Подорож до справжніх Карпат: Новоселиця

Що може бути краще після переходу з важкими наплічниками і гарного частування, як не всістися зручно на ґанку і насолоджуватися мальовничими краєвидами? Але нас із Оленою вже давненько вкусив ґедзь мандрівок і ми захотіли одразу ж полізти на он-ту високу маківку, яку бачили з перевалу. На щастя, Наталія Стефанівна порадила нам не починати так різко і для першого дня запропонувала піднятися на невисоку гору, на підніжжі якої знаходиться її садиба.

Дітки одразу вподобали терасу навколо будинку Наталії Стефанівни

Що й казати, пані Наталія мала рацію! Не пройшли ми й п’яти хвилин, як Олександрина почала протестувати, тож довелося взяти її на руки. Добре, що Олена передбачила такий негероїчний сценарій і взяла на прогулянку рюкзак-кенгуру, яким одразу й скористалася. Вмостившись у мами в кишені, дівчинка одразу заспокоїлася і ми продовжили підйом.

Прогулянка першого дня; позаду ще видно хатинки Новоселиці

Попереду ми бачили тільки схили пасовища і групи деревець, якими давав про себе знати ярочок з річечкою, що бігла паралельно нам (але, ясна річ, в протилежному напрямку) праворуч. А от якщо обернутися… Хоча, краще не обертатися, бо голова піде обертом від тієї краси, яка розгорталася за нашими спинами! З кожним кроком, наче у дитячій книжці з об’ємними картонними фігурками, з-за обрію виростали нові далекі гори, одні з них темніли смерековими лісами, інші підставляли сонцю світлі спини з полонин.

На пасовищах обабіч села пасуться корови…

Підйом, доволі стрімкий одразу, поступово згладжувався. Схил гори ніби заокруглювався і складалося враження, що ми підіймаємося по великій кулі. Через цю особливість поверхні дно долинки незабаром зникло, забравши із собою хатки та городи мешканців Новоселиці. Не минуло й десяти хвилин, як ми вийшли за поріг, а довкола не лишилося жодного сліду діяльності людини – тільки гори і ліси довкола.

…i коні теж

Хоча, ні. За черговим неквапливим поворотом стежки ми побачили дбайливо складені полінця. Звісно, це ж не звірі їх наготували. А якщо придивитися, то на найближчій високій горі праворуч видно цілі прогалини в лісі, наче дірки на велетенській ковдрі. Наталія Стефанівна розповідала, що це наслідки зміну клімату: дерева не встигають пристосуватися і гинуть цілими групами (якщо придивитися, видно плями сірих мертвих смерек), тому лісники випилюють проблемні ділянки, аби насадити там більш терплячі рослини.

На горі вдалині видно сизі плями померлого лісу; старі дерева спилюють, аби було місце молодняку

Одне з таких місць ми побачили, щойно підйом скінчився. Ми саме вилізли на гребінь невеликого хребта, який простягався паралельно до річки Голятинка, в долині якої простягнулося село Новоселиця. Сам ланцюжок пагорбів, які перетікали один в один, єднала ґрунтова дорога, наче навмисно зроблена для туристів – ліси відійшли подалі, аби не заважати мандрівникам милуватися панорамами. Але кілометр північніше вона впирається у справді високу гору, зарослу лісом. І саме з ним були проблеми, а біля підніжжя ми роздивилися кілька машин, які давали раду з деревами.

Сучасні лісоруби за роботою

Але нам туди не треба, адже ми досягли найвищої точки за прогулянку і далі планували попростувати на південь, де верхня дорога згодом спускається до села. Тож ми зробили невеликий привал, аби діти підкріпилися йогуртами і печивом. Точніше, лише Нестор, бо Олександрина, заколисана маминим теплом і привітним сонечком, поринула в полуденний сон.

Поки Олександрина спить, Нестор на ходу під’їдає печиво «Марія»

Тепер ми йшли майже по рівному і могли бачити мальовничі гори, не ризикуючи зламати шию від обертання. Просто перед нами як на долоні лежала дорога, ліворуч пасовища спускалися до невидимої поки Новоселиці, а праворуч загадкова долинка заховалася під смерековим покривалом. Проте найбільш вражаюче видовище знаходилося попереду – гори сизими рядами підпирали величезний хребет Боржави.

Фотоквест: знайдіть бджілку

Після наступної маківки дорога пішла на невеликий спуск, відкривши вид на чергову долинку. В далині, наче іграшковий, сірів дерев’яний будиночок, якраз біля нього проїжджала не набагато більша вантажівка-лісовоз, що прямувала до своїх колег, яких ми бачили нещодавно. Дивитися на її потуги здолати підйом було цікаво, але рівно до того моменту, поки вона не порівнялася з нами, вкриваючи курявою все навколо.

