Другий день ми побудували на контрасті до першого. Якщо в суботу мали більш «дорослу» програму, то в неділю прогулянку присвятили виключно дітям. І почали просто з двору, де Еліф та Зеррін запросили Нестора погратися на дитячому майданчику.
Але спершу, ніж піти далі, трохи розвію туман над географічними особливостями. Багатоповерхівка, де мешкає Наталка з сім’єю, знаходиться поблизу перехрестя вулиці Грушевського і Староміської. З висоти поверху добре видно центр – на щастя, ближні квартали вкриті приватним сектором, який не заважає огляду.
Якщо придивитися, то можна побачити темну пляму парку Шевченка – там, де пішохідна зона. А під обрієм ближче до правого краю легко розрізнити шпиль і верхівку обласної ради на майдані Незалежності.
З протилежного боку відкриваються краєвиди зелених зон навколо річки Південний Буг. Навіть саме плесо видно, хоча цього разу ми до водойми й не ходили. Та, залишимо її на наступний раз і вирушимо з дітьми досліджувати центр у їхній площині.
Першим ділом відвідали кінотеатр імені Тараса Шевченка – той самий, біля якого я вчора фотографував карету і великі писанки. Нині ми завітали до нього всередину на кіносеанс – саме вийшов у прокат анімаційний мультфільм «Бебі-бос».
Ми прийшли з самого ранку. В неділю. Тож не дивуйтеся, що зала майже цілком належала нам. Все таки, полюбляю я ранкові сеанси вихідного дня!
Як і годиться, у холі діти отримали відеречка з поп-корном і напої, тому дивилися пригоди хлопчика і його несподіваного молодшого братика з неабияким задоволенням.
Після сеансу ми вийшли на вулицю, де за ці півтори години відчутно побільшало людей. І це були не лише звичайні пішоходи – просто біля сходів кінотеатру відбувався невеличкий концерт.
Отримавши ще одну розвагу, ми пішли досліджувати парк Тараса Шевченка за самим кінотеатром. Спершу влаштували перегони на веломашинах. Заодно навідалися до самого «Кобзаря», який височіє на перетині паркових алей з 1992 року.
А потім потрапили на унікальний дитячий майданчик, де всі предмети були зроблені з… металобрухту!
Але це місце щонайменше нагадувало смітник. Ні! Стараннями скульптора Миколи Мазура шматки металу перетворилися на фантазійні гірки, драбинки та інші дитячі спокуси.
Митець проявив непересічну фантазію і населив парк казковими створіннями.
Таких ви точно не побачите в жодному іншому місті світу. Тому хоча б заради цього варто привезти дитину до Хмельницького.
Хоч фігури були виконані часом із подібних деталей, серед них не зустрічається двох, які були хоча би приблизно схожі.
І найцікавіше, що можна залазити не лише на ці створіння, але й ховатися всередині! Хіба може бути дітям більша розвага?
Нам ще й з погодою пощастило – напередодні небо хмарилося і могло задощити, а сьогодні витерло всі хмаринки і звеселилося сонцем.
Тому і ця погода, і весняна легкість, і казкові створіння створювали просто нереальні враження, не лише в дітей, але й у дорослих.
Тож ми всі були неабияк вдячні Миколі Мазуру за його неперевершені творіння!
Окрім металевих істот в парку знаходилися й звичайні розваги. Наприклад, популярні вже років з десять, надувні батути-гірки.
Або не менші генератори дитячої радості – мотузяні лабіринти з батутами.
Шкода, що час за розвагами минає так швидко! Ми не зчулися, як настала пора їхати додому. Вокзал, який ще вчора зустрічав нас, тепер прощався. А разом з ним ми розлучалися з Хмельницьким і нашою гостинною Наталкою та її чарівними доньками. Та сум розвіювала віра в те, що ми (вже вчотирьох) ще неодмінно приїдемо до цього прекрасного міста і наших неперевершених друзів!
Більше світлин з прогулянки в альбомі.
Мандрівник і його мандрівки 