На гостини до уламків історії

Спершу маршрут велопоїздки пролягав від Сум вздовж Харківської траси до мосту через Ворсклу. Але згодом виникла ідея подовжити його до села Бакирівки. Посеред цього непримітного на перший погляд поселення, що загубилося між заплавних лук та соснових лісів, можна побачити дерев’яну церкву з табличкою, на якій викарбовано «1539». Таким чином, Бакирівка може похвалитися згадкою про найдавніший з храмів Слобожанщини, який існує донині.

Ми стартували 4 вересня 2011 року о 7.20 групою з двох осіб. Звісно, збиралися їхати більшою громадою, але з різних причин вона скоротилася до мене з Ігорем. Для годиться ми почекали трохи на інших та й поїхали. Ранок був сонячний, але прохолодний. Можливо саме останнє сприяло тому, що ми майже одразу взяли темп у 30 км./год. і тримали його досить довго.

Незабаром після виїзду з Сумського району – біля повороту на Великий Бобрик – ми перетнули найвищу позначку маршруту – 212 кілометрів над рівнем моря. Щоправда, цього тоді не відчувалося, оскільки весь шлях складався з майже безперервних спусків і підйомів (особливо у Тростянецькому районі) і зрозуміти, який з пагорбів вищий було не так вже й просто.

Хоча траса не проходить через Краснопілля і навіть не наближається до нього, між Сумським і Тростянецьким районами вона встигає погостювати ще й у Краснопільському. Цікава ця ділянка тим, що на ній є поворот на таке собі село Гребениківка, а на цьому повороті з кожного боку розміщено вказівник з відстанню до поселення. Суть аномалії у тому, що на одному знаку вказано 3 кілометри, а на іншому – 4. Така от неоднорідність простору.

На в’їзді до Боромлі

Зрозуміло, ми не їздили перевіряти справжню відстань, а подалися далі трасою і вже о 8.45 нас зустрічала Боромля. У магазинчику біля центрального майдану ми зробили першу повноцінну зупинку і трохи перекусили. Від Боромлі до райцентру – рукою подати, тож вже о 9.50 ми спускалися до Тростянця.

У центрі Тростянця у 1749 році  було збудовано так званий Круглий Двір. Двір мав багатофункціональне призначення: використовувався для господарських потреб, як кінний манеж і як театр під відкритим небом, на сцені якого влаштовувалися балетні спектаклі і виступи циркачів. Пам’ятка архітектури унікальна тим, що в Україні вона є чи не єдиною у своєму роді спорудою такого типу, яка вціліла до наших часів.

Прямуючи містечком, ми не заїжджали на огляд тих чи інших пам’яток. Але чимало цікавого вдалося побачити і безпосередньо з траси: досить своєрідну архітектуру залізничного вокзалу, Благовіщенську (1750) і Вознесенську (1913) церкви, Круглий двір, дивний дует пам’ятника Леніну з православною капличкою, а також скульптурні елементи меморіального комплексу «Недоспівана пісня» зі справжнім бетеером на чолі.

Попереду – Тростянець

За Тростянцем траса подарувала нам ще кілька веселих гірок, після чого о 10.30, порушуючи настанову знака обмеження швидкості, ми спустилися до села Климентового. Проїхавши мостом, ми повернули ліворуч, об’їхали територію лісництва і опинилися на березі Ворскли.

До XVIII століття Ворскла була судноплавною річкою. Вона й зараз залишається однією з найбільших лівих приток Дніпра. У куті при злитті Ворскли з Дніпром містилася одна з найголовніших козацьких переправ – Переволочна. Так само називалася і збудована там фортеця.

На березі ріки ми зробили другу зупинку. Погода стояла сонячна, ранкова прохолода непомітно відійшла, тож я здійснив невеличкий заплив з виходом на пляж на протилежному боці. Щоправда, піщані береги і дерев’яні грибочки були чи не єдиними свідками мого запливу. А ще мене пасли поглядом якісь тепло одягнені люди на прогулянковому човні. Мабуть вони намагалися розгледіти, де в мене підігрів, бо вода таки й справді кололася холодом.

Спокійне плесо Ворскли

Від Климентового на схід вздовж побережжя Ворскли простягається широка смуга соснового лісу. Бакирівка знаходиться саме за ним. Доїхати до сільської церкви можна двома шляхами: об’їхавши ліс асфальтом (4 км. до Охтирки, 8 км. до села і 2 км. по ньому) або напряму через Литовський бір (8 км.).

Литовський бір унікальний тим, що в ньому ростуть сосни, вік яких перевищує триста років. Сотні гектарів болотистих місць бору залишаються у первозданному стані, що особливо незвично для України, де місць, яких не торкалася рука людини, лишилося не так вже й багато.

З огляду на піщаний ґрунт лісової дороги, ми вирішили їхати асфальтом, обмеживши знайомство з реліктовим бором оглядом кількох столітніх сосон на березі Ворскли. Від часу частину сипучої землі з-під них було вимито, через що кремезні корені оголилися і створюють враження якоїсь химерної колонади. Кращого місця для колоритного побережжя важко придумати.