Самотня вантажівка на гірській дорозі

Так, попри ілюзію відірваності від цивілізації, вона повсякчас дає про себе знати. До того ж, долина села розгорнулася і ми побачили центральну частину Новоселиці – високу дзвіницю церкви, масивний прямокутник школи і щільно наставлені будинки вздовж головної вулиці. Все бачене можна було закрити однією долонею – настільки далекою здавалося поселення.

Погляд на центральну частину Новоселиці

До Новоселиці ми ще спустимося, але згодом. Поки що ми продовжували йти від маківки до маківки. Олександрина куняла в Олени, Нестор знайшов собі палицю й уявляв її козацькою шаблюкою, а ми просто милувалися краєвидами, вдихали неймовірне повітря і розмовляли про те-се. Кожному своє.

Ідеальний підйом – майже по рівному і трохи донизу

Нарешті ми дійшли до того будиночка, який бачили здаля. Він примостився майже біля дороги, тому ми зійшли з неї, аби роздивитися його. Це була не хата, а, радше, великий сарай для потреб тих, хто випасав худобу.

Єдина споруда на горі

Після цього дорога подерлася на останню маківку. Підйом нагадав початковий, але не такий довгий. Зате ліс, нарешті, вирішив з нами познайомитися ближче, і взяв шлях у свої обійми. На деякий час краєвиди зникли, зате ми звернули увагу на те, що під ногами. Олена зраділа від кущиків шипшини, й одразу почала запасатися плодами з екологічно чистих місць. Чекаючи, поки вона задовольнить свої збиральницькі потреби, ми присіли на узліссі і я побачив перший гриб. Щоправда, це в мені не пробудило змагального настою і я не заходився складати конкуренцію дружині в заготовках на зиму.

Привал на узліссі може подарувати щось цікавеньке…

До того ж, ми не надто прагнули лізти в хащі, бо пані Наталія попереджала про змій, а зараз саме такий сонячний день, що їм теж цікаво всюди полазити і, можливо, когось покусати. Принаймні, ми бачили якихось дивних тварин у траві й вони виглядали моторошно, хоч і неймовірно.

…грізно-загадкове…

А от, що викликало хвилю бурхливого ентузіазму в усіх нас – це ожина. Річ знайома, смачна і, що головне, готова до негайного вживання! Навіть Олена покинула мучити кущ шипшини і свої пальці, приєдналася до нашої трійці солодкоїжок.

…або смачне і корисне!

Так, саме трійці, бо Олександрина прокинулася. Що й казати, вчасно! Ми з дружиною заходилися збирати чорні соковиті ягоди, які мало не з долонь потрапляли у дитячі роти (і в наші теж). Згодом діти, зметикувавши, що до чого, й собі заходилися полювати на лісові смаколики.

Ожинова естафета в дії…

Словом, ті зарості ожини, що тулилися до групки смерек, ми обійшли по колу й прирекли на голодну смерть майбутніх шукачів ягід. Зате повернулися на дорогу замурзані і щасливі. Особливо Олександрина, яка в Карпатах уперше і ще не знала про таке диво.

…і замурзано-задоволений результат (чи може було замало?)

Зарядившись здоров’ям і бадьорістю, ми вже вчотирьох попрямували далі. Після останнього підйому дорога остаточно пішла на спуск, який особливо веселив доньку. Справді, як можна не радіти, коли ноги, здається, самі прагнуть руху.

Далі кожен пішов на своїх двох

На останньому пагорбі ми розпрощалися з дорогою, бо вона занадто повільно скидала висоту, начеб то їй шкода, чи що? Натомість ми обрали відгалуження праворуч і нова доріжка, хоч і не така розтоптана машинами, радісно понесла нас на зустріч з Новоселицею.

Спускаємося до Новоселиці повз солом’яні стіни

Про те, що село зовсім поруч, свідчило чимало слідів людської діяльності. По-перше, це стоси соломи (які були не круглими, а пласкими, наче фрагменти стін). А трохи далі ми наштовхнулися на цілу колекцію кругляків. Діти сприйняли це як дитячий майданчик – по ньому так весело лазити і стрибати!

Кругляки такі різні, що важко вибрати кращий

Кругляками місцеві колекціонери не обмежилися. В крайньому обійсті, крізь яке дорога намагалася протиснутися на головну вулицю, ми знайшли цілу армію покинутої техніки. Можливо Нестору було б і цікаво залізти всередину, але, на зло, її охороняли щільні зарості жаливи.

