через кам’яні розломи.
Через деякий час «альпінізм» закінчується і попереду знову простягається рівна смуга дрібної гальки. Інколи трапляються гірські річки, але значно менші, ніж та перша. Деякі навіть, доходячи до гальки, линуть на зустріч морю несміливо ховаючись під нею.
Часом у пологих вибалках, що інколи приходять на зміну скелястим стінам, видно палатки і людей. Але ми йдемо на «своє» місце, де відпочивали у той, перший похід.
На шляху трапляються поодинокі оздоровчі комплекси і дитячі табори. І тоді починаються асфальтові доріжки або бетонні набережні. Йти ними приємніше, бо нескінченна галька, що прогинається під ногами, вже починає набридати.
Проходимо над пустинними пляжами. Всюди панує тиша. Лише де-не-де видно відпочиваючих. В більшості все ще закрите або ремонтується. Минаємо недобудовані будиночки, не дофарбовані корпуси, не пострижені газони і порослі травою доріжки з бетонних плит.
Берег з трубопроводом
Після чергового комплексу пейзаж різко змінюється. Залишається бурхливе море, круті схили пагорбі і галька впереміш з кам’яними глибами. Але з’являється новий елемент – трубопровід. Коли закінчується бетонна набережна, з-під плит вилазять три труби і починають супроводжувати нас, крокуючи посірілими опорами. Схоже, природі такий стан справ не дуже подобається, і вона бореться з ним, як може – то підмиває опори і вони падають або розламуються, то насилає селі і тоді труби губляться під потужним шаром глини з камінням, то просто покриває їх рудою іржею.
У місцевостях, де відбулося масове падіння опор, труби переварили по іншому і тепер вони лежать на гальці. У таких місцях йдемо по ним. При цьому доводиться постійно тримати рівновагу, але ж так приємно знову йти по твердому, коли ноги не грузнуть на кожному кроці.
Сонце хилиться до обрію, за стрімкими схилами прибережних пагорбів його вже не видно. Йдемо у прохолодній синюватій тіні. Лише одинокі кораблі десь далеко на краю моря поблискують у сонячних променях. Коли доходимо до шуканого місця, погасли вже й вони.
Вид з табору
У широкій балці, що плавно виходить до моря, місце, де ми колись стояли, вже зайняте. Тому зупиняємося на іншому боці. У похилих схилах знаходимо чимало викопаних горизонтальних ніш під палатки і дві з них вибираємо для своїх. Поки Андрій порається з вогнем, а Саша з Антоном ставлять намети, я з Дімою ходжу по воду. До туристичної стоянки «Аян-Дере» не менше півтора кілометра, тому повертаємося вже у сутінках.
Сьогодні вечеряємо ще пізніше, ніж учора. І не дивно, адже подолано двадцять чотири кілометри, половина з яких припадає на морське побережжя. З галявини, де розгорнулася наша кухня і їдальня як на долоні видно протилежний бік, де розважаються наші шумні сусіди. У електричному світлі, певно від акумуляторів, видно танці, співи, якісь ігри, блукання ліхтарних променів між кущів і п’яні репліки.
За їдою не помітив, як вони заспокоїлися, на тому боці все погасло і затихло. Але спокійно посидіти біля вогню ми таки не змогли – з’явилася лисиця. Про неї я дізнався у сусідів, коли питав про воду. Вони ще скаржилися, що вона поїла всю їхню ковбасу. Коли я розказав про це хлопцям, вони не дуже повірили, але тепер, почувши шарудіння неподалік і направивши туди ліхтаря ми побачили її. Раніше я не бачив живих лисиць, але одразу зрозумів, що це саме вона: схожа на собаку, але має витягнуту морду і пухнастий хвіст.
Тепер не можемо сидіти спокійно. Шурхіт чути то тут, то там. Антон намагається її сфотографувати, але вона лякається і ніби покидає нашу компанію. Новий розділ пригод розпочинається, коли звір починає штурмувати палатку. Діма та Антон схоплюються на ноги і поспішають туди. Нарешті вдається сфотографувати лисицю, що з продуктовим пакетом в зубах тікає від намету геть. Можливо від спалаху фотоапарата або шуму погоні, вона впускає свою здобич і хлопці йдуть по її слідам, збираючи розкидані продукти. До цього я лише в казках читав, що лисиці займаються крадіжками, а тепер переконався у цьому насправді.
Нічка видалася неспокійною. Як лисицю не лякали, вона все одно поверталася. Я спав у іншому наметі, тому нічого не чув, але хлопці вдавалися до різних заходів, щоб не пустити її до свого, де лежали всі продукти. В результаті, лисиця більше нічого не вкрала, але погризла лямку одного з рюкзаків.
Наступного дня вона не з’являється, певно була сміливою лише під покривом ночі. Сусіди по балці теж смирніші – не шумлять, а тихо засмагають на сонці. Певно через безсонну ніч хлопці сплять довше і поки вони не прокинулися я встигаю принести свіжої води для сніданку і умивання.
Щоб не запізнитися на транспорт, збираємося швидко і виходимо раніше, ніж у попередні дні. До «Аян-Дере» йдемо галькою під трубами, а потім починаються майже неперервні бетонні набережні з хвилерізами. Хвилерізи сьогодні мають роботу – вітер жене ще більші хвилі, ніж учора і вони з ревом врізаються у мовчазний бетон. Найнаполегливіші при цьому здіймаються височезними білосніжними фонтанами на кілька метрів над нами і солоним дощем спадають на дорогу.
На одному з переходів між оздоровчими комплексами просто на сірій гальці у кількох метрах від моря натикаємося на мертвого дельфіна. Його шкіра ще блищить від вологи, але вже видно перші сліди розкладу. Вчора ввечері ми бачили ще одного, але той був менший. Мабуть це штормовими хвилями їх викинуло на берег.
Дельфін
Минаючи одну групу хвилерізів за іншими, непомітно входимо до Алушти. Купуємо квитки на тролейбус і отримуємо в запасі майже годину вільного часу. Андрій, Антон та Діма віддають його морю. На набережній людей немало, але інших плавців майже немає – ще холодно.
Їдемо в тролейбусі з Алушти в Сімферополь. Тролейбус старенький, але на підйомі біжить веселіше навіть за ультранові автобуси. Ці старенькі тролейбуси з їхніми округлими формами викликають у мене асоціацію з шістдесятими роками. Як не дивно, але більшість кримських гірських тролейбусів належать саме до тієї вікової категорії, яку складали піонери цієї траси.
За вікнами змінюються краєвиди, а на серці сум, що не знайшли того що шукали. Ми поринали у дрімучі ліси, підіймалися у високі гори, спускалися до синього моря, але весна ще ніде не запанувала на повну силу. Всюди ще міцно тримається вітер і холод.
Проїжджаємо Перевальне і потрапляємо у ті місця, які проминули кілька днів тому. Здається, бачимо все те, що і першого разу. Але всюди витає якась невловима зміна, яка надає усьому якоїсь урочистості і разом з тим безтурботної радості. Спочатку гублюся у здогадках і раптом помічаю це – кущі бузку заквітчалися пишними пригорщами яскравих квітів. Поки ми ходили у пошуках весни, вона сама прийшла до нас!
Київ,
5-14 травня 2006 року.
Детальніше про маршрут походу тут.
Мандрівник і його мандрівки 
One thought on “Понад морем”