Замками західної України: 9. Межиріцький

У свідомості більшості людей назва Межиріччя (або, як казали греки, Месопотамія) ще з шкільної лави неодмінно асоціюється з «колискою цивілізації», регіоном між ріками Тигр і Єфрат, де вперше у світі виникла писемність, було винайдено колесо, отримали розвиток гончарство і металургія, а мисливці та збирачі перепрофілювалися у землеробів та скотарів. Відтак коли чергове поселення засновувалося десь у долині між кількох річок, а мешканцям не було часу мудрувати над назвою, вони користувалися вже перевіреним історією брендом – тільки в Україні існує понад десяток сіл і містечок, жителі яких іменують себе межирічанами (наприклад, відвідане нами на Сумщині). Але тільки в тому, що біля Острога, зберігся замок – і не простий, а замок-монастир, діючий і в наш час.

Монастирська церква (ліворуч) і досі повністю оточена високими стінами та вежами (одна з них – праворуч)

Як не дивно, проте появі православного монастиря між річками Вілія та Збитенка посприяли монголо-татарські варвари. Після того, як у 1240 році Київ опинився під владою забайкальських прибульців, чимало монахів Києво-Печерської лаври подалися творити молитви на захід. З такого переселення починався Манявський скит у Карпатах, де ми побували за два роки до цього, так само виник Свято-Троїцький чоловічий монастир в Межирічі.

Первісно мешканці не вельми заморочувалися з вибором будівельних матеріалів і для зведення своїх халупок потихеньку проріджували місцевий лісок. Нове слово в історії будівництва Межиріча сказав князь Федір Острозький, який після підтвердження і розширення володінь свого батька грамотою литовського монарха Вітовта у 1386 році показав, як треба працювати з каменем. Саме за ініціативи Федора тут з’являється перша мурована церква (Свято-Троїцька). А щоб і свої пишалися, і вороги боялися, святиня вималювалася в готичному стилі з неабиякими оборонним здібностями.

Свято-Троїцька церква – серцевина монастиря в Межирічі

Не меншу прихильність до межиріцької братії виявив наступний Острозький – Василь. Огородивши стінами замок у своєму рідному Острозі, князь побачив, що це неабияк підсилює презентабельність об’єкту, тож він поширив набутий досвід і на сусідній Межиріч. Щоправда, пагорбик між Вілією та Збитенкою далеко не такий високий, як на місці родового гнізда, тому після зведення оборонних стін за ними майже не стало видно храму. Щоб нащадки мали з чого писати картини і робити фотки для фейсбуку, князь у 1454 році добудував церкву так, щоб не мури тиснули на неї, а вона панувала над ними.

Наступну порцію покращень історія подарувала Межирічу у першій половині XVII століття. Атракціон небаченої щедрості розпочався 1605 року, коли поселення отримало Магдебурське право. Давно жаданий документ не лише дозволив Межиричу нарешті офіційно називатися містом, але й розпочати будівництво таких установ, до яких звичайному селу, навіть великому – зась. Саме Межиріч став тим полігоном, де розгорнув свої будівельні амбіції Януш Острозький, ніби змагаючись зі своїм покійним батьком, який перед цим звеличив Острог. Звісно, Межиріцької академії не було відкрито, та й з друкарнею якось не склалося, зате в містечку з’явилася власна ратуша, відкрилося чимало крамниць, лазня (у часи без водопроводу та каналізації – дуже необхідна установа), щонеділі стали проводитися торги, а двічі на рік збиралися величезні ярмарки.

За неприступними ззовні стінами примостився затишний парк

Звісно, Януш подбав і про власний добробут. Мешкати в Острозькому замку, вимуруваному за технологіями позаминулого століття, завзятцю зовсім не імпонувало. До того ж вільного місця на замковій горі вже геть не лишилося – дякувати невтомним попередникам. Тому спорудження нового палацу розгорнулося в широкій долині між річками. А щоб монахи з сусіднього монастиря не докучали князю зі своїм православ’ям, з яким останній Острозький впевнено розпрощався, 1612 року братію східного обряду обміняли на більш толерантних Францисканців.

Але, що швидко змінюється в голові одного шляхтича, далеко не одразу знаходить розуміння в інертних народних масах. Перехід Януша з одного віросповідання в інше з усіма витікаючими звідси наслідками, призвів до обурення простолюду і навіть збройних виступів у товаристві з відданими захисниками православ’я – козаками.

