7 коліс та 6 педалей: Від форту Буаяр до Київського замку

(Продовження. Початок тут)

Певно немає серед читачів тих, які би не бачили або принаймні не чули про телевізійну гру «Форт Буаяр». Неприступний замок посеред моря, наповнений загадками і таємницями, які мали розгадати гравці, ще на початку 90-х заполонив увагу глядачів. Але чи знали ви, що в Україні під Києвом є своя невелика подоба форту Буаяр? Ясна річ, вона набагато менша і значно простіша, але її неприступні стіні так само зусібіч оточені водами. Ні, це не забаганка якогось із сучасних багатіїв, чиї садиби наче гриби після дощу, заполонили підстоличні села. Цей «форт» має унікальну майже столітню історію.

На зорі радянської влади більшовики прагнули світової революції для перемоги пролетаріату над буржуазією. Та прикрі невдачі насадження робітничо-селянської диктатури у ближньому зарубіжжі змусили подумати не стільки про напад, як про захист. З цією метою 1931 року між селами Лісники і Ходосівка збудували двоповерховий бетонний ДОТ №127, який разом з іншими подібними об’єктами увійшов до Київського укріпрайону. Може здатися дивною інженерна думка розмістити оборонну точку посеред озера, але насправді водойми тоді не було і цей ДОТ нічим не відрізнявся від інших.

А вже через 10 років споруда пройшла бойове хрещення. Попри опір захисників німці тоді прорвали оборону, хоч їм і довелося витратити на це цілісінький день (з 4 до полудня 5 серпня 1941 року). По війні ДОТ знаходився у дещо зруйнованому стані і вже не відновлювався. А от сама «буаяризація» сталася в 1960-х роках, коли річку Сіверку загатили і заболочена низина перетворилися на широке озеро. Добре, що споруда мала два поверхи і їй не дуже перепало від нападників, інакше би ми не бачили її руїн під водами. А так ставок має свою візитівку, такий собі тортик для туристів, вишенька на якому з’явилася у 2017 році, коли на маківці «форту» встановили справжню бойову гармату часів Другої Світової.

Тільки не питайте мене, як туди затягли ту гармату

Саме у такому стані ми й побачили ДОТ №127, коли спустилися лісовою асфальтівкою до околиць села Ходосівка. Спочатку ми мали намір стати лише на хвилину, аби подивитися на дивовижу і сфотографуватися на її тлі. Проте Олександрина розцінила зупинку як пропозицію погуляти вздовж берега і ніщо не могло переконати її в протилежному. Ми вчергове переосмислили марноту поспіху і за ініціативи дитини насолоджувалися променадом рибальськими пірсами, наче ми нікуди не запізнювалися. Принагідно роздивилися придорожній пам’ятник «Віра, Надія, Любов». Цікаво, що погляд жіночки, яка символізувала цю триєдину сутність, падав просто на гармату ДОТу. Але дуло останньої дивилося кудись вбік – мабуть відвернулося, аби не розплавитися від потоку добра.

3 в 1: віра, надія, любов

Пам’ятник несподіваним чином повернув нам віру в те, що ми таки поїдемо далі, і надію, що ситуацію врятує любов. Любов Олександрини до бананів.

– Апі? – зраділа вона, коли ми спритним рухом всадили її до крісла і показали жовтий плід перш, ніж дівчинка встигла засмутитися з перерваної прогулянки.

«Апі» у неї означає банан, а також яблуко, або грушу, чи будь-який інший фрукт. Етимологія слова прихована пеленою незрозумілого, але ми підозрюємо, що це її інтерпретація слова «апельсин», яке вона поширила будь-що солодке і соковите. Смачніше за «апі» може бути лише «фі-фі», себто «зефір», але то вже на крайній випадок.

Хто шукає, той знаходить (своє відображення)

Кажуть, гуси врятували Рим. А банан врятував нашу подорож. Олександрина настільки задовольнилася цим десертом, що не засмутилася навіть тоді, коли ми без зупинок проминули два дитячі майданчики в Ходосівці. А як заїхали до наступного села – Креничів, то вона взагалі затихла: дівчинку зморив полуденний сон. Певно її заколисала тиша, адже перед самим населеним пунктом ми звернули на дорогу ще на ранг нижчу і машини майже зникли з поля зору.