Подарунок майбутнім археологам

В основному це були старі напіврозібрані трактори. Але траплялася й сучасніша техніка, якій теж довелося не солодко. Для чого господарі зібрали весь той брухт – можна лише здогадуватися. Може бути, що вивезти його коштує набагато більше, ніж гроші, які заплатять у пункті прийому.

Оригінальна клумба у техно-стилі

Що виграло у двобої з радянським автопрпомом – це традиційний український транспорт. Посеред залишків залізних машин стояв охайний і доладний дерев’яний віз, який уже чимало від’їздив, але ще тримається козарлюгою.

Транспорт, перевірений часом

Мимоволі ставши відвідувачами своєрідного музею місцевого транспорту, ми, нарешті, якимось дивом опинилися на головній вулиці Новоселиці. Поруч з нею звабливо дзюркотіла річка Голятинка, то ми підійшли ближче й привіталися з нею. Особливо тішилася від забавкою з водою Олександрина, яка ще за Ялинкуватим намагалася залицятися до калюж на дорозі.

Знайомство з річкою Голятинкою

Також не обійшлося без прогулянки по мостику. Дерев’яні пішохідні мостики для міських дітей екзотика, тож перейти по ньому туди і назад над шумним потоком – це майже обов’язок мандрівника.

Нам на той берег не треба, але хто ж утримається від спокуси пройтися по незвичному для міських дітей містку?

Після цього настала пора знайомства з історично-архітектурним спадком села. Ми без труднощів знайшли монументальну споруду школи, біля якої за смереками ховалася місцева церква. Попри чималі розміри дзвіниці, її було нелегко зловити в кадр, бо дерева не давали зробити нормальну фотографію, закриваючи святиню, наче охоронці якусь знаменитість від настирливих папараці.

Греко-католицький храм у Новоселиці

Зате було добре роздивитися знак над входом, який засвідчував понад чотирьохсотлітню історію храму – 1599. Щоправда, спершу він був дерев’яний, а мурованого вигляду набув 1764 року. Колись на роздоріжжі стояла ще одна старовинна культова споруда – капличка, настільки самобутня, що її 1982 року перенесли у музей народної архітектури і побуту в Ужгороді.

Знак над входом засвідчує понад чотирьохсотлітню історію

Натомість від радянських часів у селі лишилася інша пам’ятка – невелика сіра стела з п’ятикутною зіркою та 22 іменами під нею. Що цікаво, у написі відсутні більшовицькі політичні кліше (крім, хіба, року), які так полюбляли робити у подібних випадках: «Вічна слава героям, які загинули смертю хоробрих при визволенні нашої Батьківщини 1941-1945».

Монумент пам’яті Другої світової війни

Менш, ніж за кілометр від греко-католицького храму ми побачили дерев’яну церкву православної громади. Споруду звели вже за незалежності, хоча православні віруючі були тут і за радянських часів. Але в ті роки вони послуговувалися мурованою церквою, адже греко-католицьку організацію радянська влада офіційно «приєднала» до православної. Нині Новоселиця має дві громади і два окремі храми.

А де ви бачили храм без охорони?

Окрім церков і школи ми побачили пошту, кілька дрібних магазинів і кафетеріїв. Що вже казати про якісь готелі або центри розваг, які нині грибами після дощу виростають у більш «просунутих» містечках. Зате люди тут живуть працьовиті і привітні. За ті кілька годин, що ми пройшлися горою, а потім повернулися вулицею, з нами неодноразово віталися, а один чоловік, бачачи, що ми не місцеві, щиро питав, чи потрібна нам допомога.

Це не пляж і не високогір’я – Олександрина присіла відпочити посеред вулиці

Десь о сьомій вечора ми повернулися в домівку Наталії Стефанівни. За вечерею ділилися враженнями від знайомства з Новоселицею, а господиня розповідала, які ще неймовірні місця в околицях ми просто мусимо побачити. Але це вже тема наступних частин, бо вже і сонечко закотилося за гори, та й ми дещо притомилися таким насиченим і різноманітним першим днем.

На добраніч, Карпати!

продовження

2 thoughts on “Подорож до справжніх Карпат: Новоселиця

  1. Дуже подобається допис. Розкішний опис природи і пам’яток Новоселиці, враження дітей прекрасно передають настрій подорожі.

    • Так, діти допомагають нам побачити світ набагато повнішим і багатограннішим. Хоча з ними не завжди буває легко, але всі випробування варті того, аби пізнати цей непересічний досвід.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.