…Як все починалося? З кружляння по Старому Криму: схід, північний схід, південний схід, захід південний, захід північний. Попереду – я з картою, позаду – всі інші. Ще веселі, ще повні сил та енергії. Після двогодинного переїзду в маршрутці розім’яти ноги – святе діло.
Забудова навколо одно-двоповерхова, але все рівно за садибами нічого не видно. А ми шукаємо мечеті. Якщо вірити роздруківці, то їх тут немало. Проте ми йдемо-йдемо, і не бачимо нічого подібного. Зупиняю одну місцеву мешканку, питаю:
– Чи далеко до мечеті?
– Та ні! Отак ідіть прямо, вийдете за місто і там над озером побачите.
Е, ні! Такий варіант не влаштовує. Схоже, що роздрукована схема і справді дуже схематична. Тож, викреслюю цей об’єкт зі списку і наступна шукана пам’ятка архітектури переміщується до центру міста. Щоб не сіяти паніку в рядах, розвертаємося на сто вісімдесят градусів не одразу, а, дійшовши до перехрестя, робимо той трюк з південним сходом і південним заходом.
Цього разу потрапляємо на центральну вуличку – асфальт, тротуари. Все ніби зручно, але не для наших рюкзаків! Вони постійно чіпляються верхом за низькі гілки дерев, а при наздоганянні пішоходів виникають «пробки». Хоча, від випадкових перехожих користь теж буває. Здається, третій з опитуваних, просвітив щодо того, яка знайти мечеть. І от – поворот у невелику вуличку – і ми на місці!
Руїни мечеті Узбека
Заходимо на подвір’я мечеті і зупиняємося для оглядин. Перший перехід затягнувся і вже почав був стомлювати, тож поява цікавинки виявилася досить доречною. Рюкзаки, звалені докупи, схоже, також зраділи першому привалу. Хоч вони і не живі, однак невеликий відпочинок їм теж на користь.
Діюча частина мечеті
Отже, мечеть і медресе Узбека, пам’ятка архітектури 1314 року. Саме так написано на металевій табличці біля входу. Ми застали її у напівзруйнованому стані. І не дивно: 695 років – це вам не абищо! Але навіть швидкого погляду на ці залишки було достатньо, щоб уявити, якою величною була святиня у часи свого розквіту. Зараз же функціональною лишилася лише невелика частина, в якій і досі йдуть служби.
Інтер’єр
Взагалі ж, поселення на цьому місці з’явилося на століття раніше, ніж мечеть. Тоді воно мало назву Солхат і було чи не найголовнішим містом півострова, бо саме тут містилася резиденція золотоординського хана. Проте, після проголошення Хаджи-Гіреєм у другій половині XV століття Кримського Ханства, функції столиці перебрав Бахчисарай, а Старий Крим (або Ескі-Кирим) набув своєї сучасної назви і перетворився на нічим не примітне містечко. Лише залишки руїн нагадують про колишню могуть. Та ще імена романтиків ХІХ століття Максиміліана Волошина та Олександра Гріна додають образу міста особливого чару.
Отож, облазивши руїни мечеті і зробивши з них фотомоделі, ми вдруге натягнули рюкзаки. Поки що це робиться легко і майже без зусиль. Та все ж, вирішено не спокушати долю, а виходити з міста. Адже головну мечеть колишньої столиці побачено, тож на інші можна не розпорошуватися.
Дорогою з міста зупиняємося біля площі, щоб купити деяких продуктів. На майдані море людей: першотравень. У цей час саме в розпалі дитяче караоке. Акустика тут хороша і співи ми почули ще задовго до того, як все побачили. А, можливо цей концерт спеціально для нас? Знаєте, коли військо йде на війну, його проводжають з музикою. Ми йдемо в гори на війну зі стихією. Попереду – двобій з ним . Отже, ці зметалізовані перекручі дитячих голосів є військовим маршем, яким цивілізація проводжає своїх синів на лоно дикої природи.
На одному з перехресть повертаємо ліворуч і, плавно спускаючись рівненькою, як стріла, вуличкою, незабаром виходимо з міських кварталів. Перетинаємо стадіон і простуємо поміж луків до річечки Чурук-Су. А за нею здіймається наша перша гора.