Вежі з бійницями навколо Свято-Троїцький храму побудували неспроста

Тож, немає нічого дивного у тому, що князь у своїх архітектурних проектах приділяв значне місце обороні. Зокрема, Януш потурбувався про захист віромодифікованого монастиря, який мав би стати першою мішенню нападок на релігійному ґрунті. Сам Межиріч огородився п’ятнадцятиметровими (заввишки, як звичайна п’ятиповерхова хрущовка) валами, а навколо святині постали восьмиметрові муровані стіни у півтора метри (як санвузол у згаданій хрущовці) завширшки. Нові стіни оточили обитель майже правильним прямокутником, у вершинах якого з’явилися шестигранні у плані двоярусні башти, з маленькими віконечкам характерної форми, призначеними явно не для милування пейзажами.

Неабияких перебудов зазнала і сама споруда Троїцької церкви, яку стали іменувати костелом. З півночі та півдня до храму притулилися два двоповерхові корпуси келій, теж з баштами по кутках, але круглими і ще вищими – триярусними. Саме вони, своїми майже позбавленими зачіпок (якщо не брати до уваги віконечок-бійниць, які навряд чи можна вважати слабким місцем) стінами та витягнутими конусоподібними дахами створили той образ храму-фортеці, який ми маємо задоволення бачити і сьогодні.

На початку XVII століття до храму (нині з синіми та золотою банею) добудовано келії з оборонними вежами (зелені конусоподібні дашки)

Нагода протестувати якість оборони трапилася вже за кілька десятиліть. На хвилі визвольної війни 1648-1654 років козаки навідалися і до володінь ненависного їм віровідступника. Януш Острозький на той час вже спочивав від земних справ, тож помста вилилася у ретельне руйнування його Межиріцького палацу. З усіх споруд комплексу демонтажники залишили цілою лише велетенську піч – мабуть щоб не мерзнути за «роботою» у холодні зимові дні.

Натомість монастирю пощастило уникнути кари. Можливо слід завдячувати психологічному ефекту (стіни з вежами виглядали практично неприступними), а може й ефективно спрацювала оборона. Крім того, обитель лише нещодавно перейшла у власність Францисканців, тож нападники могли сподіватися, що вона скоро повернеться у православ’я і їм було шкода її руйнувати.

Єдиний вцілілий артефакт палацу Острозьких – піч, та майже не ображений історією монастир

Так чи інакше, у наступні роки, поки сам Межирич поступово занепадав, монастирю вдавалося триматися на плаву і, навіть, примножувати свій добробут. Так, у XVII столітті південний неф прикрасив новий позолочений різьблений іконостас, а в XVIIІ дійшла черга до подібного вдосконалення північного та центрального нефів. 1779 року коронами з золота та дорогоцінних металів, надісланими з Риму самим папою Бенедиктом XIV, було оздоблено найшановнішу монастирську святиню – ікону Богоматері «Життєподательниця», що з’явилася на світ ще за життя православних Острозьких у XIV столітті.

Родинна реліквія Острозьких привертала увагу сильних світу цього і пізніше. Після того, як 1793 року Межиріч відійшов до Російської імперії, все сильніше стало даватися взнаки те, що панівна релігія держави вже не католицизм, тож Францисканці поступово втрачають свої позиції і в 1866 році повертають обитель православним монахам. З нагоди «возз’єднання» монастиря з лоном східної церкви Марія Федорівна своїм щедрим імператорським жестом подарувала іконі срібний оклад, прикрашений дванадцятьма смарагдами.

Одну з колись головних міських брам (Заславську) сьогодні перетинає невеличка стежинка

В євроазійській імперії святині жилося загалом добре. Її неодноразово ремонтували (востаннє у 1909- 1912 роках – всього за кілька років до глобальних геополітичних змін). Натомість Межиріч продовжував деградувати, перетворившись у підсумку в нічим не примітне селище, одне з передмість Острога. Міські мури та брами загубилися в історії ще у XVIII столітті (до сьогодні лишилися тільки руїни Заславських воріт, від яких шлях вів до містечка Заславля (нині Ізяслава) у теперішній Хмельницькій області). Хоча, разом з тим, саме у XVIII столітті Межиріч зазнав нетривалого піднесення, коли був обраний резиденцією відомого єврейського проповідника Маггіда. Хасиди частенько з’їжджалися на проповіді до свого гуру, але після його смерті відшукали собі інші джерела для тамування духовної спраги.

Буремне ХХ століття, здавалося, вирішило проігнорувати саме існування Межиріцької святині. З одного боку монастир ніби й був закритий радянськими богоборцями, але з іншого, ані жодна з обох світових воєн, ані десятиліття безбожності не принесли йому суттєвої шкоди. Тож, коли 1991 року атеїстична держава зникла з політичної карти світу, новій православній братії вдалося відносно легко відновити духовне життя у стінах монастиря в Межирічі.

Свято-Троїцька церква під надійним захистом оборонних стін

Більше світлин з нашої прогулянки монастирем тут

<< попередній замок <<  вся добірка >> фотоальбоми