Оптимізм борщів*

* За цей похід Нестор отримав диплом у номінації “Малеча в кріслах” (див. другий у списку) на конкурсі велопоходів 2016 року

Є в Україні край, який природа щедро нагородила мальовничими горами і широкими лісами, глибокими печерами і стрімкими річками, а людська історія лишила по собі романтичні руїни замків та монастирів. І ще тут готують неймовірно смачний борщ! Якби не останнє зауваження, багато хто з мандрівників міг би намалювати в уяві собі деякий півострів, що омивається двома морями. Та не кваптеся крутити глобус – всього, про що я згадав, повно у Тернопільській області!

Звісно, знавці географії можуть заперечити: мовляв, лідером найвищих гір у нас є Карпати, найбільша лісова ковдра вкриває Полісся, а печер в Криму – що дірок у сирі «Маасдам». Проте, якби вас привезли із зав’язаними очима, наприклад, у селище Касперівці і ви побачили ті заліснені крутосхили, що нависають звідусіль, чи б не подумали ви, що знаходитеся в Карпатах? Так, тут не видно як міряють свої снігові шапки двотисячники на обрії, але ж і в справжніх горах далеко не завжди можна побачити те, що знаходиться за сусіднім схилом. А кількасот кілометрові печери, що зачаїлися у місцевих лісах, легко дадуть фору будь-якій кримській знаменитості. Ну, а те, що найбільше замків будувалося саме на Західній Україні вже годі й казати.

Отже, не дивно, що коли наш знайомий з минулорічного велотуру в історію Роман Третяк запропонував нашій трійці взяти участь у кількаденній мандрівці південною Тернопільщиною, ми залюбки погодилися. Як і семеро інших. Щоб легше запам’ятати імена учасників, можна уявити собі гіпотетичний ідеал страви для вічно голодних чоловіків – СЛОН-РАВІОЛІ (Сергій, Людмила, Олена, Нестор, Роман, Андрій, Віктор, Ірина, Олександр, Леонід і його син Іван).

 

Місце збору змінити неможна – Київський залізничний вокзал

До місця мандрівки від столиці найзручніше добиратися потягом Київ-Рахів. Увечері сідаєте до вагону, а наступного дня зустрічаєте світанок вже на місці. І так само назад. А як от щодо того, на чому переміщуватися між туристичних об’єктів? Адже вони скупчилися не в околицях якогось одного містечка, а рівномірно розпорошилися по всьому західному Поділлю. Пішки – занадто довго, автобусами – незручно, автостопом – не для нашої великої компанії. Залишається велосипед!

Хто як, а наша сімейка їхала до залізничного вокзалу своїм ходом. Олена хвилювалася – чи встигнемо? Але я заспокоював її – від Дарницької площі туди крутити педалі від сили хвилин сорок. Ага, сорок! Це, якщо просто приїхати і помахати потягу ручкою. А ще ж треба пронести двоколісних через підземний перехід, потім протягти по перону до свого вагону, познімати сумки і передні колеса, натомість закутати транспортні засоби у спеціальні чохли, пропхатися якось з цим одороблом крізь вузький коридор тамбура до свого купе і з’ясувати, що треті полиці вже зайняті велосипедами інших учасників, які не ризикували з’явитися на вокзалі за п’ять хвилин до відправлення. На щастя, цього дня не всі 54 пасажири вирішили взяти з собою в дорогу екологічні транспортні засоби, тому місця для наших коників, зрештою, знайшлося.

Загартовані екстремальною посадкою, ми зовсім не хвилювалися з не менш колоритної висадки. А то була ще та пригода! Ось задачка з арифметики: за 2 хвилини винести 10 велосипедів з речами, при цьому не забувши нікого з туристів всередині. Додаткові умови: дія відбувається о пів на четверту ранку, коли навколо панує суцільна темінь, недосяжна для ліхтарів на платформі, до якої наш вагон просто не спромігся доїхати. Більше того, прямо навпроти нашого виходу сусідня колія роздвоювалася, тож довелося чимало перечіпатися, поки згадувалися шкільні нормативи човникового бігу. Тільки замість свистка тренера кілька разів грізно шипів стоп-кран – через те, що колія повертала, машиністу не було видно, що там коїться у хвості потяга, і він раз-по-раз намагався вирушити у подальшу путь згідно з графіком.

