(Продовження. Початок тут)
Зниклі велосипедисти – окрема тема для розмов, на якій письменники собаку з’їли. Але, мабуть, найбільш яскравий приклад описує Джером Капка Джером в епізоді роману «Троє на велосипедах», де один з трійки головних героїв Гарріс згадує про подорож на тандемі з дружиною просторами Голландії. Одного разу цей персонаж вирішив розігнатися перед підйомом і гукнув напарниці, аби вона міцніше трималася за сідло (згадаймо, в кінці ХІХ століття в Європі ще не було велодоріжок, а замість асфальту лежала бруківка, тому подорожніх трусило немилосердно). Натомість дружині вчулося, ніби чоловік попросив її злізти з сідла, що вона й зробила. Велосипедист відчув несподіване полегшення і прожогом вискочив на маківку пагорба, а потім… помчав далі, аби не втрачати інерції ходу. Отямився бідолаха тільки через півгодини пристойного темпу, коли нарешті озирнувся і побачив порожнє сідло. Можете закинути йому неуважне ставлення до молодої дружини, але як велосипедиста його зрозуміти неважко: на бруківці потрібна постійна зосередженість, тому озиратися небезпечно. А почути заднього неможливо через вітер.
Коли я читав цю книгу, то лише сміявся і думав, що зі мною такого ніколи не трапиться. Але от, не минуло й місяця, але я маю велосипед, пагорб і зниклу дружину. Все, як у класика!
Хоча, не зовсім. Все ж таки Оленчин велосипед лишився при ній і за хвилину чекання, яка здалася вічністю, ми побачили в далині жовту пляму велотрейлера і дружину на велосипеді. Зниклі швиденько спустилися до нас і повідали таємницю несподіваної затримки: Олександринка викинула іграшкового зайчика, яким бавилася, і Олені довелося по нього повертатися.
– Ми зупинилися, щоби поїсти? – нагадав про свою потребу Нестор.
– О! Я саме згадав! – зрадів я. – Буквально через кілька хвилин праворуч буде хутір Вільний. Парк, озеро і затишна альтанка – чудове місце для перекусу!
На перший погляд ця оаза здавалася нереальною: ліворуч трасу притискає залізнична колія, праворуч нависають якісь стрімчаки. Але в одному місці крутогори розходяться, відкриваючи крихітний видолинок з ланцюжком озер в обрамленні паркових алейок. Вдруге за життя я потрапив на хутір Вільний, і знову він виявився для мене несподіванкою і порятунком.
Це трапилося 15 років тому, коли я вперше вів туристичну групу – з таких же студентів, як сам. Озброївшись картою і компасом, я прокладав шлях на південь від Києва і, коли вже друзі почали косо дивитися на мої маніпуляції з навігаційними інструментами, вважаючи, що ми заблукали між трьох полів, нас винесло прямісінько на хутір Вільний. Затишний ландшафтний дизайн, а ще більше довгоочікуваний обід в дерев’яній альтанці, позитивно вплинули на загальний настрій і повернули довіру колективу до моїх туристичних навичок.
Щось подібне сталося і зараз. Щойно ми піднялися до ставка, поставили велосипеди і дістали заповітний пакунок, дітки втамували свій голод і однозначно повеселішали. Особливо тішилася Олександрина, якій сподобалося, тримаючись за руку, ходити по бордюру край доріжки і нюхати величезні гіацинти, які росли вздовж нього. Але ще більше пахнули фруктові дерева, які саме буяли цвітом трохи поодаль. Той п’янкий аромат водночас надихав і заколисував, аж хотілося лишитися тут у мирній сонячній долинці, не повертаючись на метушливу трасу внизу.
І ця магія розтягнула нашу «п’ятихвилинну» зупинку аж на три чверті години. Можливо діти були би раді провести тут і решту дня, піднятися до верхніх ставків та обнишпорили усі закутки в парку, але на нас почали зиркати місцеві монахи. Авжеж, ця вся місцева краса неспроста: тут знаходиться відроджений після радянських часів Гнилецький монастир, який ділить територію з лікарнею МВСУ. Самі медичні заклади ми не розгледіли, але храм Різдва Богородиці поблизу нижньої водойми виглядає напрочуд мальовничо.
Вириватися з лабет комфорту довелося з боєм. Не хвилюйтеся, ми не ображали монахів, і пацієнтів не чіпали також. Просто Нестор сказав, що після їжі не може крутити педалі і попросився у трейлер. Олена не заперечувала, тож ми повернулися на трасу в дещо іншій конфігурації: за мною ледь подзенькував порожній напіввелосипед, а дружина мала аж двох пасажирів – дівчинку в кріслі та хлопчика в причепі. Навіть не знаю, як він туди вліз, адже парубок вже немалий, а конструкція розрахована на щирих дошкільнят.
– Мені подобається! – почув я з-за віконечка задоволену відповідь на своє питання.