– Ми можемо поїхати подивитися місцеву дерев’яну Покровську церкву 1761 року, – запропонував я, коли шлях, що повів догори, змусив нас піти пішки і ми змогли спілкуватися не зупиняючись. – Або завітати до приватного музею народного одягу. Чи їдемо прямо на «Київську Русь»?

Музей традиційного одягу в Креничах. Вид з тилу

Це краєзнавче меню по-Креницьки я відкопав не в Інтернеті. Чотири роки тому ми мали задоволення познайомитися зі світом велосипедних екскурсій, остання із зупинок якої припала саме на Креничі. Наш організатор (Роман Третяк) тоді про все подбав: і про культурну програму, яка вилилася у двогодинну розповідь-демонстрацію в музеї, де жіночка не лише говорила, але й одягала бажаючих у старовинні шати, аби показати людей минулого наживо; і про гастрономічну ідилію сільського обіду на чолі із запаморочливо духмяним і неймовірно смачним борщем; і про історично-краєзнавчу складову, коли співробітниця музею водила нас до 255-літнього храму, під стінами якого ми здійснили уявну подорож в минуле села.

– Їдьмо прямо, – зітхнула Олена: холод реалізму нашої ситуації переміг теплі спогади.

Але їхати – це голосно сказано. Щойно один підйом скінчився і ми осідлали велосипеди, після розвилки в центрі Креничів почався інший – значно стрімкіший і довший. Шлях злегка зазміївся і загорнувся в якусь подобу широкої траншеї так, що ми бачили лише піщані стіни і дерева обабіч, зрідка між них угорі визирали верхівки дахів хат. Аби не витрачати зайві сили, я попросив Нестора піти пішки. А от Олена зробити подібне не могла, адже Олександрина спала. Тоді на першому ж повороті, де було достатньо місця, я поклав свій велосипед і повернувся до дружини, аби потягти її транспортний засіб, який наразі сам потребував транспортування.

Підйом гігантською траншеєю

Я дотяг велосипед з дитиною в кріслі та трейлером позаду до самого верху, де дорога вилазила з траншеї на горішню рівнину. Незабаром мене наздогнала дружина з сином:

– Біжи по свій велосипед! Раптом з ним щось станеться?

– Але ж тут ніде нікого! – показав я на безлюдну вулицю, але про всяк випадок побіг – коли прямуєш згори, то ноги самі прагнуть пересуватися швидше.

Уявіть моє здивування, коли я й справді побачив неподалік свого велосипеда двійку жіночок, які дивилися на нього і щось обговорювали. Звідки вони взялися на цій порожній дорозі? І тут я помітив, що місце стоянки обрав якраз навпроти виїзду з місцевого кладовища. Тож не дивно, що люди, виходячи з некрополю, волею-неволею впиралися поглядом у нашу триколісну машину.

Побачивши власника (тобто мене) одна з жінок поцікавилася, як така довга штука проходить повороти? Я показав, що причеп обертається майже на 180 градусів, тож якщо повертати з деяким запасом, цей псевдотандем може проїхати всюди, де й звичайний велосипед. Жіночки подякували і з виглядом повного задоволення почимчикували собі геть. А я лишився приємно здивований. Бо зазвичай, чим дрібніший населений пункт, тим менший інтерес і захоплення викликає у місцевих наш велопоїзд. А по селах траплялося, що хлопчаки взагалі реготали, наче то до них цирк приїхав.

Я наздогнав своїх, після чого наша мандрівка перейшла ніби в режим прискореної зйомки. Олександрина спала майже годину, за яку ми без зупинок подолали понад десять кілометрів: виїхали з Креничів на якусь поперечну трасу, проїхали нею до меридіану «Київської Русі», а потім попрямували вздовж нього ще однією асфальтівкою. Навколо простягалися поля, перекроєні лісосмугами. А кілька разів зустрічалися й залишки масивних курганів, що зі своїми кущиками та поодинокими деревцями задавалися острівцями на морі зораної ріллі.

Це не просто пагорб – на супутникових знімках видно, що курган має правильну але складну геометричну форму

Коли до місця призначення лишалися якісь три кілометри, Олена зупинилася, щоби поправити Олександрину, а я зголосився допомогти і… ненароком зачепив велосипедний дзвоник.

– Е? – миттю розплющила очі дівчинка.