Велосипеди збирали так вправно, аж фотокамера не встигала сфокусуватися на чіткому зображенні

Лише коли потягу з якоїсь спроби таки вдалося вирватися від затятих велосипедистів і похапцем зникнути у мороці ночі, ми попереносили свої речі подалі від залізничного полотна – раптом ще щось їхатиме? І вже там у світлі власних ліхтариків зібрали велосипеди, а потім тихенько почали свій рейд містечками південної Тернопільщини, у якому честь бути першим випало носію короткої, але поважної назви – Товсте.

Історична довідка Перша письмова згадка датується 1414 роком, хоча місцеві перекази додають віку містечку щонайменше два століття, пов’язуючи його назву з прізвищем боярина В’ячеслава Товстого, який служив князю Роману Великому. Засноване українцями, більшу частину (1434-1939)  свого існування містечко підпорядковувалося польській адміністрації (з перервами на турецьке (1672-1683) та австро-угорське (1772-1918) правління). Українці спробували відновити історичну справедливість у 1918-1920 роках, проте залізним аргументом у міжетнічній суперечці змогли стати лише радянські танки зразка 1939 року. Разом з тим Сталін, далебі, вважав, що єдиним товстим містом Радянського Союзу може бути лише Москва, тому 1940 року позбавив Товсте статусу міста (мало магдебурзьке право з 1549 року), а 1962 року воно втратило звання райцентру. Нині про колишнє міське минуле Товстого нагадує наріжна ратуша (особлива своєю майже ромбовидною формою), щільна двоповерхова забудова початку ХХ століття і низка панських маєтків кінця ХІХ століття.

 

Не зайве згадати, що через Товсте місто протікає Тупа ріка. Назва, можливо, не вельми милозвучна, але, повірте, вона найкраща з тих, які пропонувалися раніше. Свого часу ні в кого з місцевих не викликав здивування вираз: «Піти ловити рибу в Дуплах». А ще колись туристи ображалися, як на питання: «Де у вас тут можна поплавати?» їм відповідали: «Ідіть до Дупи!».

Нічні вершники на вулицях Товстого

Що ж, цього разу Дупу-Тупу-Дупла від нас ховала пелена ночі, зате трохи місцевої архітектури світло наших ліхтариків та спалахів фотоапаратів у чорної володарки таки вихопило. Стаючи біля кожної вартої уваги пам’ятки, ми слухали розповіді Романа, а на зупинці біля напівзруйнованого костелу святої Анни (1912) він навіть організував нам гарячу каву!

Досвітня кавова вечірка під стінами костелу святої Анни (1912)

Не знаю, як для кого, але для мене це була перша у житті передсвітанкова екскурсія старовинним містечком, тож враження переповнювали неочікувані, часом, навіть, містичні, наче у фільмі про шукачів скарбів чи готичній вампірській сазі. Як розумієте, смт, що не є райцентром, грошей на вітер не кидає, тобто не переймається нічним підсвічуванням історичних пам’яток. Але в тому є й свої переваги, бо культові споруди (зокрема храм Архистратига Михаїла 1939 року), чиї величні стіни приховує ніч, у мерехтінні ліхтариків здаються ще більш таємничими і загадковими.

Храм Архистратига Михаїла (1939) у світлі велосипедної фари

Безперечно, ніщо так не додає оптимізму в мандрівці, як гарний сніданок. І, мабуть, для кожного українця найкращим амулетом від почвари голоду є магічне, коротке і звучне слово «борщ». Щоправда, п’ята година ранку – далеко не той час, коли двері ресторанчиків гостинно відчиняються в очікуванні голодних відвідувачів, тож ми мали кілька годин катання, після яких Роман пообіцяв нам ціле містечко борщів.

З Товстого ми поїхали асфальтівкою на схід. Поки здолали перший підйом, навколо стало поволі розвиднятися, а десь попереду небо вже експериментувало з кольорами у передчутті появи денного світила. Зорі здали свою нічну зміну і пухкенька скибка місяця самотньо мерзла десь вгорі над нами. Власне, на землі температура теж була не вельми високою, але ж ніщо так не зігріває, як педалі під ногами і рюкзачок за спиною.

