Північно-східна подорож: Олексіївка, Водолаги, Біловоди

День Конститутції кожен відзначає на свій лад. А нашу сімейку потягло у першу цього літа автомобільну подорож – прикордонними селами на північний схід від міста Суми. Хотілося відвідати Воскресенську церкву в селі Басівка, унікальну тим, що це єдиний в Україні храм, побудований на честь односельців, які загинули в російсько-японській війні 1904-1905 років. Ну, і непересічні назви сусідніх сіл (Водолаги, Біловоди, Юнаківка) також натякали на те, що нам буде що побачити.

Олексіївка

Ми виїхали з Сум Курською трасою, а після села Писарівки звернули з неї на асфальтівку ліворуч. Незабаром проминули знак «Початок прикордонної смуги» і майже одразу мені на телефон прийшло повідомлення від оператора: «Вітаємо в Росії!», з переліком умов роумінгу. Фактично ми не покидали України, але дзвонити друзям, аби перевірити, що в мене тариф, як з-за кордону, я не наважився.

Перше село в прикордонній смузі – Олексіївка – зустріло нас бруківкою. Поки десь іде «Велике будівництво» і асфальт крадуть кількома товстими шарами, як на батончику з реклами, тут досі користуються покриттям, вимощеним у середині ХХ століття. Загалом воно непогано збереглося, але на велосипеді я би сюди не потикався, бо трясе.

Найцікавішою спорудою Олексіївки мені видався кінотеатр. Серед типових сільських садиб дивно було бачити цей цілком міський стиль. Невибагливі геометричні форми, просторі об’єми і чималий майданчик для паркування з єдиним не все село асфальтом. Родзинка споруди – наріжний барельєф з театральними масками, ще й розмальований різними кольорами. А ще зверніть увагу на меморіальну табличку – в одному реченні мирно співіснують слова «Перемога» і «Победа».

Правіше від кінотеатру знаходиться військовий меморіал Другої світової з переліком імен радянських вояків, які народилися в Олексіївці або полягли у боях за неї. У центральній частині комплексу розміщена стела з п’ятикутною зіркою і головою червоноармійця у касці. Як придивитися, видно, що верхнього шматка каски бракує. Але це не задумка скульптора – частина ліпнини просто відпала і хтось її дбайливо поклав позад стели.

Водолаги

Наступну зупинку ми зробили у селі Водолаги, що знаходиться всього за 2 кілометри від кордону з Росією. Воно набагато менше за Олексіївку, але тут в центрі збереглося кілька дореволюційних будинків. Стан їхній не дуже, але, судячи з усього, вони досі використовуються. Біля одного стоїть хрест, ще один хрест прибито над ґанком. Церква?

Як обійти дивний будинок, то з півдня можна побачити виступ, як для вівтаря. Частина цегляної кладки відпала, оголивши дерев’яну стіну всередині, збудовану за принципом зрубу без лишку.

По сусідству біліє дітище радянської архітектури з написами «1955» і «Сільмаг» над входом. Будівля збереглася у значно кращому стані. Щоправда, бур’яни біля входу вказують на те, що торгівля просувається мляво (якщо ще просувається).

А найбільш доглянутим виглядає меморіал Другої світової. Схоже на те, що його повністю переробили, бо і плитка новісінька, і таблички не затерті часом, та й тумба (схожа на термінал) ніби щойно вилита з бетону.

На самій тумбі дві таблички: верхня з роками німецько-радянської війни, а нижня з іменами червоноармійців, які відвойовували село у 1943 році. Дати навпроти імен свідчать про те, що Водолаги звільнили від німців фактично напередодні Курської битви – найбільшого танкового побоїща в історії людства. Тобто, саме село було частиною Курської дуги – 200-кіломететрової півкруглої лінії фронту, яку Вермахт хотів стиснути навколо міста Курська, а натомість втратив ініціативу і почав відступ до Дніпра.

Біловоди

У сусідній долинці за Водолагами розляглося чимале село Біловоди. Його розділяє на дві половинки однойменна річка, що тече з півдня на північ. Коли ми переїжджали її по дамбі, вище якої яснів чималий ставок, вода у ньому і справді здалася білою. А може то просто відображення хмар, які вночі пролилися дощиком і ще не встигли втекти. Чи готуються до нової зливи?

У самих Біловодах з водою ми помітили дивну ситуацію. Зупинилися біля однієї з криниць, що виглядає привітно, наче альтанка з сонечками на вікнах. Але виявилося, що всередині дверцята самого колодязя замкнені на замок. Здавалося б, село далеко від траси, тут же тільки свої – нащо безпека? Хоча, може це близькість кордону змушує тримати все під замком.

Замкненою виявилася навіть школа, розміщена у садибі початку ХХ століття. Форми дашків та вікон, невибагливий геометричний декор нагадують про стиль модерн, який тоді користувався неабиякою популярністю в модних колах. Щоправда, за століття будинок дещо втратив шарму. Третій поверх напівбашти і сам дах були перебудовані у типово радянському стилі – різницю видно навіть неозброєним оком.

Більшовики націоналізували споруду, перетворивши її на школу. В середині ХХ століття до неї добудували одноповерховий флігель, а на початку 80-х окремий корпус, пов’язаний з основним об’ємом коротким переходом. Саме в ньому знаходиться нині головний вхід, табличка біля якого вказує на те, що тут під одним дахом знаходиться загально-освітня школа І-ІІІ ступенів і дошкільний навчальний заклад.