Через кілька хвилин я зупинився, аби зрозуміти, що ж подзенькує у моєму причепі, і подав знак Олені, аби вона їхала далі. Я швиденько виявив, що то трохи відкрутився один з гвинтиків на багажнику, закрутив його міцніше і подався наздоганяти передніх. Довелося витиснути всі 30 кілометрів за годину, але надолужити відставання вдалося майже перед самим селом Лісники.
А поки я порався з причепом, трасою промчала група велосипедистів. Мене вони не примітили, але на Олену звернули увагу. Молода жінка на велосипеді з величезним причепом і двома дітьми. Таке ще можна було би побачити десь у парку, але ж не на швидкісній трасі! Дружина розповідала, які враженні були в них обличчя і як вони показували своє захоплення піднятими пальцями вгору.
Проте в Олександрини настрій помітно підупав. Особливо, коли в Лісниках ми нарешті звернули з того моторошно-жвавого шосе на більш спокійні вулички з менш рівним асфальтом. А тут ще й дорога пішла на підйом. Словом, після розвилки ми зробили зупинку, Нестор покинув трейлер і ми вже збиралися їхати далі, коли дівчинка розплакалася не на жарт. Коли стоїмо, все гаразд, але тільки-но Олена намагалася сісти на сідло, вмикалася «сигналізація».
Спробувати переконати, умовити, задавити аргументами півторарічну дитину? Тут потрібна особлива дипломатія і в нас не все виходило гладко. Навіть виникав якийсь когнітивний дисонанс. Поки ми стояли на тротуарі, повз нас кілька разів проїхали зграйки велосипедистів. Усі дивилися на дитячі причепи і показували: «які ви молодці!». А Олександрина плакала, що ми далеко не молодці і більше нікуди не поїдемо.
Ми подумали, що може вона хоче у трейлер, але щойно Олена її витягла з крісла і намагалася всадовити в причеп, плач залунав з більшою силою. Можливо її лякала самота? До трейлера знову втиснувся Нестора, а потім ми запросили Олександрину, але ефект отримали той же. Посадили дівчинку назад у крісло – звуковий протест відновився.
Як то часто буває, ситуацію врятувало компромісне рішення: ми погодилися деякий час не їхати, а йти пішки (до того ж, під гору це має сенс). Дівчинка дещо заспокоювалася, хоча й показувала, що додому треба рухатися в інший бік. Вона перестала плакати, бо відчула невблаганну силу демократії (3 – за, 1 – проти), тому за хвилинку все переосмислила і вдалася до іншого методу.
– А де заєць? – запитала Олена, коли ми закінчили підйом. – Схоже, вона його викинула.
– Не хвилюйся, я з’їжджу подивлюся – тут недалеко! – я осідлав велосипед і хутко спустився до того місця, звідки ми починали пішу частину мандрівки.
Іграшкового пухнастика я знайшов майже на тому місці. Схоже, дівчинка викинула забавку на самому початку, а, оскільки, я з Нестором ішов першим, то ніхто не помітив утікача. Добре, що зайця зробили білим, а не сірим, тому я запримітив його одразу, підхопив і повернувся до своїх.
Вони все ще йшли, Олександрина сумувала. Довго так тривати не могло, але попереду вже вимальовувася ліс, де ми планували зробити повноцінну зупинку – нарешті не понад гомінкою трасою, а в оточенні запашних сосен.
Нам неймовірно пощастило! Щойно ми дійшли крайньої вулиці Лісників, де біля кінцевої зупинки жовтіла маршрутка, трохи поодаль на узліссі побачили… дитячий майданчик! Подарунок небес, інакше не назвеш. Ми поставили велосипеди біля кремезної сосни і пішли «розважатися»: підвісна гойдалка, драбинки, гірка, наземна гойдалка, пісочниця. Словом, увесь необхідний набір для профілактики дитячого смутку.
Спершу Олександрина ще сердилася і не посміхалася навіть на камеру. Але поступово лід в її погляді танув і вона поринула в солодкі радощі дитячих розваг. Особливо її тішило парне катання з гірки («паровозиком»), а також пісочниця, для гри в якій Олена так завбачливо прихопила з дому набір пасочок і лопаток. Та й зайчик у руках дівчинки так гарно гуляв по жовтих горбиках і йому неймовірно смакував хрумкий пісочок.
– А де ноги? – несподівано запитала Олена.
Я подивився на зайчика: справді, замість широких стоп лишилися тільки два невиразні надломлені виступи. Знаєте, це була така іграшка, що збоку накручуєш ручку і зайчик потім робить швидкі кивальні рухи, опираючись на свої лапи. Тепер він вже ніколи не застрибає…
– Бідолашний заєць! – зітхнула дружина. – За якісь десять хвилин він став інвалідом і замастився в пісок як чортяка. Мабуть це йому машина переїхала ніжки, поки він лежав на дорозі.