До шостої ранку ми спустилися в сусідню долину, де на перехресті асфальтівки та річки Серет (тієї самої, що тече через обласний центр, себто, Тернопіль) примостилося село Лисівці. Все селище розляглося на правому березі, а ми зробили зупинку на лівому, де одразу за мостом місцеві віруючі знайшли себе в ландшафтному дизайні. Ініціатором об’єкту стала природа, яка просто зробила отвір для джерела. Все інше (тераса з ліхтариками та лавками, капличка, купель у вигляді хреста, скульптурна композиція народження Христа за склом) – це вже плоди діяльності людської фантазії. Але виглядає гармонійно і умиротворююче. Отак сидиш собі на лавці, дивишся на хатки на тому березі Серету і відчуваєш, як все мирське лишається там, а тут – лише думки про вічне і прекрасне.

Перший перепочинок для наших коників на березі річки Серет поблизу села Лисівці

Проте найбільш прекрасне чекало попереду. Щойно ми виїхали і розпочали боротьбу з затяжним підйомом, як нарешті прокинулося сонечко. Причому, оскільки дорога трохи змінювала напрям і грала з інтенсивністю набору висоти, небесний колобок то кумедно плутався десь між дерев попереду, то сором’язливо ховався за схил, і остаточно збагнув, що йому таки треба нагору, лише коли ми досягли верхівки.

Катання у перших променях сонця

Їхалося загалом добре. Нічний холод остаточно розчарувався хоч якось заволодіти нашою увагою і просто зник, інтенсивність автомобільного руху ледве жевріла, а покриття дороги за пострадянськими мірками було майже ідеальним. Так що під час їзди ми мали можливість і безпечно спілкуватися одне з одним, і розглядати польові пейзажі. А під час зупинки в наступному селі (Верхняківці) я відкрив для себе таємницю імені музичного гурту «Нічлава». Раніше я думав, що це продукт українсько-англійського суржику, щось на зразок «ніч кохання». Та реальність безжально сплюндрувала ніжні квіти у саду фантазії банальною табличкою з незрозумілим колись словом, встановленою край мосту через невеличку річку.

Зупинка неподалік від мосту, до речі, мала свій смак – кавуновий. Спонсором солодкого моменту мандрівки став лисівець, який намагався віднадити нас від купання біля святого джерела у Лисівцях. Коли ж поборник порядку з’ясував, що наша основна мета не гідротерапія, а веломазохізм, то у знак вибачення на першому ж баштані подарував нам невеличку кулю насолоди, яку ми розтрощили не одразу, а от саме неподалік Нічлави.

Кавун – звичайний сніданок велосипедиста. За жовтим костелом позаду – міст через Нічлаву

Але, як то часто побуває, за приємною миттєвістю дріботить тишком-нишком щось підступно дошкульне. До місця сніданку лишалося якихось два кілометри, але крутосхил за рікою так випробовував нас своїм серпантином, що вся солодка прохолода хутко зійшла солоним потом. Зате потім так легко було в’їжджати до містечка Борщів!

Історична довідка Серед борщів’ян побутує ціла низка легенд про походження назви міста, але всі вони зводяться до двох – прозаїчної і героїчної. Перша апелює до заростей борщівника, воїнство якого охороняє місцеві видолинки (рослина пекучіша за жаливу і заввишки з людину). Друга відносить нас у далеке XV століття, коли турки і татари внадилися розоряти край. І поки чоловіки намагалися оборонити громаду мечем, одна жіночка скористалася борщем. Попри різне трактування мотивів (невдале залицяння, перебирання харчами, кулінарне шпигунство, звичайна необережність) у кожній легенді розлючена містянка топить зайду-сіромаху в чані з борщем. Але, хоч би там що, своєю подальшою історією Борщів доводить, що на 99% успіх залежить від вміло вибраної назви (а не поту, як стверджував Едісон). Потрапивши до літописів на 42 роки пізніше за Товсте і здобувши магдебурзьке право через 80 років після свого сусіди, місто вміло використало тонкий вплив на підсвідомість українців, спокушаючи своєю запашною назвою чимало відомих діячів культури і політики (повний перелік вам озвучать у краєзнавчому музеї). А влітку 1919 року Борщів фактично мав статус столиці всієї Західної України – тут розташовувалося командування першого корпусу УГА, діяв уряд ЗУНР на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем, на переговори з яким приїздив очільник армії УНР Симон Петлюра. Нині, певна річ, Борщів ніяка не столиця, але є райцентром в межиріччі Дністра і Збруча, особливим тим, що тут відбуваються щорічні фестивалі вишиванок і борщів.

