Мандрівка у мандрівці, або один день із життя велосипедних непосид

Коли космічні агентства розробляли програми польотів до Місяця, вони його бачили в майбутньому як стартовий майданчик для міжпланетних подорожей. Справді, аби відірвати навантажений під зав’язку космічний корабель від матінки-Землі, потрібно витратити набагато більше пального, аніж при старті з її невибагливого сателіта, де не треба бути Бубкою, аби підскочити вище шести метрів.

Звісно, ми не НАСА, а наші велосипеди – не «Шатли». Проте аналогія з останньою мандрівкою цілком очевидна. Річ у тім, що на запрошення друзів ми провели три вихідні на Трійцю в кемпінгу на північно-східній околиці Сум. Але б то були не ми, якби весь цей час тільки сиділи в таборі, купалися в озері та годували комарів. Тож у день, обрамлений двома ночами в наметі, ми подалися в подорож, на яку за інших обставин мали би витратити на кілька годин більше часу (аби проїхати пів міста в один бік і потім стільки ж – назад).

Північний напрямок від Сум – один з найапетитніших у туристичному плані. Тільки минулого року ми подорожували до палаців у селі Хотінь та Кияниця. Але кілька тижнів тому мій знайомий Сашко Лебідь підказав ще один не менш вишуканий, хоча й набагато більш таємничий, палац Прянішнікова (пам’ятка ХІХ століття). Чим їхати – теж не питання. Ми вірні своїм велосипедним смакам: 7+6. Щоправда, трейлер, як і більшість речей, ми лишили в таборі, тому в радіалку вирушили за спрощеним варіантом: 5+6.

Першу зупинку зробили вже через сотню метрів. Перед виїздом я вирішив поекспериментувати з конфігурацією і причепив Несторів напіввелосипед Олені, а собі Олександранине велокрісло. Але несподівано виявилося, що дорога типу «пісок з корінням» – це не найкраще місце для першого виїзду на тандемі. Тож, я швиденько перечипив усе назад – поки Олена з Нестором не нашкодили лісфонду.

Незабаром після лісу переїхали через річку Олешня. Кажете, маленька? Зачекайте, ще буде сюрприз.

А за мостом одразу почалося село Піщане. Тим, хто раптом забуде, де знаходиться, стане в пригоді позитивна нагадайка.

До садиби Прянішнікова прокладена асфальтівка і, навіть, ходять автобуси. Але ж ми – велосипедисти, тому можемо скоротити шлях лісовими доріжками.

Наступне село – Верхнє Піщане. Воно настільки верхнє, що доводиться йти пішки.

Зате в центрі нас чекає винагорода – розкішний дитячий майданчик, де є все!

І навіть магазин з морозивом.

Якщо виявити уважність, то за кущами поблизу гойдалок, гірок, драбинок і каруселей можна знайти єдиний пам’ятник Верхнього Піщаного, який постав у вигляді трактора «Універсал-2». Цей символ колективізації виграв не одне соцзмагання між 1940 і 1968 роками.

А поруч знаходиться будинок культури, передню стіну якого прикрашає барельєф на космічну тематику (хоча трактор – теж не «Шатл», і, навіть, не «Союз»).

На захід від села ліси закінчилися, а в полях панує вітер і сонце. Зупиняємося, аби втамувати спрагу.

А потім спускаємося до села Рогізного, де красу пейзажів важко передати на світлинах.

А це ось так виглядав спуск. Трохи страшнувато, особливо з огляду на місцями пісок і відсутність відбійників.

Рогізне – саме те село, де знаходиться маєток Прянішнікова (а це – палац, будинок для челяді, господарські будівлі, парк, церква, родовий склеп, економії (цукровий завод, винокурня, скотарня, паровий млин, селітряний завод, цеглообпалювальна піч). Щоправда брама до паркового комплексу виявилася замкненою, а сама дорога безнадійно зарослою.