Так у нас знову стало четверо глядачів каналу «ця нескінченна велосипедна поїздка». Наразі показували епізод з «Гаррі Поттера», а саме гримучу вербу, що росла в Гоґвортсі. Якимось магічним чином цей велет з могутнім товстелезним стовбуром, що майже розчахнувся від власної ваги, та не менш кремезними гілками, перенісся з вигаданого світу Джоан Роулінг в околиці Великої Бугаївки.

Не наближайтеся до гримучої верби!

Ми так і не дізналися, чи стало це село другим Гоґсмідом, бо на перехресті, звідки до нього вела дорога праворуч, ми таки продовжили їхати прямо. Натомість побачили ще одну гримучу вербу – таку ж стару і розлогу. А потім ще. Ми не рахували, але схоже, що там росло ціле сімейство химерних дерев. Якби вони всі емігрували в околиці Гоґвортсу, юним чарівникам було би непереливки.

Навіть асфальт злякався такого страхітливого сусідства. Так ми вперше за подорож опинилися на звичайній польовій ґрунтівці, яка завершувала зворотну еволюцію сьогоднішніх шляхів: швидкісне шосе, міжміська траса, сільська асфальтівка, ґрунт. Наче ми поступово розкручували спіраль часу в протилежний бік, аби потрапити до середньовічного міста. І це мало успіх!

А тим часом квітень у розпалі

Не минуло й десяти хвилин, а до нас вже стали долинати фанфари і голос ведучого на ристалищі. Ще трохи терпіння – і наша дорога, огинаючи лісок навколо яруги, спустилася прямісінько до вхідної брами «Київської Русі». Годинник показував четверту годину вечора.

У касі ми придбали квитки, які цього дня коштували 250 гривень проти 100 (бо ж кінне шоу) і запитали, де можна лишити велосипеди чи взяти їх з собою.

– Я не знаю, – розгубилася касирка у середньовічному вбранні, поглянувши на наші транспортні засоби так, наче й справді вона потрапила до нас із сивої давнини. – До нас ще ніхто не приїжджав на цьому. Спитайте на вході.

За вхід до «Київської Русі» правили реконструйовані великі дерев’яні ворота. Перед ними стояла так само вбрана у стародавні шати жіночка, яка перевірила квитки і люб’язно пропустила нас всередину разом з усіма нашими колесами і педалями.

Нарешті! Попри сумніви та перешкоди ми потрапили в «Київську Русь»!

Так ми потрапили до середньовічного Києва. Одразу ж поринули в атмосферу глибокого минулого, адже окрім архітектурних деталей (частокіл, дерев’яні вежі та будинки і доріжки з дошок) усі співробітники комплексу були вбрані у стилі тисячолітньої давнини. Тож я відчував себе, наче Ланселот з роману Марка Твена «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура», який поспішав на допомогу монарху на чолі з півтисячним загоном рицарів на велосипедах. Щоправда, якби від нашого вчасного прибуття залежало життя цього короля, той би встиг померти вже разів із десять.

Щоправда, я маю сумніви стосовно достовірності саме цього епізоду роману. Твір було написано в кінці 1880-х, у пік популярності громіздких пенні-фартингів, тому, хоч про це не сказано в книзі, але мені здається, що дотепник автор посадив своїх бідолашних рицарів саме на двометрові колеса, з яких і у звичайному вбранні падати боляче, а що вже казати про металеві лати. Додайте відсутність пружних покришок і якість доріг у VI столітті і ви зрозумієте, що з 500 вершників, які вирушили з Камелота, до Лондона би доїхав у кращому випадку сам Ланселот.

Велосипедики лишилися відпочити

Та все таки Марк Твен писав свій роман з гумором і велосипедам у середньовіччі не місце, тому ми прив’язали свої у дальньому закутку парку (біля столиків з дашками) і прогулювалися без них, наче звичайні відвідувачі, яких сьогодні було чимало. Більшість з них юрмилася навколо ристалища і ми теж зупинилися поспостерігати за подією. Саме виступали дівчатка середнього шкільного віку і це було доволі вражаюче: бачити, як маленькі вершниці керують величезними у порівнянні з ними кіньми, які променисті посмішки при цьому дарують глядачам, як безстрашно виконують «французький хрест» та інші трюки, від яких у непосвяченого глядача кров холоне в жилах.

«Французький хрест» – це вам не аби-що!

Фестиваль «Кентаври», на який ми оце потрапили, тривав два дні. У неділю показуватимуть номери довільної програми, а в суботу, коли ми приїхали, учасники виконували обов’язкову. Тобто, кожна учасниця виїжджала і демонструвала той самий набір трюків. І схоже, діткам після кількох номерів, це почало здаватися одноманітним і набридливим, тому ми пішли розважатися деінде.