 

До феєричного фестивалю «Борщ‘їв» ми не дочекалися всього тиждень (близько п’ятдесяти видів борщу дають куштувати на початку кожного вересня), але без спокусливої червоної насолоди не лишилися – Роман попередньо домовився з одним з ресторанчиків, де ми поласували і борщем, і ще багато якими стравами, які тут в кілька разів дешевші, ніж у нашій столиці. Та це аж ніяк не означає, що вони були менші, чи не такі добрі – все смакувало неабияк! Особливо борщ. До речі, з огляду на місцеву легенду і якби мешканці спілкувалися не українською мовою, а «великою і могутньою» (я маю на увазі англійську, звісно), то до фірмової страви неодмінно клали б індичку (англійською слова «Туреччина» та «Індичка» пишуться однаково – «Turkey»).

Але, як то кажуть, не хлібом (борщем у даному випадку) єдиним живе людина. Хочеться ж ще й видовищ. На щастя, в Борщеві подивитися є на що. З минулих віків до нашого часу вціліли як культові споруди (костел Пресвятої Трійці 1763 року і храм Успіння Пресвятої Богородиці 1886 року), гідним нащадком яких у 2006 році став Свято-Успенський собор (Борщівської Божої Матері), так і ті, що не пов’язані безпосередньо з релігією. Наприклад, народний дім 1908 року (побудований на народні гроші – місцевих українців), де нині діє краєзнавчий музей.

Споруда краєзнавчого музею – візитівка Борщева

Експозиція музею справді вражає своїм обсягом, як для містечка з усього 11 тисячами мешканців. Причому, історія краю подається у невідривному зв’язку з подіями на інших українських землях. Тут ви знайдете предмети побуту від трипільських часів і аж до ХХ століття, а фрагменти озброєння окреслять еволюцію військової справи від давньої русі до сьогоденного конфлікту на сході України. Крім того, кілька кімнат присвячено світочу нашого народу – Тарасу Шевченку. Тож, як будете в Борщеві – неодмінно завітайте до музею. А ще краще – замовте екскурсію, як це зробили ми.

Фото з музею. Україна була велосипедною ще сто років тому!

Те, що місто цвіте і пахне, можна побачити і з того, як центр прикрашено клумбами. До того ж, із здобуттям незалежності Борщів заходився активно розширювати колекцію пам’ятників: 1991 року біля музею сів спочити Тарас Шевченко а поблизу цукрового заводу вшанували пам’ять Лесі Українки, 1993 року неподалік храму Успіння виріс курган борцям за волю України, а за рік до цього з’явилася персоналізована версія у вигляді погруддя Михайлу Грушевському, 2011 року приїжджих з західного боку зустрічає меморіал єврейським жертвам часів Другої Світової, а з 2014 року на розі біля собору скорботно схилила голову Божа матір на монументі Небесній Сотні.

Борщів переповнює патріотизм

Що не може не тішити мандрівника – це місце, де легко знайти відпочинок неспокійній душі та змореному тілу. І таке в Борщеві є! Кілька років тому під стіною дзвіниці храму Успіння з’явилася лавка бажань – викувана з металу і прикрашена стилізованими зображеннями основних архітектурних символів міста. Є на ній і велика мідна куля, яку треба терти, щоб здійснилися заповітні мрії. Одна з них справджується просто тут таки: місце відпочинку майстри вибрали таким чином, що з нього відкривається чарівний вид на всю площу, увінчану грушеподібними банями народного дому. І, навіть, коли все живе навколо принишкло через літню спеку, на лавці панує освіжаюча прохолода, дарована тінню високої дзвіниці.

Щоб мандрівка вдалася, на кулю бажань треба вдягти свій шолом

Але така вже мандрівницька доля: хоч яке неймовірно приємне місце знайшов, довго там не затримуєшся – дорога кличе! Розуміючи, що переголосити кулінарний та краєзнавчий аргументи Борщева їй буде складно, вона спокусила нас шаленим спуском, де вітерець так добре рятує від пекучого сонечка.

Як і в більшості райцентрів, з Борщева шляхи розходилися на різні боки. Тож, аби не схибити, ми перепитали щодо вулиці, яка відходила на південь, в одного з місцевих і він підтвердив, що ми маємо рацію, але попередив, що дорога там так собі. Спершу подумалося, що чолов’яга натякав на ями, які місцями цілими зграйками перебігали нам шлях – аж довелося заїжджати на тротуар, який тут (який приємний виняток!) мав набагато лагіднішу вдачу, ніж його товста сусідка.

