Через 46 годин і 21 хвилину після нього

… За кілька метрів попереду побачив живого верблюда! Він стояв у високій зеленій траві на фоні сірих гір і спокійно собі щось жував. Я розумію, звичайно: середземноморський клімат, високі гори з півночі, тепле море з півдня і все таке, але – верблюд! Мені, як мешканцю материкової частини України, таке було вдивовижу. Проте я помітив невеликий дерев’яний поміст та наглядача збоку і все стало зрозуміло: тварина тут не з власної волі, а для послуг відпочиваючих. Треба просто заплатити якусь суму, верблюд підійде до помосту, клієнт підніметься дерев’яними сходами і плюхнеться між двох горбів. Потім може покатається трохи, пофоткається, і згодом буде показувати друзям – от, приборкував дику тварину в кримських степах.

Корабель пустель на Кримських землях

Погледівши на останню цікавинку нашої прогулянки, повертаємося до друзів. За час нашої відсутності вони знайшли неподалік невеликий ресторанчик швидкого харчування з винним відділом, і вже підобідали (хоча, справа саме йшла до п’ятої вечора, то важко сказати, що це було – пізній обід чи рання вечеря). Тож, як тільки ми з’явилися на горизонті, друзі майже одразу пішли нам на зміну, а наше тріо вільно розмістилося у порожньому залі для поповнення енергетичних запасів.

Я вже не пам’ятаю, але Олена стверджує, що саме тут я прорік свою коронну фразу, від якої в Олексія мало виделка не випала з рук. А справа була ось як.

– Вітя, скільки ще нам залишилося пройти? – спитав Олексій, орудуючи згаданою вже виделкою над розігрітою відбивною. Без будь-якої задньої думки, я відповів приблизно таке:

– Ну, нам залишилося пройти приблизно стільки, скільки потрібно пройти за планом.

Звісно, я просто не міг згадати числа і лише хотів сказати, що ми йдемо чітко за графіком і, оскільки відхилень у маршруті немає, то відстань можна легко вирахувати за проспектиком, де детально описані дистанції між усіма контрольними точками. Так я думав. Однак натомість вийшов якийсь софізм.

Повечерявши, ми винесли всі рюкзаки надвір і стали там чекати на повернення другої групи. Наївся я на славу, але хотілося ще пити. Вирішив купити соку.

– Олено, тобі якого соку хочеться? – питаю.

– Морквяно-яблучного, – відповіла вона, і я збігав до магазинчика неподалік, де без проблем купив бажане. Повернувшись, запропонував скуштувати солодкого напою.

– Я не хочу зараз, – відповіла вона.

А я хотів. І кілька великих ковтків приємно зволожили спрагле горло. Посидів, подивився на замкову гору. Краса! Ще кілька ковтків. Олена з Олексієм про щось бесідують. А мені вже добре. Вечірнє сонце не пече, а приємно гріє. І сік – просто якийсь божественний нектар. Чи не так? Перевіряю ще раз. Отак сиджу і раз-по-раз переконуюся у тому, як часом мало потрібно для блаженства.

– Дай соку, будь-ласка, – повертає мене до земного голос Олени.

Я кручу в руках порожню вже коробку.

– Як? Ти все випив? – Олена не вірить своїм очам.

Ну, що тут казати? Літр соку за кілька хвилин – хіба важко? Проте вирішую, що немає сенсу пояснювати віднайдену концепцію досягнення стану блаженства і купую ще коробку соку. Та вже не п’ю. Ані краплі.

Тим часом повернулися наші друзі і ми знову однією групою, нав’ючені рюкзаками, вирушаємо в дорогу. Асфальтівка спершу попетляла трохи містом, а потім подалася вгору. Перш ніж покинути долину, вона вивела нас на прекрасний оглядовий майданчик. Звідси приморська частина міста – як на долоні. А посеред цієї велетенської долоні здіймається пірамідою замкова гора з мініатюрними вежами та оборонними стінами.

Прощальний погляд на фортецю

І от ми в новій долині. Лиш тепер гора Сокіл – одна з найвищих навколо – постала перед нами у всій красі, від підніжжя, умитого морем, до вершини, що вигналася, здається, аж до хмар. Пройшовши ще кількасот метрів асфальтівкою, зупиняємося. Далі дорога повертає і веде до ущелини, за якою і починається Сокіл. Але там вже схил дуже крутий, тож ми починаємо підйом тут, на повороті дороги, якраз навпроти водонасосної станції (це для орієнтиру). Підйом, останній на сьогодні. За планом ми маємо стати на ночівлю на сідловині на північ від Сокола.

Рухаючись по гребеню пагорба, поступово набираємо висоту. Слабко видима спершу стежка скоро стає досить чіткою і питання вибору напрямку майже не виникає. Незабаром починають з’являтися скелясті виступи. Зрештою ми сходимо на ще один гребінь, перпендикулярний і вищий за наш. Це він далі переходить у лінію Сокола, попередньо прогнувшись в ущелині перед ним пересохлим водоспадом.

Гора Сокіл зі сходу. Наша вечірня ділянка прихована за сірим гребенем, що простягнувся вздовж підніжжя до правого краю знімку

Звідси долину за Соколом видно до самої сідловини. Онде вже й місце нашої ночівлі. От тільки, як краще до нього пройти – невідомо. Можна, звичайно, спуститися у долинку і піти вздовж її дна. Але немає ж гарантії, що десь там не упремося у стіну. Тож йдемо стежкою над ущелиною, не знижуючись. В крайньому разі, спуститися зможемо будь-коли – це легше, ніж потім би довелося підійматися знову вгору.

І тут почалася остання серія пригод. Стежка стала розгалужуватися і якось дрібнитися. Місцями її вже не було видно. Частіше почали траплятися кам’яні розсипи, а, зайшовши на них, вже важко було прослідкувати продовження доріжки. Та найгірше було те, що стіни долини поступово перетворювалися на вертикальні скелі, обходячи які, стежина брала все вище. І завершувало картину те, що сонце щойно сіло і ми всі були виснажені днем сьогоднішнім і всім походом загалом.

Та ось ми знову вилізли на гребінь, з якого, на превелику радість, на дно долини спускалася, хоч і стрімко, але таки стежка. Намучившись з подоланням каміння та дерев на схилах долини, вирішуємо зійти донизу. Хто знає, можливо, спустившись до долини одразу по подоланню першого гребеня (що навпроти Чортового Пальця) слід було піти її дном? Залишимо це питання до наступного походу.

І саме тут з’явився звір. Взагалі, в кримських походах нам рідко траплялося зустрічатися з більш-менш великими представниками дикого тваринного світу. Якщо бути точним, то на контакт лиш один раз пішла якась навіжена лисиця під Семидвір’ям, що ввечері все бігала навколо нашого табору, а потім намагалася вкрасти з-під намету пакунок з ковбасою. Це було три роки тому. Тепер ми побачили також лисицю. Олесик, Олексій та Олена першими спустилися на дно долини і, відшукавши кілька стежок, хотіли перевірити, чи вони нам підходять. Аж тут з чагарів вибігла лисиця і неквапом стала перетинати галявину всього у кількох метрах перед нами! Складалося враження, що тварина зовсім не боїться людей! Лише після кількох вигуків вона зупинилася, повернула голову і стала нас розглядати. А ми її. З оціпеніння нас вивів, здається, вигук Олесика. Звір востаннє зиркнув на нас і зник між дерев…

далі буде