Олешнянська поїздка

kurskWayЦьогорічний велосезон ми відкрили в середині квітня – як тільки погода подарувала нам перші погожі вихідні, без надмірної вологості у повітрі та на землі. Щоправда, останнє виявилося не цілком вірним, про що ще буде згадано у цій розповіді…

Отже, близько восьмої години ранку 17 квітня 2011 року наша невеличка компанія у складі трьох відчайдухів (інші вирішили зустріти недільний ранок у товаристві подушок) виїжджала з міста у північному напрямку. Наш маршрут мав кільцеву форму, простягався близько на 60 кілометрів і повертав до міста зі сходу. На шляху ми мали проминути храм у Стецьківці, джерело Каланчак, палац у Хотині, місця промислового видобутку мінеральної води, палац у Кияниці, майже заповідне урочище Димів яр та церкву різдва Іоана Предтечі. Але насправді слово «мали» тут можна сміливо прибрати, оскільки ми не лише побачили все згадане, але й зустріли чимало іншого. Що ж об’єднує більшість наведених об’єктів, так це те, що вони розташувалися у долині річки Олешня, то наближаючись, то віддаляючись від якої, ми проїхали майже від її впадіння в Псел до того місця, де вона вперше стає схожою на річку.

Щодо ідеології маршруту, то в ній ключовим стало бажання побачити більше, а екстримом довелося пожертвувати. Для проїзду між точками А і В ми вибирали такий шлях, який би був оптимальний за часом та зусиллями, тобто пролягав асфальтом і бажано за найкоротшою траєкторією. Звісно, між усіма контрольними точками можна прокласти більш мальовничий шлях з мінімумом асфальту і максимуму лісових доріг. Проте останні сніги розтали менш, ніж місяць тому і лісові нетрі ще тримають достатньо вологи, щоб загруз будь-який МТБ. В одному місці нам таки довелося проїхати кілька кілометрів подібного місива, тому це не порожні слова.

Перші кілометри пролягали Курським проспектом. Взагалі цікаве спостереження: майже всі основні виїзди з Сум називаються за містами або містечками, до яких вони ведуть: Харківська вулиця – до Харкова, Лебединська – до Лебедина, Роменська – до Ромнів, Білопільській шлях – до Білопілля, Курський проспект – до Курська. Лише на схід відходить Червонопрапорна вулиця. Але це певно тому, що в тому напрямку немає жодного більш-менш значного містечка – самі лише села. До речі, саме по ній через шість з половиною годин ми повернемося до Сум.

Їхалося добре, тож перший привал ми зробили вже перед Стецьківкою. За кілометр до села від траси відгалужується дорога, яка приводить прямісінько до центрального храму. Після розвилки відкривається широка панорама на долину Олешні зі стецьківськими хатками внизу, з-поміж яких виділяється своєю величністю наша перша контрольна точка. Хлопці дістали штатив і провели фотосесію з деякими фотоексперементами. Також усунули деякі велополомки і вже потім поїхали далі.

stetskivka

Храм у Стецьківці

Храм виявився з’єднаним з дзвіницею, вхід до нього увінчувала колонада з чотирьох височенних колон. Такі ж самі колонади містилися вздовж лівої та правої стіни основного храму. Можливо я просто не помічав раніше, але, здається, ці колонади – це специфіка саме місцевих храмів. Тут на Сумщині навіть невеликі церкви можуть здивувати вас пишною, часом співрозмірною з самою спорудою, колонадою. Але, без перебільшення, найкраще ця особливість втілилися саме у Троїцькому соборі, який вважається одним з найбільш вдалих у своєму роді не лише у Сумах, але й в усій Україні.