Химерне сплетіння коріння столітніх сосон

Отож, дорогою до Бакирівки ми ще й завітали на хвильку до Охтирки. Зробили кілька фото з в’їзним знаком у вигляді фантазійної і неймовірно обідраної автобусної зупинки, і на першому ж повороті попрямували ліворуч. Асфальт одразу ж втратив у якості – нічого дивуватися, адже це дорога значно нижчого рангу. Хоча, далі вона пішла значно краще і ділянки з вибоїн зустрічалися лише час від часу. Тож, вже об 11.45 ми порівнялися з першими хатами Бакирівки.

На вїзді до Охтирки. На задньому плані темніє Литовський бір

Місце теперішньої  Бакирівки люди заселяли здавна: вчені віднайшли тут сліди мешкання представників кам’яного віку, бронзові знаряддя (ІІ тис. років до н. е.), речі скіфів і залишки табору сіверян. У сучасній історії село виділилося тим, що Червона армія двічі звільняла його від німців – 21 лютого (на 18 днів) і 13 серпня (остаточно) 1943 року.

На центральній площі села в честь буремних військових подій зведено меморіальний комплекс, який вражає незвичною несиметричністю планування: центр складає широка дошка з іменами загиблих, а постать солдата відсунута вліво. Для врівноваження композиції з правого боку гармошкою розміщено ще кілька табличок.

Меморіал пам’яті останньої війни

Поблизу комплексу, як і належить сільському центру, знаходиться вся місцева інфраструктура, включаючи автобусну зупинку і магазинчик, де ми вдруге купили батончики. А, проїхавши ще кількасот метрів центральною дорогою з жалюгідним натяком на асфальт, ми опинилися відкритій ділянці, з протилежного боку якої між високих розлогих дерев причаїлася дзвіниця П’ятницької церкви.

Бакирівська святиня

Табличка біля входу вказує рік 1539 і визначає споруду як па м’ятку ХІХ століття. Парадоксу в невідповідності чисел насправді немає, оскільки за час існування церква неодноразово (1685, 1712, 1801, 1864, 1901, 1903) перебудовувалася і основна частина того, що дійшло до нас, було створено в кінці ХІХ століття архітектором Покровським Володимиром Миколайовичем (1864-1924) у стилі дерев’яний модерн. Кажуть, що вона була побудована без жодного цвяха.

Неефективна охорона

За радянських часів церква лише дивом уникла знищення. Але, що не зробила зла рука, здійснила звичайна байдужість – без реставраційних робіт за останні десятиліття дерево настільки протрухлявіло, що дах основної споруди провалився всередину. Лише дзвіниця над входом ще виглядає більш-менш уцілілою.

Деструктивний ракурс

З огляду на аварійний стан і замкнені двері, ми лише походили навколо храму, а всередину так і не потрапили. На подвір’ї знайшли колодязь, але вода у ньому виявилася якась зелена – певно це через Ворсклу, яка протікає всього в кількох метрах за церквою. Не знайшовши іншого колодязя, Ігор збирався купити води у сільському магазині, але, під’їхавши до нього, ми були вражені тривалістю обідньої перерви: з 12.00 до 15.00. Тож довелося поповнити запаси води вже в Охтирці, куди ми попрямували тією ж дорогою, якою приїхали в Бакирівку.

Завалений купол церкви

Дорога додому виявилася набагато важчою, ніж зранку. До загальної втоми додався сильний зустрічний вітер, який у прямому і переносному смислі видував з нас сили. Доводилося відволікати від нього увагу якимись цікавими речами. Деякий час цю функцію виконували байкери, що невеличкими групками поверталися з триденного дійства «МотоСуми-2011». Різноманітність їхніх агрегатів вражала – від шикарних комфортабельних байків до якихось дрібних скутерів. Але в другій половині дня зникли і вони, тому довелося придумати щось суттєвіше – і ми зупинилися у Боромлі на обід.

Схоже, ефекту вдалося досягнути, бо перед в’їздом до Сумського району наша швидкість зросла і вже о 17.35 ми проминули те місце, з якого стартували. Суми нас привітали коротким, але сильним дощем, що супроводжував нас від залізничного мосту до озера Чеха. Позаду лишилося 166 кілометрів спільного шляху та унікальні фотографії дерев’яної церкви, якої через кілька років може вже й не буде…

Більше про Бакирівку можна почитати тут:

http://uk.wikipedia.org/wiki/Бакирівка

http://risu.org.ua/ua/index/all_news/culture/inheritance/43466/

http://rada.okhtyrka.com/okhtyrka-state/istoriya-naselenyh-punktiv-ohtyrschyny

Детальніше про маршрут тут.

PS. Насправді церква у Бакирівці не найдавніший храм Сумщини, бо його датують кінцем ХІХ століття. А число 1539 – то лише охоронний номер. Дякую Сергію Криниці за зауваження!