Вражає, як таке мале дівча приборкало таку потужну тварину

Спершу погойдалися на величезних дерев’яних гойдалках-лавах, на кожну з яких одразу може влізти невеличка родина. Без дітей ми б і не звернули уваги на ці середньовічні репліки дитячих майданчиків, але малі мандрівники помічають такі речі з першого погляду.

Гойда-гойда. А як же без цього?

Коли ми нагойдалися досхочу, малеча захотіла їсти. Добре, що велосипеди стояли біля столиків, тому нам не довелося далеко ходити: дістали з нашої велосумки і розставили все, що брали з собою їстівного. Нарешті ми отримали повноцінний обід і без поспіху поклали голод на лопатки. Ложку дьогтю до лоточка зі смачнючою тушкованою картоплею поклала Олена:

– Ми не встигнемо на електричку.

Я подивився на годинник: до відправлення потяга лишалося трохи більше, ніж півтори години, за які ми б мали встигнути прошмигнути 15 кілометрів до станції «Нові Безрадичі». Навіть якщо прямо зараз перервати «обід», махнути рукою на принади «Київської русі» з її «Кентаврами», і шаленими зайцями чкурнути на схід, ми би не позбулися ризику поцілувати шпали вслід електричці. Отже, можна розслабитися, гуляти тут досхочу і поїхати додому власними силами.

– Зате зекономимо по 8 гривень на електричці! – підбадьорив я.

– Ти в усьому знаходиш позитив, – посміхнулася Олена.

– Але ж він завжди є! Ми вже зекономили по 40 гривень на автобусі, бо приїхали велосипедами.

Звісно, про економію – то були самі жарти. Це як в анекдоті про чоловіка, який бігав за тролейбусом, аби економити на квитку. І йому порадили бігати за таксі, щоб економити ще більше. Але в нас інше. Велосипеди – це як пристрасть. Мерехтіння спиць, вітер за спиною і підбадьорюючий голос дзвоника не проміняти ні на що!

Наче картинка в рамці

Хтось може сказати, що то в нас шило в попі, але ми маємо з кого брати приклад. Діти – це ще ті непосиди. За три години, проведені в «Київській Русі», ми кілька разів зупинялися подивитися на неймовірних «Кентаврів», проте вже за десять хвилин малі дослідники тягнули нас досліджувати вражаючі простори середньовічного міста. І дивитися тут було на що!

У музеї різьбярства є не лише предмети, але й інструменти

Ми відвідали музей різьбярства, де побачили автентичні фрагменти давніх побутових речей і фрагменти будинків. Заодно помірялися на зростомірі в аршинах і вершках. Ще побували в музеї одягу, де на манекенах красувалися шати різних верств населення тих далеких часів. А чільне місце посеред зали прикрашав макет міста Володимира. Тобто, Києва, але ще до спорудження славнозвісних Золотих Воріт і Софії Київської, які з’явилися на світ вже за його сина Ярослава. З того всього, що було видно на макеті, до наших днів дожили хіба підмурівки Десятинної церкви, тому так важко було сумістити побачене з теперішньою географією столиці.

Одна з останніх споруд комплексу – Василівська церква

Відвідали ми і Василівську церкву (у стилі Х століття) – одну з наймолодших споруд комплексу, яка й через кілька років після будівництва пахне свіжим деревом. Цікаво, що вона окрім естетичної функції використовується і на пряму. Нас із дружиною неабияк вразив її інтер’єр, а от дітям до вподоби припала зовнішня галерея по периметру, яку вони сприйняли за лабіринт для перегонів.

Подейкують, ночами ці скульптури оживають і охороняють «Київську Русь»

Не оминули ми й виставку різьблених скульптур, вражаюче півколо амфітеатру, другий ярус оборонної стіни, з якого відкривався розкішний краєвид на широку долину літописної річки Стугна, майданчик з відбудованим давньоруським кораблем і «військовий полігон» – кілька метальних машин. Саме коли ми біля них проходили, співробітники комплексу готували їх до нічного вогняного шоу. І ми зрозуміли, що нам слід поквапитися, аби в темряві наш велосипедний загін не потрапив під град палаючих снарядів.

Продовження

One thought on “7 коліс та 6 педалей: Від форту Буаяр до Київського замку

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.