Поруч з храмом надибав ще одну Стецьківську цікавинку: біля входу до дитячого садка розмістилася скульптурна композиція з двома піонерами. Один з них стояв з барабаном, а другий сурмив і тримав стяг. Та обоє вони з високо піднятими головами дивилися на свого релігійного сусіда. І певно саме це, а не якісь особливості скульптури, доповнює її до логічної завершеності. Над назвою можете подумати самі, але провідна ідея очевидна – свідома комуністична молодь vs забобонні пережитки минулого.

oleshnia

Річка Олешня у Стецьківці

Переїхавши Олешню (це вперше за поїздку) по мостику, де пролягав старий шлях (місцями видно чималі шматки бруківки), ми наткнулися на ще одну пам’ятку радянської доби. Цього разу – меморіал пам’яті героїв Другої Світової. Тут вже скульптори постаралися не так, як з піонерами, і начинили пам’ятник усіма необхідними атрибутами: високим обеліском з зіркою нагорі, широкою стелою з іменами воїнів, п’ятачком вічного вогню і, звісно, скорботною постаттю невідомого солдата.

rockway

По залишках старої траси

Зі Стецьківки ми знову виїжджаємо Курською трасою. Тимчасово покидаємо долину Олешні і наші велосипеди набирають висоту. Вже вилізши нагору, дорога огортається у ліс. Незабаром має зустрітися поворот на джерело Каланчак. Але за кількасот метрів до нього нашу увагу привертає невеличкий ресторанчик, що примостився на узліссі, якраз на повороті траси. Над в’їздом червоніє напис «Ведмідь» і вже навіть звідси видно, що у дворі примостилося чимало скульптурних створіннячок. Окрім тварин (ведмедя я чомусь так і не помітив) було чимало казкових (гномів та піратів, наприклад). Ошатний будинок ресторану увінчував не менш затишний парк, де ці всі істотки й знайшли прихисток.

Зрештою ми повернулися на трасу і знайшли таки той поворот на Каланчак. Перші сто метрів дорога була ґрунтова, але потім під товстим шаром торішнього (і ще давнішого) листя крізь гуму коліс я таки відчув щось твердіше. Спеціально зупинився, розгріб і точно – ми їхали по доволі вузькій, але асфальтованій дорозі! Щоправда, товщу листя вже можна вимірювати у сантиметрах, проте це не заважало відчувати, що асфальтик був рівненьким і без ям. Такий би на трасу!

Єдине, що погано, так це повалені дерева. Якщо опале листя не становить серйозної перешкоди, то аналогічна штука з товстезними стовбурами вимагає зупинки і перенесення двоколісного транспорту на руках. Але втішає те, що це один з тих моментів, коли можна впевнено сказати, що велосипед таки краще за авто.

Проїхавши з кілометр такою дорогою, ми зупинилися, бо за картою вже мали досягнути джерела. Шлях саме вивів на пагорб, тому шукати контрольну точку я спускався донизу. Схили тут доволі круті, чисельні дерева зменшують кругозір, тому можна дофантазувати, що ми десь у горах, а не в рівнинній Україні. Але от джерело дофантазувати так і не вдалося, бо воно не мало явного витоку, а з’являлося на світ у вигляді серії калюжок. Щоправда поруч з цим розчаруванням я надибав залишки якогось бункера. Напівзакована у схил пагорбу майже біля його підніжжя невеличка цегляна споруда при ближчому огляді відкривала вид на якусь довгу галерею з розщілиною у стелі по всій довжині. На жаль, через брак часу я не зміг оглянути цей об’єкт детальніше.

І знову повертаємося на Курську трасу. Їдемо тією ж прихованою асфальтівкою. А навколо – все синє від весняних первоцвітів. Особливо вражає просто неймовірна кількість пролісків, хоча зустрічаються й інші квіти.

springflowers

Ліс первоцвітів

Кілька кілометрів ми насолоджуємося автострадним асфальтом, а потім черговий раз покидаємо Курську трасу. На цей раз ґрунтова дорога веде через поле – прямісінько до села Хотінь. Це село є чи не найдавнішим населеним пунктом у регіоні, про які залишилися письмові згадки. Так, про нього оповідають літописи ще домонгольської доби, тоді як сам обласний центр було засновано аж по Хмельниччині, тобто більш, ніж на чотириста років пізніше.

