Краєзнавчий коровай з обухівськими шуликами: 2. Пасічники, химери і монахи

(Продовження. Початок тут)

У Нових Безрадичах ми доторкнулися до минувшини. А в сусідніх Старих Безрадичах зустрілися з сучасною історією – відвідали дитячий і спортивний майданчик імені Анатолія Коваля, який загинув 2016 року під час боїв на світлодарській дузі. У 30-літнього командира відділення вдома лишилася дружина і 7-літній син. Можливо саме тому односельці увічнили пам’ять героя в назві дитячого майданчика.

І місце обрали неабияке, а з краєвидом на сусідній пагорб, де князь Володимир 988 року заклав місто Торськ. Щоправда, доля відміряла поселенню небагато літ, бо вже 1093 року його зруйнували половці – від цієї безрадісної події, кажуть, і походить сучасна назва села. Ми подивилися на літописний пагорб здаля і оцінили неприступність схилів зблизька. А потім переїхали через річку Стугну до села на протилежному березі, де наші екскурсоводи тимчасово передали естафету Сергію Терентьєву.

Пан Сергій – досвідчений пасічник і водночас голова спілки пасічників Київської області. Окрім виробництва меду він займається ще й матководством – постачає колегам бджолиних маток (він показав нам пластикові коробочки, де сиділи матки з кількома робочими бджолами, готові до переселення). А його робоче місце схоже на невеличку лабораторію.

Пан Сергій розповів чимало цікавого про мед і про комах, які його виробляють. Також продемонстрував пристрої пасічників. Ми помітили традиційну механічну медогонку, де по колу поміщають розпечатані рамки, крутять ручку, рамки обертаються і під дією відцентрової сили з них стікає мед.

А поруч – сучасну електричну, де параметри обертання задаються за допомогою кнопок. Пан Сергій увімкнув її і закрутилася медова карусель, а зі стільників почала стікати солодка рідина.

Після цього екскурсія перемістилася надвір до самих вуликів, де мешкають бджоли. Там у пасічника теж є свої пристрої, як-от димар. Його застосовують для заспокоєння комах, адже ще з давніх давен люди помітили, що в диму ті не жалять. Це тому, що дим нейтралізує вироблення у бджіл пахучої речовини, яка сигналізує про небезпеку іншим. Крім того, чуючи дим, вони інстинктивно наповнюють медове воло медом, аби у випадку пожежі покинути вулик із запасом, а в цьому стані бджола не може зігнути черевце так, аби вжалити.

Пан Сергій відкрив кілька вуликів і дістав на огляд рамки з кормом і розплодом. Мене вражало, як він без будь-якого захисту і диму спокійно виймає рамки геть обліплені бджолами, а тим байдуже. Пасічник пояснив, що це неабияк залежить від самих бджіл, бо бувають більш агресивні і більш спокійні. Саме розведенням останніх і займається його пасіка.

Вуликів на пасіці виявилося так багато, що я навіть не починав рахувати. Деякі були більші, а інші – менші. Саме в них стоять ті короткі рамки, які ми бачили в електричній медогонці.

І звісно, навколо літали бджоли (особливо активізувалися, коли пасічник давав нам скуштувати різні сорти меду), але нікого не вжалили. Тож я міг спокійно придивитися, як зблизька виглядає українська степова бджола.

На цьому прогулянка пасікою завершилася, але не закінчилося наше знайомство з Тарасівкою. Наступною зупинкою мінівена стала садиба родини Миргородських.

Саме тут з сім’єю мешкає Валерій Миргородський, відомий український вчений-медик (засновник Інституту біонічної медицини «Акутон», винахідник і власник патентів приладів діагностування хвороб) та лікар (серед його пацієнтів чимало публічних осіб, зокрема Віктор Ющенко). Але попри науковий склад розуму, пан Валерій водночас надзвичай творча натура, тому перетворив своє помешкання у справжній невеликий замок, де чатують казкові істоти, виготовлені ним власноруч.

Екскурсію незвичною садибою нам провів його син, який розповів і про самі експонати, і про мешканців, а також про герб родини Миргородських, що височіє над входом. Родина ця відома ще однією особистістю, братом Валерія кіноактором Дмитром Миргородським, який знявся у понад півсотні фільмів, зокрема у таких шедеврах, як «Вавилон-ХХ» і «Молитва за гетьмана Мазепу», а в картині «Нескорений» він зіграв батька Романа Шухевича.

Але ще більш загадкове місце в Тарасівці на нас чекало на її західній околиці, куди ми поїхали після оглядин будинка з дерев’яними химерами. Спершу здається, що це звичайне узлісся і дикі луки в долині річки Стугна, але якщо поглянути на знімок з космосу, видно великі таємничі знаки. Послання інопланетян чи наших пращурів?

Насправді це своєрідна пам’ятка земної історії, хоч і дуже недавньої. Роман повідав, що коли на початку 2000-х Віктор Янукович вирішив укорінитися в столиці, то запримітив це місце, аби звести собі родове гніздо. Русло річки Стугна роздвоїли, а на створеному острові викопали химерної форми озерця майбутнього парку. Але незабаром він уподобав Межигір’я й будівництво біля Тарасівки згорнули. Тепер ця місцина нічим не відрізняється від інших, і лише укріплення берегів, яке місцями ще можна побачити крізь густу траву, нагадує, що це творіння людини.

Від Тарасівки до Обухова – три кілометри шляху прямою дорогою. Але посередині притулилося село Нещерів, де, якщо знати, то можна звернути з траси, проїхати вузькою вуличкою і незабаром побачити ще щось цікаве. Наші гіди знали.

Свято-Преображенський храм – найстаріша культова споруда на нашому маршруті, яка збереглася донині й виконує первісні функції. Збудований 1794 року, за радянських часів його використовували як зерносховище, довівши стан пам’ятки до вельми печального вигляду. Тільки 1988 року церкву повернули вірянам, а з 2004 року на її основі створено монастир, що відтоді й донині підпорядковується РПЦвУ.

Наші екскурсоводи наперед обговорили приїзд, тому нас зустрів отець Анастасій, який розповів про історію й теперішній стан святині. Показав, чим займаються монахи (ми бачили грядки), як відбудовують храм (робітники саме лагодили покрівлю), а також різні могилки. На одній з них був встановлений дуже старий кам’яний хрест.

Біля самої церкви знаходилося кілька заново відбудованих надгробків без написів – пан Анастасій сказав, що вони виявили поховання, але не змогли ідентифікувати останки. Навіть братську могилу радянських воїнів, які загинули під час ІІ світової війни, послушники реставрували на свій смак, «незначно» змінивши концепцію з червоною зіркою.

Наостанок нам дозволили залізти до дзвонів. І в цей саме час один з них бемкнув. Як виявилося, це не ми його зачепили, а спрацював годинниковий механізм, який б’є дзвін щогодини.

Дзвін наче натякнув, що нам слід поспішати до Обухова. Бо ж не лише читачі зачекалися на обіцяний коровай і шулики – після такої насиченої подорожі нам страх, як хотілося їсти. Але те, що підготував Роман, перевершило будь-які сподівання.

Закінчення