Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи

Кажуть, батьків не вибирають. Тож, якщо непосидючим дітлахам дісталися не менш заповзяті батьки, життя сповнене пригод і дивовижних мандрівок їм гарантоване. А якщо зустрінуться дві такі сім’ї, подорож просто зобов’язана стати неймовірною! Особливо, коли маршрут вперто ігнорує рівні асфальти, а за генератор пригод обрано велосипеди.

Отже, куди ж ми їздили на цих вихідних? Метою нашої відчайдушної поїздки був загадковий палац Ліщинських у селі Кияниця. Від центру Сум до цієї архітектурної пам’ятки ХІХ століття шлях складає близько 30 кілометрів Курською трасою. Але мало-хто здогадується, що є щонайменше ще два лісові маршрути (приблизно по 26-28 кілометрів). Одним з них ми поїхали в суботу, а іншим повернулися в неділю.

01 start

0-й кілометр. Правда, шокує, скільки велосипедів люди можуть зберігати у своїх квартирах?

Наша команда складалася з чотирьох дорослих: Сашко з Наталкою та Віктор (я) з Оленкою. Також було четверо дітей, кожна з яких їхала у свій власний спосіб. Наймолодшій Олександрині (1 рік) дісталося люксове місце у велотрейлері, де можна сидіти, а можна і лежати. 4-річна Іванка розмістилася у велокріслі. 6-річний Нестор крутив педалі напіввелосипеда. А 8-річна Марічка їхала власним ходом. Відповідно кожен з 5 велосипедів мав своє унікальне функціональне призначення: дитячий (Марічка), дорослий (Наталка), з велокріслом (Сашко), з напіввелосипедом (я) і з велотрейлером (Оленка). Тобто, 13 коліс на 8 учасників.

І останнє питання перед стартом: що ми з собою брали? Справді, пятдесят з гаком кілометрів непевними дорогами – це не зовсім та безтурботна покатенька, де є лише ти, велосипед і пляшечка води. Ми обрали свій улюблений формат – цілком автономний. Це означає, що наш велосипедний поїзд нагадував навантажений караван, де кожне вільне місце було зайняте як не наметом чи спальником, то пакунком з продуктами або одягом.

02 street.jpg

На міських вулицях довелося трохи вклинитися в автомобільний рух

Ось таке диво могли побачити сумчани суботнього ранку на своїх вулицях. Не знаю, кому як, а мені ще не доводилося в місті зустрічати велосипедистів з дитячими велопричепами, тому зрозуміле було здивування тих пішоходів, які помічали нашу процесію.

Спершу ми рухалися тротуарами, щоб не вклинюватися в інтенсивний автомобільний рух центральних вулиць. Десь перед Тополянською вулицею вперше виїхали на проїжджу частину. Не те, щоб там було значно менше машин, але просто тротуар став подібний на якусь партизанську доріжку, а потім і взагалі кудись зник. На щастя, друга половина Тополянської тішила ідеальним асфальтом і майже повною відсутністю автомобілів.

03 icecream.jpg

Перший привал найсолодший – бо з морозивом!

На кінцевій зупинці автобуса ми зробили перший привал. Принагідно поласували морозивом з місцевого магазинчика та вигуляли молодших учасників на дитячому майданчику. Настрій у всіх був бадьорий і веселий. Ще б пак! Менш, ніж за годину, ми подолали чверть сьогоднішньої дистанції. Але то була особлива чверть, оздоблена міськими асфальтами. А одразу після привалу розпочалася основна частина, якій до душі припав творчий підхід до вибору дорожнього покриття.
Спершу це була подоба сільської вулиці з одноповерхівками обабіч та сумішшю уламків цегли, гравію, піску і залишків реліктового асфальту посередині. Коли скінчилися хати, зникла і ця кутя на дорозі. Тепер це був ґрунт, місцями з піском, а інколи навпаки – море піску з острівцями затверділого ґрунту. А навколо – жовті від пшениці поля під безкраїм синім небом, на якому паслася отара кумедних хмарок. Кумедних – бо синоптики наобіцяли дощів, а насправді все виглядало так, наче овець обізвали вовками.

04 fields

Український класичний пейзаж із кількома штрихами сучасності

Отак, неквапом прочісуючи велосипедними колесами дорожній пісочок, ми спокійнесенько собі прямували між полів, ведучи вишукані світські бесіди, аж поки не доїхали до якогось села. “Піщане” – сповіщав знак перед в’їздом. Ось вона – розгадка особливостей місцевих доріг! Проте, гіпотетичний епіцентр зла виявився зовсім не страшним. Навпаки, ми одразу опинилися на центральній вулиці, якою всі притомні люди потрапляють сюди, коли прямують з Сум (шлях спускається від Курської траси). І асфальт місцевий був не гірший, ніж ми бачили на Тополянській.

Так, тамтешнє дорожнє покриття – пісня! До того ж, дорога мала невеликий ухил до низу, а ця комбінація фактів є найсолодшою піснею для велосипедиста. Коли потрапляєш на неї, хочеться її дослухати до кінця, не пригальмовуючи і не зупиняючись. Тому мені так не хотілося тиснути на гальма, коли я раптово почув якийсь вибух позаду. Я лиш обернувся на мить, щоб побачити, що всі мої супутники живі і здорові, і продовжив собі їхати.

05 approaching.jpg

Піщаною дорогою наближаємося до однойменного села

Проте, коли за поворотом спуск закінчився і я таки зупинився, то помітив, як до мене майже одразу під’їхали Марічка та Олена. А Сашко з Наталкою так і не з’явилися.

продовження

Advertisements

2 thoughts on “Дві сім’ї та екстремальний велотуризм по-сумськи

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

w

З’єднання з %s