У Хотіні знову перетинаємо Олешню. Тут її загачено і обидві частини села розляглися навколо широкого плеса рукотворної водойми. Майже одразу після переїзду річки минаємо Свято-Успенський храм. На відміну від Стецьківського цей менший (хоча як і там, дзвіниця з’єднана з храмом), не білий, а суцільно синій і зовсім позбавлений колонад. Зате чотири колони увінчують сільраду, що розмістилася трохи вище по вулиці. Окрім колонади помпезності адмінспоруді надають широкі довгі сходи, які, щоправда, дещо дисгармонують з не дуже великими розмірами самого будинку.

Коли вулиця виповзла нагору, праворуч відійшла невеличка вуличка. Сама по собі вона не дуже показна, якби не два облуплені цегляні стовпи у її глибині. А за стовпами – парк. Виявляється, це залишки брами до величезного маєтку. Нині від нього лишився хіба цей парк, що спускається до самого ставка, та ще два флігелі (як не важко здогадатися, з колонадами). Після перемоги робітничого класу буржуазні надлишки було розібрано на будматеріали, а у флігелях розмістили школу. Згодом поміж них звели нову споруду і зараз історичні пам’ятки стоять порожні, зяючи порожнечею вікон, забитими дверима та облупленими стінами.

palace

Палац-привид

Увагу привертає серія табличок на фасаді, деякі з них зі слідами спроб видовбування (а чого метал без діла висить). Одна – капсула-послання комсомольцям 2018 року, друга – згадка про те, що тут навчався один з героїв Радянського Союзу Ройченко О.О, а ще одна – про те, що це пам’ятка XVIII століття, і що вона охороняється Українською Радянською Соціалістичною Республікою (не дивно, що погано охороняється, адже УРСР-у вже двадцять років як немає). А ще на алеї поміж флігелями видно постамент, щоправда, без таблички і постаті когось-там. І не знати, пішов він сам кудись своїм ходом, прибрали його з ідеологічних міркувань чи це такий хитрий комерційний хід залучення відвідувачів – відчуй себе пам’ятником і отримай фото, де на постаменті саме ти!

Гнітюче враження запустіння цілком виправляє нове приміщення школи. Біля входу можна побачити погруддя Тараса Шевченка з цитатою з «Кобзаря». А поруч з дверима самої школи висить табличка вже з чотирма героями Радянського Союзу і її колишніми учнями (окрім вже згаданого тут додано Гольченка М.П., Докашенка М.Г. та Просяника О.І.).

Крім того безперечно найбільшою окрасою парку є майданчик «Наша мала батьківщина». Тут розміщено мініатюрні скульптурні композиції з сільського життя: хати-мазанки, млин-вітряк, колодязь-журавель, плетені тини, дерев’яні вулики та різна худобина. Центр майданчика увінчують привітні постаті господаря та господині. Усі об’єкти гарно доглянуті, приємно вражають теплою палітрою кольорів і просто сяють життєрадісним настроєм.

art

У «Нашій малій батьківщині»

З парку-памятки садово-паркового мистецтва «Хотинського» (як написано на табличці біля в’їзду) виїжджаємо іншою дорогою, яка виводить нас прямісінько на берег ставка. Після парку, який більше схожий на ліс, знову потрапляємо у сільські квартали. Наступні кілометри їдемо незмінно паралельно Олешні, часом дещо віддаляючись, але не дуже далеко. Але покриття дороги змінюється протягом всього часу, що ми їдемо Хотіню. Спершу це була звичайна ґрунтовка. Далі звідкілясь взялася бруківка. Зрозуміло, як могли, намагалися їхати узбіччям, щоб не трястися на цьому дорожньому атавізмі. А вже ближче до виїзду до нас черговий раз приєднується Курська траса. Її асфальтом ми й покинули межі Хотіні.

Через два кілометри ми потрапили до іншого села – Іволжанського. Перед в’їздом зупинилися для обіду на березі притоки Олешні на спеціальному відпочинковому майданчику біля траси. Трохи перепочинку – і ми одним духом пролітаємо Іволжанське і знову траса поринає у ліс. У самому Іволжанському десь видобувають однойменну мінеральну воду, але ми не побачили де саме. Зате з траси добре видно меморіальний комплекс, присвячений Другій Світовій, щоправда, значно скромніший, ніж у Стецьківці (тут навіть замість бравого вояка з автоматом стоїть якась жіночка, взагалі без зброї, якщо не припускати, що у букеті в її руці може бути схований короткий меч). А ще поруч з комплексом між високих сосон причаїлася невеличка дерев’яна капличка.