Та прозріння прийшло трохи згодом, коли скінчилися хати, а ями, як вірні песики, повернулися до своїх господарів, лишивши нас сам-на-сам з рівним асфальтом. Хоча, я б тут радше говорив не про зір, а про нюх, але в українській мові, здається немає хеморецептивного відповідника слову «прозріння». Коротше кажучи, ми спускалися вулицею Нічлава до однойменної річки вздовж однієї з її безіменних приток, яка, судячи з запахів, живилася не лісовими джерелами, а Борщівською каналізацією, і зовсім цього не приховувала! Особливо барвистою виглядала зустріч смердючки зі своєю старшою сестрою – в широке синє плесо водосховища вливалася виразно жовта смуга. Але така кольорова дисгармонія зовсім не заважала місцевим рибалкам щось там собі тягати вудочками.

Водосховище на Нічлаві. Тепер ви знаєте таємницю зеленявості води з цього боку

Проте загалом картина вималювалася приємна. Нічлава своєю масою швидко пригасила вибрики доньки Борщева, а лісовий схил, що великою дугою огинав водосховище, додавав пейзажу казкового колориту. Не дарма ж тутешній санаторій (щоправда, якогось занедбаного вигляду), назвали «Лісовою піснею». Ну, а в пісні нашої мандрівки наступний куплет був присвячений руїнам замку поблизу села Висічка.

Історична довідка У це важко повірити, але найдавніше зі збережених футбольних полів на теренах України знаходиться саме у Висічці! Широке ідеально рівне відкрите плато спонукало наших пращурів ганяти м’яча тут ще в давньоруські часи. І, хоча, документальних свідчень немає, але подейкують, що для потреб спортсменів та їх фанатів у ХІІІ столітті було споруджено городище. Згодом команда вийшла на міжнародний рівень і, щоб задовольнити потреби чисельних закордонних вболівальників, на початку ХVII століття на краю прірви постає замковий комплекс з чотирма високими вежами, на котрих під час вечірніх матчів розпалювали вогонь, світло від якого спеціальними дзеркалами направляли на поле. Переграти футболістів з Висічки давалося не кожному, бо через особливість рельєфу (глибоке провалля з трьох боків) ті тренувалися грати дуже точно, без аутів та кутових, а замість червоної картки порушника посилали дістати м’яч. Тому не дивно, що турки, як не старалися, так і не змогли перемогти у грі 1672 року, і тоді вони з помсти загарбали все Поділля. Футбол на кілька поколінь став сприйматися, як причина мусульманського гніту, тому про гру поступово забули, і тільки 1820 року нова власниця села Марія Голейовська-Чарковська наважилася відновити добру традицію. Застарілі замкові стіни було замінено просторим палацом, а щоб все скидалося на автентику, архітектор вдався до стилю неоготики. До Висічки знову потягнулися натовпи вболівальників, а гулянки після напружених матчів тривали до світанку. В Інтербелум нащадок Марії Циріл знайшов ще один спосіб притоку грошей. У ті часи футбол часто асоціювався не з пивом, а вином, тому кмітливий підприємець вирішив не переплачувати експортерам, а вирощувати виноград самотужки. Так до Другої Світової війни довкола Висічки утворилася найбільша мережа виноградників на всю Польщу! За радянських часів футбольне поле було значно розширене завдяки боротьбі з надлишками в архітектурі (замок перекочував частинками в народні садиби) та антиалкогольній компанії (щось нехороше сталося з виноградниками). Останнє покращення відбулося 1991 року, коли, турбуючись про долю чисельних фанаток, що з розпуки кидалися стрімголов з чотириповерхової вежі, колишню освітлювальну установку було утилізовано. Тож нині, описуючи колишню футбольну звитягу краю, випадає покладатися лише на власну фантазію.

 

Звісно, дертися з велосипедами нагору сипучим кам’янистим схилом – справа невдячна. Тому ми лишили свої речі біля мосту через Драпку (щоб з ними ніхто й справді не дав драпака, повартувати зголосився Андрій), а самі подалися пішки (окрім Леоніда, який скористався обвідною дорогою і таки виїхав на плато на колесах).