Я не міг пригадати, чи бачив поруч з іграшкою її уламки, а чи була вона цілою, коли я її підібрав. Але тепер вже цьому ніяк не зарадиш. Та й Олександрина, схоже, зовсім не сумувала зі стану свого вихованця, адже вона продовжувала його любити своєю дитячою любов’ю попри будь-який ґандж.
Радісні дитячі обличчя розчулять кого завгодно. І як це не сфотографувати? Я дістав камеру і зробив кілька знімків дітей та дружини. Потім вирішив, що теж маю потрапити в кадр і попросив Олену сфотографувати мене з ними також. Вона погодилася, взяла з моїх рук фотоапарат і…
– О! А звідки в тебе нова камера?
– Ем… – висловив я здивування з несподіваного викриття.
Ще два тижні тому з моєю попередньою камерою було все гаразд. А потім мені заманулося зробити фото на старому надземному переході залізничної станції «Київ-Деміївський». Дивно, як він досі зберігся, бо його металева конструкція вже доволі зношена, а дерев’яні дошки вичовгані мало не до дірок. Поруч саме будувався новий, тож я подумав, що цей скоро знесуть і вирішив зробити історичне фото з собою. Як на те, жодної людини, яка би могла мене сфотографувати, поруч не було, тож я заходився все робити самотужки: ввів затримку зйомки на 10 секунд і поставив апарат на бильце…
Ну, що тут сказати? Є дві новини. Добра: так, мені вдалося отримати вражаюче фото! Погана: воно мені вартувало 4 тисячі гривень. Зате я мав «задоволення» бачити, як фотоапарат виконав політ Ікара. Одразу після цього я повіз «льотчика» до майстерні, але там на мене подивилися, ніби я цим об’єктивом (або тим, що від нього лишилося) гвіздки забивав чи намагався стіну пробити.
Словом, я вирішив за краще придбати нову камеру, але саме такої не знайшов, тому обрав подібну: той же колір і розмір, хоча й дещо інша модель. Мені як чоловіку вони здавалися схожими як два брати-близнюки. Але жінки більш спостережливі, тому Олена помітила підміну, щойно взяла камеру до рук.
– Стара зламалася і я купив нову, – просто пояснив я.
Говорити про колишні прикрощі не хотілося, натомість мені здалося більш доцільним нагадати про кінне шоу, яке має початися в «Київській Русі» всього за півгодини. Олена дуже полюбляє коней, Нестору теж було цікаво побачити щось таке. Але спроби заохотити Олександрину їхати далі мали зворотній ефект: вона сказала, що хоче їсти.
Смішно, як реальність глузує з наших планів. Ще ввечері мені здавалося, що о першій дня ми будемо помирати від нудьги між реконструйованих частоколів та зрубів, а виявилося, що ми застрягли на узліссі, не проїхавши й половини шляху. І найгірше, що було невідомо, чи ми таки подолаємо ту другу частину.
Діти були цілком щасливими на цьому дитячому майданчику край лісу. Сонечко лагідно світило крізь молоденьке листя дерев, а повітря напоював запаморочливий аромат сосен. Їжу ми мали з собою і могли спокійно зробити пікнік прямо тут, а потім неквапом зібратися, сісти на вечірню електричку, яка зупиняється з іншого боку Лісників, і без зайвих зусиль доїхати додому. Але це було би занадто легко для нас. Хто ж не любить страждання?
Поки сумніви гніздилися в наших головах, запрацювали шлунки. Ми зробили кілька канапок, поласували печивом і запашним чаєм з термоса. Після цього дітки ще трохи поблукали між деревець. Олександринці особливо сподобалися невеличкі (ледве в її зріст) пухнасті ялинки, до яких вона підходила і показувала нам, що ті колючі. Ми посміхалися у відповідь. Справді, коли б ще мене так розчулювали маленькі деревця, якби не було дітей?
Зрештою, настрій у всіх нормалізувався і десь о пів на другу ми знову вирушили в путь. Залишалося тільки одне питання: поїхати назад або таки продовжити нашу одіссею до середньовічного Києва? Безславно але благополучно повернутися додому чи погодитися на муки та невідомість, але домогтися свого, як той бідака Роберт Скот? Наше бажання навмисно занизило ризики і сказало, що всі ріки сліз уже витекли, за законом рівноваги далі має все скластися виключно позитивно, ми відвідаємо «Київську Русь», побачимо кінне шоу (принаймні його другу частину) і встигнемо на зворотну електричку.
Найкумедніше, що ми, двоє розсудливих дорослих людей, повірили в цю рожеву утопію і повернули керма велосипедів на південь. Тоді ми ще не знали, в що нам обійдеться це рішення. Як не відали і те, що сьогодні ми вже не повернемося додому, а день виборів зустрінемо у мороці невідомості…
Мандрівник і його мандрівки 
One thought on “7 коліс та 6 педалей: Заячі пригоди і непросте питання вибору”