Дуже скоро ліс розступився і відкрився просто чарівний вид на широке озеро з палацом посеред парку за ним. Траса тут так гарно спускається, що просто шкода зупинятися і втрачати швидкість. Але я не зміг здолати спокуси і таки зробив фотостоп. У кадрі – ще одна історична пам’ятка. Вона дещо новіша (ХІХ століття), але більш цікава. І теж занедбана. За радянських часів тут містилася лікарня, а тепер лише вітер.

kyianytsia

Ставок і палац у Кияниці

Ставок перед палацом – чи не перше водосховище на шляху Олешні. І сам початок річки за картою міститься десь зовсім неподалік. Тож ми востаннє переїжджаємо Олешню і потрапляємо до Кияниці – села, де «прописано» бачений на березі палац. У Кияниці остаточно прощаємося не лише з річкою, але й з Курською трасою: вже час повертатися і ми збираємося перетнути ліс, щоб виїхати на іншу дорогу, яка вестиме до Сум зі східного боку.

На деякий час забуваємо про асфальт. Через кілометр їзди узліссям забуваємо і про саму їзду – місцями дорога розквашена і доводиться йти пішки. Минаємо якісь великі ями (схоже на відстійники) і остаточно поринаємо в ліс. Знов навколо все синіє від первоцвітів, але під ногами вже немає прихованої асфальтівки. Натомість часом дорога перетворюється на суцільний ланцюжок мікроозер, для пересування якими ліпше підійшли би водяні велосипеди, а не такі, як у нас.

Трохи урізноманітнив дорогу стрімкий спуск. Знову навіялися спогади про гори. Через те, що шлях пішов донизу, вся вода витекла і ми змогли знову проїхатися. Але це був екстрим, бо хоч вода і витекла, та багнюка нікуди не зникла і не одну хвилину лісову тишу розрізали співи наших гальм. Все стихло вже внизу, коли ми досягли дна Димового яру.

Диму тут не було, але знову почалися озера, причому, ще більші, ніж угорі. І не дивно, адже все стікає донизу. Місцями багнюка виявилася досить підступна: не рідко вона здаля здавалася доволі твердою, аж поки велосипед на кільканадцять сантиметрів сходу не вгрузав у цю псевдотвердь.

badway

Шлях по-лісовому

Ближче до завершення яру наткнулися на табличку «Державний заказник «Джерело Вакулівське»». А потім майже одразу отримали бажану формулу: мухи окремо, котлети окремо. Всі вода Димового яру нарешті зібралися у ставок і ми отримали змогу знову їхати умовно сухою дорогою.

Одразу за ставком почався ланцюжок сіл. Для нас це було приємною новиною, оскільки між селами дорога асфальтована. Звичайно, якість цього асфальту – це окрема тема, але після наших лісових пригод будь-який асфальт був благом. Першим селом постала Вакулівщина, яка й дала назву згаданому вище джерелу. Далі проїхали вздовж всю Битицю. Побачили руїни храму (схоже, ще з довоєнних років) та меморіальний комплекс Другої Світової (щось середнє між Стецьківським та Іволжанським).

Не скидаючи швидкості, перетнули Псел, промчали Великою Чернеччиною і в’їхали до Сум. Остання контрольна точка – церква різдва Іоана Предтечі – містилася вже у місті. Традиційно дзвіниця з’єднана з храмом, вхід увінчує колонада з портиком, вся споруда білого кольору, бані та елементи даху пофарбовані у синє. Схоже, як ми бачили у Стецьківці. Тільки бабусі з вербовими гілочками вже розійшлися – святкування вербної неділі дійшло до завершення. Як і наша поїздка.

На додаток, трохи фото з першої та другої частини поїздки

Advertisements

3 thoughts on “Олешнянська поїздка

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s