У пошуках весни

всі дописи > наступний

Ось ще одна розповідь про наші ранні походи. Цього разу доведеться перенестися у Кримські гори травня 2006 року. Ми стартували з Перевального – останнього населеного пункту перед тим, як траса Сімферополь-Ялта остаточно зануриться в гущавину гірських лісів. Головною родзинкою походу стала Карабі-Яйла з її карстовими дивами. А закінчення маршруту, дещо традиційно, припало на Алушту. Розповідь я написав майже одразу по поверненню, тому враження обіцяють бути свіжими і яскравими. Приємного читання!

У пошуках весни

Весна цього року забарилася. Вже добігав кінця квітень, а вона все не поспішала виступити на повну силу. Прошуміли завірюхи, зійшли сніги, сонце осушило землю, а тепло все не приходило. Природа ніби чекала чогось, не поспішаючи просинатися від зимової сплячки. І так тужно ставало, коли у пам’яті виринали такі милі серцю спогади, як шум листя на вітру або соковита зелень дерев, дбайливо викупаних у гарячих сонячних променях! Але, якщо вже весна так затримувалася, то лишалося лише вирушити їй на зустріч – на південь у пошуках весни.

01-tree

В очікуванні весни

1. Вихід в гори

  Їдемо тролейбусом з Сімферополя до Перевального. Столиця Кримської автономії міститься на межі гір і рівнин, а Перевальне – останнє селище у неперервному ланцюжку сіл, що витягнувся у сторону далеких вершин. За ним починаються густі ліси і високі гори, розмежовані глибокими темними проваллями і швидкими гомінкими річками. Тут не розгосподарюєшся, бо ґрунт всюди рясно всіяний різноманітним камінням, а рельєф далекий від рівнинного.

У тролейбусі повно людей. Зайняті не лише сидячі, але й більшість стоячих місць. В око кидається чимала кількість рюкзаків і молодих веселих облич приїжджих туристів, що особливо контрастує зі зосередженими і вирізьбленими часом лицями горців.

Проїжджаємо понад Сімферопольським водосховищем. Схоже, сніги зійшли зовсім недавно і тепер воно розлилося як ніколи. По воді біжать дрібні хвильки, насичені сіро-блакитними відтінками неба. То тут, то там над неспокійною гладдю визирають верхівки затоплених дерев. Але під воду пішли не лише вони: водосховище підібралося впритул до садиб, поглинуло якусь ґрунтову дорогу, яка тепер вела не вглиб села, а вглиб підводного царства.

У Перевальному кінцева зупинка і тролейбус повністю спорожнюється. Вийшовши, чекаємо, коли перерветься потік швидких до страху автомобілів, щоб перейти на протилежний бік. Затерта чисельними шинами лінія автотраси, яку ми поспішно переходимо, стає для нас своєрідною стартовою лінією для пішохідної прогулянки тривалістю в чотири дні.

Йдемо мальовничими вуличками селища. Спокійні навколишні види так не схожі на шумне і швидке життя міста і його дитя автостради, яку ми щойно перейшли. Затоплені сонячним промінням садиби, сповнене щебетанням птахів і дзюркотінням струмка повітря гармонійно поєднуються у картину під назвою затишок села.

Швидка хода зігріває і ми зупиняємося на околиці, щоб переодягнутися. Вже зовсім близько підійшли підніжжя гір. Здається, не мине і кількох хвилин, як гірська казка прийме нас у свої обійми. Чітко видно невеликі деревця на схилах і чисельні кам’яні брили, що безтурботно гріють на сонці свої сірі боки.

Виходимо з села. Дорога повертає вбік і намагається йти догори. З’являються перші болі у м’язах ніг. Лише тепер вони починають розуміти, що таке справжні гори. Та нічого, звикнуть. Зрештою, без підйомів та спусків тут ніяк не обійтися.

На зміну сільській вуличці прийшла лісова дорога. Зникли хати і гори за ними. Все навколо заполонили дерева, кущі і трави. Понад землею простягаються широкі масиви лісових квітів: жовтих, білих, синіх, бузкових… Але дерева ще не цвітуть. Ще чекають, поки прийде весна. А ми йдемо у її пошуках.

Край дороги видніє дерево з червоним кружальцем на темному стовбурі, а від нього у бік відходить стежка. Стежка йде нагору, але це саме те, що треба. Червоні кружальця зустрічаються знову. Отже ми на правильному шляху. Дорога то йде лісом, то раптом виходить на безлісий схил і тоді відкривається панорама гір, з кожним разом все ширша і захоплююча. Село поступово розтає десь унизу, поки не зникає зовсім.

Неперервний підйом закінчується і все частіше зустрічаються рівні місця. Входимо у вузьку долину якогось гірського потічка. Під величезною кам’яною брилою, розколотою у кількох місцях знаходимо його початок. Тут же робимо перші чисто гірські фото: на брилі, біля неї, навколо джерела.

Стежка знову невпинно повзе догори, але вже відчувається близькість вершини. Спостерігається опуклість схилу, за стовбурами дерев угорі синіє небо, отже підйом гладшає і доходить до завершення. Востаннє виходячи з лісу, натикаємося на ще одну невелику групу з рюкзаками. Відпочивають.

Останні сотні метрів підіймаємося плавним трав’янистим схилом. Панорама розгортається ще ширше. Десь внизу серед вервечки сіл загубилося Перевальне, оточене хвилястою стіною димчатих гір, над якими гордо здіймається хребет Чатир-Даг з білими латками нерозталого снігу.

Нарешті ми долаємо останні метри підйому і попереду розгортаються широкі простори Долгоруковської яйли. Вся вона – скільки сягає око – покрита трав’янистими пагорбами і виїмками. Зелені трави колише вільний вітер, який став нашим надокучливим супутником майже перед самим виходом на плоскогір’я і тепер ніяк не покидає. Від його сильного подиху стає прохолодно навіть під щедрим промінням сонця.

Йдемо на схід. За орієнтири слугує компас і ледь помітна стежка, що блукає між груп каміння і темною смужкою в’ється у зелених травах. Після тривалого підйому йдеться легше і зав’язуються різноманітні розмови. Антон, для якого це перший похід, не розлучається з фотоапаратом. Фотографує нас, місцевість навколо і навіть знімає відео на ходу. Коли у поле його зору потрапляє яскраво-зелена ящірка, то і їй не вдається уникнути об’єктива фотоапарата.

Нарешті виходимо на добре виїжджену ґрунтову дорогу і компас на деякий час лишається без уваги. Перейшовши річечку в долині, зупиняємося під невеликою скелею неподалік для обіду. Дві години нелегкого шляху лишаються позаду не безслідно і апетит дає про себе знати.

На свіжому повітрі їсться гарно. Жуючи хліб з ковбасою і паштетом спостерігаємо, як дорогою внизу проходять інші. Група за групою ланцюжками невеликих кольорових цяток вони спускаються в долину і підіймаються на інший бік. Можливо серед них є і ті, яких ми проминули на підйомі.

всі дописи > наступний

Advertisements

One thought on “У пошуках весни

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s