Довкола школи розгорнувся парк-сад. Від самого входу з табличкою починається алея з високих ялин з добрим, але вже відчутно зарослим асфальтом. Ми пройшлися по ній до кінця – виявляється, вона веде до вуличного туалету. Виникає підозра, що якийсь час у самій школі не було вигод. Але вік доріжки свідчить про те, що той час лишився давно в минулому.

Ми обійшли все довкола і не побачили жодної живої душі, хоча все й виглядає доволі добре. Здається, от-от задзеленчить дзвоник, двері розчахнуться і з них вибіжить гомінка малеча. Але чомусь не видно довкола натоптаних стежок і бур’яни вимахали нівроку – аж під самими вікнами. Виявилося, що канікули в Біловодах почалися не кілька тижнів тому, а ще влітку 2018 року, відколи навчальний комплекс закрився.

По той бік вулиці Шкільної знаходиться не менш цікава споруда – парафіяльна школа, збудована наприкінці ХІХ століття. Скоріш за все, її використовували до 80-х, коли біля садиби збудували новенький корпус. Бо нині вона виглядає давно занедбаною. А отже, має суттєву перевагу – вільний вхід.

Всередині – готовий антураж для постапокаліптичних фільмів. Темний коридор з розчахнутими дверима, облуплені стіни, розкиданий якийсь мотлох, вікна, забиті дошками і стендами з цивільної оборони. Малюнки з протигазами і правилами евакуації наштовхують на думки про цю школу, як останню цитадель людства після якоїсь техногенної катастрофи.

Ось лише один з сюжетів. Навіжені вчені придумали газ, який перетворює людей на зомбі. Останні притомні люди Землі скористалися протигазами і сховалися тут, у Біловодах. Щоб захиститися від атаки зомбі, вони забарикадувалися у школі, закрили вікна, а на колодязі поруч повісили замок. У просторих класах вистачало місця для всіх і спершу все було гаразд.

Але зомбі виявилися спритнішими – вони пролізли через димар і, розбивши пічку зсередини, напали на відчайдушних захисників. Ті намагалися сховатися в останній кімнаті, затуливши двері шафою, але сили були нерівні – зомбі повалили шафу, зламали дверцята і покусали останніх людей. Кінець фільму.

До речі, про «покусали». Поки ми оглядали експозицію постапокаліптичної школи, нам і самим захотілося їсти. Щойно ми дістали прихоплений з дому перекус, як хмари побороли нерішучість і влаштували нам душ. На щастя, у нас був дощовик – то ми ним накрилися і обідали так. А потім Олена сказала: «А чого ми не перечекали дощ у машині?» А й справді. Ми так звикли до того, що мандруємо пішки або велосипедами, що витягнути дощовик – це вже майже рефлекс.

Ми обідали, насолоджуючись тишею, аж раптом до нас почав долинати надсадний гул машини. Спершу тихий, згодом він посилився, аж поки ми не побачили й саме джерело – на перехрестя виїхали «Жигулі». Щойно потрапивши на асфальт, авто втихомирилося і поїхало значно тихіше. Залишаючи за собою дві товсті смуги коричневої глини. Схоже, бідака потрапив під дощ на польовій дорозі і йому довелося добряче помучити двигун, аби доїхати до села. Добре, що в самих Біловодах наша дорога асфальтована.

По ній ми доїхали до іншого цікавого місця – меморіального комплексу. Ялинки тут росли ще більші, ніж біля школи, а бур’яни були покошені.

Видно, що сквер спершу створювався, як меморіальний комплекс радянських воїнів, що загинули у Другій світовій війні. Посередині – обеліск та скорботна постать червоноармійця. Позаду півколом – списки імен загиблих. Після війни в Афганістані до них додався ще односельчанин Мазуренко. А за Незалежності попереду постав хрест у пам’ять про жертв Голодомору 1932-1933 років.

Попри те, що Біловоди менші за Олексіївку, меморіальний комплекс тут набагато цікавіший. Це і скульптура на повний зріст замість схематичного барельєфу, і нелінійна форма стіни з табличками. А ще мені запам’яталося оформлення років війни – величезні прорізані у стіні цифри. Навіть не пригадую, чи я десь зустрічав подібне.

Від скверу починалася дорога до головної мети нашої мандрівки – Басівки. Але тут вималювалася проблемка. Щойно ми повернули у потрібному напрямку, як опинилися на ґрунтівці. Після дощу. Ми одразу відчули, що авто веде, наче шматок масла на розігрітій пательні. І зрозуміли, що їхати навпростець – це навіть не квиток в один кінець. Ми застрягнемо раніше, ніж виїдемо з Біловодів. Тому вирішили повернутися на трасу і поїхати на Басівку через Юнаківку. Найкоротший шлях до Курської траси – через село Яблунівку. Це та дорога, що веде від школи. Ага, саме там гарчали ті «Жигулі». Отже, ще мінус один варіант. Невже доведеться повертатися протореним шляхом до Писарівки? На щастя, мапа перейнялася нашим відчаєм і показала компромісний варіант – через село Новомиколаївку, що знаходиться на півдорозі між Олексіївкою та Водолагами.

Окрилені знайденим рішенням (і що не довелося повертатися на самий початок), ми птахом полетіли з Біловодів, і вже за півгодини доїхали до Курської траси неподалік Юнаківки. Перед виїздом проминули знак «Кінець прикордонної смуги», а оператор мобільного зв’язку не забарився надіслати повідомлення: «Вітаємо в Україні!»

Закінчення