У цьому році виповнюється 30 років моєму першому гірському пішохідному походу. І починався він там само, де я провів перший день 2023 року – в містечку Сколе на Львівщині.
У вересні 1993 року я став учнем 5-А класу Олександрійської міської гімназії ім. Т. Г. Шевченка. Молода гімназія налагоджувала контакти з іншими подібними закладами в Україні, одним з яких стала відроджена Стрийська гімназія ім. Андрея Шептицького. І в рамках цієї взаємодії ми, олександрійські гімназисти, поїхали до стрийських, аби взяти участь у спільному поході.
Відстань між нашими містами чимала, тому спершу ми приїхали потягом до Стрия, мали там теплу зустріч, а після ночівлі всі разом зранку електричкою доїхали до сусіднього Сколе. Мали з собою спорядження на 2-денний перехід, але без наметів, бо планували ночувати у будиночку. Що мене вразило, гори почалися майже одразу, як ми відійшли від вокзалу і перейшли дорогу. Спершу я йшов бадьоро, але незабаром мені стало важко, бо я ще ніколи не бачив такого пагорба, на який би не можна було вилізти за 10 хвилин. Можете бачити на мапі, як рясно йдуть лінії рівня на першому етапі маршруту, і зрозумієте, яким був мій шок.
Але потім я перелаштувався і стало легше. До того ж, це тільки перші два кілометри підйом, а далі він чергується з пологими частинами, яких далі ставало ще більше. Коли ж ми вилізли на полонину, то я вже гнав у першій частині групи. Саме тоді я вперше побачив неймовірні карпатські краєвиди з висоти, які полюбив на все життя.
Ближче до вечора ми підкорили найвищу гору хребта – Парашку (1269 м.). А після неї спустилися на узлісся, де був струмок і два будиночки, в яких ми й зупинилися на ніч. В одному розмістилися дівчата, а іншому – хлопці. Наступного дня тим же шляхом повернулися до Сколе, подолавши у сумі 23 кілометри. Маршрут цей настільки легко визначити, що я без труднощів склав трек навіть 30 років потому (тут).
До речі, цей маршрут став частиною більшого походу, в який я ходив зі своєю дружиною Оленою на наступний рік після весілля. Тоді (у вересні 2010 року) ми починали з печерного монастиря в Розгірчому, відвідали скелі Довбуша в Бубнищі, водоспади на річці Кам’янці та Мертве озеро, перетнули Сколе, піднялися на Парашку, а з неї попрямували на Тустань. Про це я детально писав на блозі тут.
Взагалі походи на цей хребет дуже популярні в туристів, бо до Сколе легко добиратися, маршрут відносно легкий і не вимагає надмірних фізичних зусиль, а краєвиди з хребта просто зачаровують. На жаль, від походу 1993 року в мене не лишилося жодних світлин, але ви можете побачити цю красу в розповідях інших туристів, наприклад “Похід на гору Парашка” 2021 (mandry.ck.ua) або “Похід на гору Парашка” 2014 (velukuy.blogspot.com). А про прогулянку самим Сколе і те, що там можна побачити, дуже детально і цікаво написано у розповіді “В Сколе – і по горах, і по місту” 2016 (ua.trip-impressions.com).
Мандрівник і його мандрівки 
Це ж треба, як гору назвали. Уявляю місцевий фольклор з цього приводу 🙂
))) Для нас, як “східняків” ця назва і справді була смішною. Але це лише місцеві особливості передачі звуків. У них часом С замінюється на Ш. Як от Стефан – Штефан. Тому, насправді, гора мала б називатися Параска – цілком традиційне українське ім’я.