На переправі наздоганяємо череду корів. Рогаті тварини чвалають собі поволі, загородивши всю дорогу і все, що навколо. Через те наш загін розпався на дві частини. Але біля джерела святого Пантелеймона, що примостилося до підніжжя гори, всі зібралися. У повітрі стали витати думки про обід. Харчова ідея ініціювала голосування, але більшості не набрала. Все-таки ми ще не зовсім вийшли з міста, а хочеться поїсти вже так, щоб повністю на природі. Отже, ознайомившись з невеличкою капличкою та садком поруч джерела, цим останнім бастіоном цивілізації, ми пішли на штурм гори.
Джерело святого Пантелеймона
Випробування невеликим пагорбом всі пройшли успішно. В когось це вийшло швидше, в когось – довше. Та, зрештою, всі досягнули бетонного стовпчика, а дехто навіть на нього заліз. Для Олесика це пара дрібниць. У нагороду за взяття першої вершини нам відкрилася панорамка на Старий Крим, гори Агармишу за ним (пам’ятаєте фільм «Залюднений острів»?), а дещо східніше – рівний горизонт. Саме місто має рівнинний рельєф, який далі через північно-східну околицю розширюється у кримську рівнину. Тож можна вважати, що ми розпочали наш похід з самого початку гірського масиву.
Перший підйом. Позаду – Старий Крим
Ми пройшли дорогою ще трохи далі, щоб заховатися від пронизливого вітру, який налетів на нас, щойно ми вилізли на трав’янисті схили пагорба, і плюхнулися на одній затишній галявині, зусібіч огородженою кущами. Звідси, звичайно, нічого не видно, але й вітрюгана-розбишаку ми надурили.
От, розстелено стіл, розставлено продукти, і я, нарешті, можу спокійно, не поспішаючи, перечислити всіх тих, хто навколо трапезного місця не без задоволення примостився. Отже, цей хлопець, що ріже ковбасу – Андрій. З усіх присутніх я ходив з ним у походи найбільше – з 2004 року. Поруч з ним – Віка. З нами в горах вперше. Далі – вже згадуваний Олесь, племінник Андрія. Наймолодший серед нас і найбільш непосидючий, що часом може давати травматичні наслідки. Праворуч від нього посміхається Ігор, з яким я познайомився за півроку до цього під час походу навколо Синяка в Закарпатті. Завжди з ним не менш життєрадісний Сергій, який влився в нашу команду під час минулорічного травневого походу. В куточку столу примостився Олексій – ще один новий у нашій групі, але з немалим досвідом, набутим в скаутських таборах. В червоній бандані – це Оленка. Теж соратник Олексія у скаутських таборах, але з нашою групою йде вже вдруге. По праву руку від неї сидить моя сестра Яна. З нами вона вже третій сезон, а взагалі я з нею ходжу в походи з 2001 року. Далі ще один третьосезонник, Андріїв знайомий ще з часів навчання – Денис. І замикають коло два брати Ігор та Володимир, обидва з нами в поході вперше. Хоча, з Ігорем я вже мав задоволення спілкуватися під час минулорічного сплаву Південним Бугом. А, власне, мене звати Віктор. Так, той самий, що на http://mandrivnik.net.
Обід
Поки я розповідав вам про нас, мої товариші успішно порішили палицю ковбаси, огірки, зелень та купу інших різноманітних наїдків, узятих з дому. Таке їсться лише у перші дні, а потім настає ковбасно-паштетно-консервний період, позбавлений геть зовсім будь-якої фантазії щодо питань меню.
Закінчивши першу трапезу в нашому поході, вирушили далі. Наш шлях пролягав до ще однієї святині в околицях Старого Криму – вірменського монастиря Сурб-Хач. Згідно з картою, від західної околиці містечка до нього веде автомобільна дорога. Все ж нам не хотілося йти через все місто, тому ми одразу вилізли на підвищення і тепер йшли паралельно міській смузі, але тримаючись від неї на відстані в кількасот метрів. Ділянки лісу і галявин чергувалися, тому час від часу здавалося, ніби йдемо вже десь у глушині, а наступної миті відкривався краєвид з близьким містом унизу.
Так ми собі йшли, дещо розтягнувшись і розбившись на мікрогрупки, в кожній з яких велися жваві обговорення своїх тем. Аж раптом, передні раптово зупинилися і ми мало з розгону на них не наштовхнулися. Але слова докорів завмерли так і не вилетівши з наших уст – прямо посеред лісової дороги, нічим не прикрита і в якихось підозрілих темних плямах лежала справжнісінька бойова сокира!…
Мандрівник і його мандрівки 
2 thoughts on “За 51 годину і 36 хвилин до нього”