До руїн замку у Висічці краще підійматися пішки

Ділянка пішохідного гірського туристичного маршруту вивела нас прямісінько до єдиної умовно вцілілої вежі колишнього замку. Зразок архітектури XVII століття було зведено на самому краю скелі, тому з нього видно так само багато місць навколо, як і з них його. Та тільки зблизька можна бачити, що окрім товстих мурованих стін з порожніми віконницями ніщо не нагадує про колишню велич споруди.

Стіни замку такі товсті, що там легко може вміститися людина або й дві

Проте якщо трохи поблукати по плато, можна надибати ще кілька решток палацу. Так, дещо осторонь зажурено дивиться гострим нерівним краєм у небо півповерху вежі, знесеної 25 років тому. А придивившись пильніше до нерівностей рельєфу неподалік, можна помітити проходи в колишні підмурівки, які ще залишилися у напівзасипаних ямках. Крім того, з протилежного краю (по той бік футбольного поля) сиротливо принишк невеличкий католицький костел, теж без вікон і даху.

Руїни костелу – окраса футбольного поля і пасовиська для коней за сумісництвом

Та, що не здатне знищити ані людська рука, ані природні катаклізми (окрім, хіба глобальних, які відбувалися ще до появи нашої цивілізації), то це невимовно вражаючі краєвиди, які відкриваються з плато. Тож, навіть коли від зразків фортифікації не лишиться каменя на камені, сюди варто буде підійматися хоча б заради того, щоб насолодитися пейзажем.

З верхівки пагорба розгортається розкішний пейзаж

Спустившись назад до наших велосипедів, ми продовжили крутити педалі асфальтівкою. Щоправда асфальтовим покриттям це можна було назвати умовно, бо через щільну мережу ям воно більше нагадувало стару ряднину в облупленій халупі, аніж порядну дорогу. Причому, більшість мікрорельєфних аномалій примостилося не між селами, а в межах самих населених пунктах. Не інакше, як місцеві спеціально їх надлубали, аби мандрівники не вельми розганялися, а їхали поволі і роздивлялися на красу тутешніх храмів і садиб.

Власне, мети своєї вони досягнули, бо, наприклад, у Пищатинцях ми зупинилися на хвильку, щоб побачити шкільний концерт присвячений скорому дню Незалежності, а на підйомі у Стрільківцях дехто спішився – не інакше, щоб мати змогу спокійно собі йти і милуватися розкішними пейзажами, які стали розгортатися по той бік долини.

У Пищатинцях свято Незалежності починають відзначати 21 серпня

Останньою в ланцюжку сіл стала Королівка, яку годі шукати на старих мапах через непостійність голосних у її назві. На противагу приголосним, стійкості яких можна лише заздрити, кругленькі «о» перекочувалися зі складу в склад, інколи чергуючись з хвостатими «а» чи тоненькими «і». Так у сиву давнину село звали Каролівка, за поляків його іменували вже Корольовкою, а на радянських мапах ви знайдете топонім Коралівка, що недвозначно натякає на геологічне минуле краю, коли тут плюскали хвильки мілкого прадавнього моря, яке відступило «лише» 20 мільйонів років тому.

Звичайно, нині ніяких коралів тут не відшукати, але саме західне Поділля характерне тим, що в морські часи, коли Земля ще була тепленькою і частенько здригалася від землетрусів, тутешнє дно густо бралося тріщинами, в які просотувалася морська вода, вимиваючи чисельні фантазійні лабіринти, що оформилися у мережу неймовірних печер якраз до появи людини. Причому, кожне підземелля приваблює відвідувачів чимось особливим. Так, у «Кришталевій» печері ви знайдете неймовірно розкішну колекцію кристалів, а «Озерна» майже на третину заповнена озерами. Ми ж вирішили зупинити вибір на найдовшій гіпсовій печері світу і другій за довжиною печері Світу (після американської «Флінт-Рідж-Мамонтової») – «Оптимістичній».