Не знайшовши іншого входу, я проліз під ворітьми і побачив саму садибу. На мою думку, з усіх трьох палаців Сумщини цей зберігся найкраще.

З цією світлиною я повернувся з розвідки до своїх, які чекали мене на дитячому майданчику біля автобусної зупинки. А тут ще й місцеві проходили повз і на наші питання про палац сказали, що тепер це закрита територія і туди нікого не пускають. Це виглядало дивно, бо ж я не бачив жодного напису заборони. Виходить, що ідеальна екскурсія до Прянішнікова виглядає так: стрімко залізти на територію, там побігати і подивитися палац, поки не прийде сторож і не скаже, що цього робити не можна. Виправдання: немає написів про заборону заходити, а дірка під ворітьми така, що там протиснеться навіть борець сумо.

Що можна дивитися без перешкод – будинки ХІХ століття навколо. Біля одного з них розміщений дитячий майданчик.

На ньому в тіні дерев зручно пообідати, докупивши необхідне в магазині через дорогу, де, виявляється, приймають навіть платіжні картки!

У Рогізному є ціла вулиця, забудована наприкінці ХІХ століття, хоча теж занедбана, як сам палац.

Після Рогізного ми попрямували назад. Але ж ми не полюбляємо їздити двічі одним шляхом, тому подалися шукати інший. І він вразив ще більшою живописністю. Враження трохи псувало лише те, що на місці цих квітучих луків мала бути дорога.

Натомість ми знайшли тільки групку якихось хрестів.

Зрештою, ми видряпалися назад до полів. Чомусь дорозі заманулося піти на півкілометра північніше, ніж про це писала карта. Зате ми знайшли цілі розсипи ковили!

А потім спустилися до одного зі ставків, над яким дерева приховували гострі дахи садиби Прянішнікова.

Після ставка (як не дивно) нас знову радо зустрів підйом. Цього разу прямували якимось дачним поселенням, бурхливо розбудованим у 90-ті і майже занедбаним сьогодні.

А коли піднялися нагору, то побачили попереду останнє на сьогодні село – Стецьківку. Навіть здаля його можна розпізнати по білосніжному силуету Свято-Димитрівської церкви.

У самому селі Нестора зацікавила гідротехнічна споруда з великою трубою, де буркотів потік.

Зрештою, ми залізли не цю конструкцію всі разом.

До речі, не впізнали річку? Це та сама Олешня, тільки на кілька кілометрів вище за течією. Над Стецьківкою її плесо вражає своєю величчю, до якої струмку в Піщаному – як нам велосипедом до Місяця.

Тут же, біля дамби, але з іншого краю, знаходиться освячене джерело, де ми набрали пляшечку такої бажаної в цю спеку прохолоди.

Останню зупинку зробили в центрі села – поблизу монумента загиблим у роки Другої Світової. Поки мої соратники поновлювали енергетичний запас, я пофотографував пам’ятник.

А поміж надщерблених і, місцями, майже повністю затертими списками імен, знайшов доволі цікавий барельєф з батальною сценою.

Ще я зробив світлину на перспективу. Можливо ця садиба і не настільки гарна, як у Рогізному, але, раптом, у майбутньому вона теж асоціюватиметься з якимось Прянішніковим?

Чим ще запам’яталася Стецьківка – це бруківкою, яку місцеві велосипедисти оминають, накатавши власні доріжки обабіч. На них майже не трусить і ми так розігналися, що з Олександрини здуло кепку. На щастя, Нестор збігав і приніс її.

За селом на нас чекав той самий ліс, який ми покинули зранку. А в лісі – наші друзі, табір і озеро (Торфяне). Справді, що може бути кращим після спекотних запилюжених шляхів, як зануритися в його ніжни прохолодний спокій?

Більше світлин і детальний маршрут можна знайти тут.

4 thoughts on “Мандрівка у мандрівці, або один день із життя велосипедних непосид

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.