Через 66 годин і 13 хвилин після нього

…Розшукати руїни візантійського храму! Нелегке завдання у цих хащах, сплетених з дерев не великих, але чіпких. Кам’янистий ґрунт відбив у них бажання рости вгору, замінивши його прагненням усі сили пустити на те, щоб вчепитися коріннями за землю, сплестися гілками у єдину громаду, аби жоден вітрюган, ніяка завірюха не змогли розірвати цей союз. І що тут казати про силу однієї людини!

Ні з чим повертаюся на стежку. Вітер колише трави, вдалині на сонці гріють свої темно-зелені вершини гори. По долинах розсипано жменьки білих цяток. А вночі вони запалюються дрібними жовтими вогниками. То – села. До них далеко. Не чути звуків навіть автостради, на яку, мов на невидиму нитку, нанизані ці острівки людського буття.

Раптом зовсім поруч почувся звук! Ще мить – і з-за повороту доріжки виринула постать у камуфляжному костюмі.

–         Не знайшли його?

–         Ні. А Ви?

–         Там його теж немає.

Чоловік пройшов повз мене і подався в інший бік. За кілька хвилин до цього ми вже раз перетнулися. Обмінялися думками з приводу об’єкту наших пошуків. У мене була карта, а в нього – атлас. Я вперше бачив подібний. П’ять років тому на Сімферопольському вокзалі я перший раз запримітив п’ятсотметрівку Кримських гір і не гаючись купив. З того часу кожен рік я зустрічав нові редакції, які, за великим рахунком, нічим суттєвим не відрізнялися між собою. Аж тут – новий формат! І немає тієї проблеми з перетертими згинами. Неодмінно собі куплю. Звичайно, якщо виберемося з цих хащів. Хоча… виберемося звичайно, куди ж нам подітися?

Походивши ще туди-сюди, позиркавши зверху на круті зарослі схили, повертаюся до своїх. І вчасно: вони саме поїдають запаси кураги. О, солодка мить кожного походу! Особливо, якщо стоїть тепла сонячна погода, вершину щойно взято і весь світ, здається, лежить під ногами. Приєднуюся до товариства, набираю пригорщу помаранчевої насолоди і сідаю, спершись спиною на нагрітий сонечком бік рюкзака.

Перчем-Кая. Казкове місце! Ця гора – справжній оглядовий майданчик. Ліс навколо вершини відступив дещо вниз і з верхньої частини галявини види відкриваються просто неймовірні! Видно гори і море, приморське містечко і фортечну гору, неприступну з боку моря, але таку беззахисну звідси. А ще, поміж вкритих сивиною далеких хребтів чітко вимальовуються характерні вигини Ечкі-Дагу і я згадую про нього…

Я дивлюся на своє товариство і розумію, що руїни візантійського храму сьогодні залишаться без відвідувачів. Але, може, це й на краще. З нами Олесь, і Сурб-Степанос вже довідався, що по чому. Та й взагалі, вражень за цю мандрівку вже набралося достатньо, і ніхто, схоже, не сумує з приводу того, що побачених руїн могло би бути більше.

Вервечкою спускаємося по стежці через галявину в сторону міста. Нас восьмеро. Сім і один. Цікаве співвідношення; досить часто зустрічається у казках. Наприклад, білосніжка і сім гномів. Або, ні – вовк і семеро козенят. Це вже ближче до правди, бо я ніяка не білосніжка. Хоча й вони – не козенята. То все байки. Насправді у нас гарна злагоджена команда і всі цілком адекватні.

Доріжка з розгону вилітає на пригорок. Його було видно з вершини, але нам на нього не треба. Тож, лунає команда: «назад», і ми, мов потяг, що не може розвернутися, у зворотньому порядку повертаємося в нижню частину галявини. Тут спільними зусиллями розшукуємо обхідні стежки і занурюємося у ліс.

Обхід виявився примарою – стежки розпорошилися, перетворившись не мереживо ледь помітних доріжок. Звуки шкрябання гілок об стінки рюкзаків почастішали, але ми вибирали стежки, що йшли донизу, тому продовжували спуск, не зважаючи на такі дрібниці. Проте жертви таки могли бути. Одна з гілок шарпнула шнурок, на якому висів мій компас, і талісман шмигнув у кущі. Та поки я його розшукував, групу повів Олексій, тож лиха доля не змогла зупинити нашого руху.

Коли гора побачила, що хащами нас не залякати, підготувала нове випробовування – сипучі схили. Але й тут ми не дали маху! Вся хитрість полягала у тому, щоб рухатися короткими перебіжками. Коли йдеш повільно – ґрунт просто пливе з-під ніг. Однак, якщо трохи прискоритися, то він не встигає вислизати і все чудово.

Наступне змагання – спуск по кам’яному полю. Брили невеликі, проте дуже рухливі. Тому для проходження цього квесту вже слід задіяти іншу тактику. Та, зрештою, певно я вже замучив згадками про ці всі перешкоди, тому просто скажу, що фінальний рахунок виявився на нашу користь: до виноградників, що оточують місто, всі дісталися живі, здорові і майже не травмовані.

Судак вдруге зустрів нас гамірними вулицями. Він готувався до літа: обкладався новою тротуарною плиткою, штукатурив стіни, фарбував двері, чіпляв нові вивіски на вітрини магазинів. Це все злилося в єдину короткометражку, яку ми встигли продивитися, поки дійшли до автостанції. Так дивно було знову крокувати по тротуарній тверді після тих всіх змагань, які природа (можливо з його подачі?) нам підсовувала ще зовсім недавно.

Незважаючи на містичність подорожі, п’ять знайдених святинь і зустріч з ним, мандрівка закінчувалася до прикрого банально: автостанція, квитки, автобус, рюкзаки, дорога, вікна, місця, гори, ліси і поля, села ліворуч, села праворуч, сонце і хмари, хатинки й отари, перехрестя й розвилки, знову будинки, халупки, базарчики, машини, міста, схоже, приїхали – автовокзал.

А як все починалося…

продовження

Advertisements

2 thoughts on “Через 66 годин і 13 хвилин після нього

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s