Історична довідка Печерами на Тернопільщині люди цікавилися здавна. І, хоча,більшість з них були відкриті протягом останньої третини ХХ століття, найдовші лабіринти поталанило віднайти дослідникам попередніх поколінь. Так, 1708 року науковий світ дізнався про Вертебу, 1721 з’явився опис Кришталевої, 1934 відкопали вхід до Угрині, з 1940-х проходять розвідки Озерної, а 1960 опубліковано повідомлення про Млинки. Здавалося, усе найцікавіше вже знайдено і новим спелеологам залишилося хіба відкривати якісь дрібні печерки. Тож, коли ініціатори з львівського гуртка «Циклоп» стали енергійно копатися у непримітному заглибленні поблизу села Королівка, скептично налаштовані колеги обізвали їх оптимістами. Але успішна назва і достатня кількість поту допомогли втерти носа недоброзичливцям – 8 травня 1966 року Олексій Соляр і Мирон Петрович Савчин першими прочистили вхід до незнайомої печери, яка в нагороду за старання вирішила щороку дарувати кілометри нових коридорів підземного лабіринту. За півстолітню історію досліджень знайдено вже 255 кілометрів ходів – а це удвічі більше, ніж довжина Арабатської стрілки, або дорівнює шляху від Тернополя до Рахова, який потяг долає майже за 11 годин!

 

Наше знайомство з підземеллям почалося з перевдягання. На спелеологічній базі поблизу околиці Королівки (пропустити важко, бо на весь обшир дерев’яних воріт з боку асфальтівки виведено напис «печера Оптимістична») нам видали гумові чоботи, робочі пальчатки, каски з ліхтариками і… лижні комбінезони. Самих лиж і палиць чомусь не дочекалися. Як ми згодом переконалися, підземний слалом – це щось із царини фантастики, бо печерні проходи місцями такі вузькі, що крізь них не те що лижами – навіть навкарачки пройти важкувато. А комбінезони гарно захищають від бруду, пом’якшують удари об гостряки і не дають змерзнути, адже печера – як та ялинка: взимку і влітку однієї температури – 9-10 градусів.

Основні відомості та контакти провідників можна побачити прямо з вулиці

Вхід до самої «Оптимістичної» знаходиться не на базі, а десь за кілометр від неї. Спершу треба прочовгати вздовж асфальтівки, потім трохи поздіймати куряву польової дороги, а після її закінчення обережно спуститися схилом до лісу, де в одній з западинок і примостилася брама до іншого світу. Словом, без провідника знайти це диво важко, але якщо побачите, то точно не сплутаєте, адже спелеологи не лише розчистили прохід, але й зміцнили його бетоном і надійними металевими дверми – щоб ніхто випадковий не знайшов собі згуби у складній системі лабіринтів.

Інструктаж перед входом до печери

Так, в «Оптимістичній» не влаштовано ні системи освітлення, ні поручнів уздовж акуратно прилизаних доріжок, ані вказівників на кшталт: «Продовження огляду». Дослідники залишили все у первісному вигляді, лише розчистивши гіпсові коридори від нашарувань глини. Тому, мандруючи карколомними ходами, маєш змогу побачити стовідсоткову автентику, відчути себе наче першопрохідцем. І це недалеко від істини, оскільки екскурсії сюди почали водити лише 5 років тому, а до того місцеві таємниці були доступні виключно касті спелеологів.

З неймовірним світом «Оптимістичної» нас познайомила Наталія Юдіна (а екіпірував і привів до печери її соратник з Львівського «Циклопу» Богдан Маркович). Нестору (і мені для його супроводу) пані Наталя надала честь іти першим, сама просувалася за нами, даючи вказівки на розвилках, а всі інші розташувалися за рівнем фізичної підготовки від меншого значення до більшого.

У печері є невеликі проходи, подолати які, не пригинаючись, здатен лише Нестор…

Спершу хід спускався донизу, адже основний масив лабіринтів знаходиться на глибині 60-80 метрів під землею. Кут нахилу тут такий значний, що, аби не послизнутися на глині, спелеологи вкопали сходинки з широких дерев’яних кружалець. Коли необхідної позначки було досягнуто, розпочалася горизонтальна ділянка. Але перш, ніж перерости у коридор, де можна йти більш-менш вертикально, печера змусила нас стати навколішки і проповзти так кілька десятків метрів. Від чисельних колін глиняне дно нори за довгі роки взялося двома глибокими борознами, просуваючись вздовж яких з цим ліхтариком на лобі здаєшся собі зменшеною подобою потяга метро.

… і просторі зали, де можна зібратися всім разом, щоб послухати захоплюючі історії екскурсовода

Коли простору побільшало, пані Наталя стала робити зупинки, на яких розповідала про печеру і те, що можна побачити в даному місці. Ми пройшли вже зовсім небагато, коли на стінах почали виблискувати іскорки кристалів гіпсу. Неподалік входу вони мають невеликі розміри, але в найвіддаленіших з десяти відкритих на сьогодні районів «Оптимістичної» вони сягають розмірів пляшки вина! Щоправда, для того, аби потрапити у заповітні куточки, звичайної прогулянки недостатньо. Спелеологи, досліджуючи невідомі закутки печери, зазвичай не обмежуються одним днем, тому в різних місцях прямо під землею створено спеціальні табори, де можна похарчуватися і поспати. Електроенергія надходить прокладеним кабелем, запаси їжі занесені зверху, а воду беруть прямо на місці – тут рідина надзвичайно чиста, адже місяці, які вона просочується крізь товщу ґрунту, позбавляють її всього зайвого.

Один з таких таборів ми побачили через годину нашої екскурсії – залу «Ювілейну». Це справді доволі простора порожнина з рівною підлогою і стелею вище людського зросту. Попід стінами видно місця для спання, десь поруч зберігаються запаси харчування, обладнано куточок для гігієнічних потреб. А посередині зали знаходиться унікальний об’єкт – спелеологічний музей. Тут у прозорих скринях лежать кристали та інші окраси печери, які дослідники не винесли на поверхню, а зібрали в одному місці під землею, де зразки мають щастя зберігатися у рідному для них мікрокліматі.

У підземному музеї зібрано зразки з ділянок, досяжних лише для спелеологів

Що ще вражає під час мандрівки «Оптимістичною», так це вміння спелеологів перетворювати недоліки роботи у переваги. Розвідати новий хід – це не просто знайти якусь печеру і пролізти нею в невідоме. Часто-густо гіпсовий коридор доводиться відкопувати від нашарувань глини, нанесеною водою за мільйони років, а потім виносити непотріб на поверхню (а це не просто – згадайте про нору з колінами). Тому особливо кмітливі (або ліниві) дослідники змінили точку зору на глину зі сміття на матеріал для творчості і в різних місцях підземелля створили неабиякі скульптури.

Кому не холодно без комбінезонів – так це безсоромницям русалкам

Ми лише дві години провели в печері, а вже встигли зустріти привабливих русалок, лютого циклопа та інших міфічних створінь. І, звісно, виліплених спелеологів у повному спорядженні. Все виконано в натуральну величину, тож, якби їх ще розфарбувати, то в сутінках печери можна було б певно сприйняти за живих істот, що причаїлися за наступним поворотом. Мабуть з цієї причини їх і не стали фарбувати – хто б не здригнувся, побачивши несподівано перед собою невідому постать там, де випадкових зустрічних не може бути в принципі. Хіба що хтось заблукав. Але, за словами Наталії, таке в «Оптимістичній» трапилося лише раз. На щастя, з хепі-ендом, хоча й не без моралі.

У печері всі мають іти одне за одним – щоб ніхто не відстав і на загубився

У спелеологів не заведено проводити дослідження самотужки. Печера – місце не вельми безпечне, а ще ніким не пройдений коридор – і поготів. Дослідники мають іти щонайменше у парі, щоб у випадку, коли один втрапив у халепу, інший міг допомогти або, принаймні, привести підмогу. Але коли марнославство бере гору і людина вирішує не ділити славу відкриття з колегами, печера може її покарати.

Наталя розповіла про одного спелеолога, який під час чергової групової експедиції запримітив один коридор, про який змовчав, а потім повернувся сам і розвідав нову ділянку. Щастя від відчуття того, що про нього говоритимуть, на якусь мить затьмарило йому розум і він не одразу второпав, що прогулюючись ще ніким не баченим лабіринтом, несподівано для себе заблукав.

На пошуки відкривача-невдахи наступного ж дня з’їхалися колеги з різних куточків України. Винуватець бучі нікого не попередив про свої плани (аби залишитися єдиним першовідкривачем), тому, шукаючи його, спелеологи прочесали усі відкриті ділянки і, звичайно, нікого не знайшли. Тільки за якимось неймовірно щасливим збігом обставин хтось помітив той фатальний прохід, протиснувшись крізь який шукачі незабаром наткнулися на жертву слави.

Розповідь постраждалого про свої триденні поневіряння слугувала повчальним уроком для інших. Лишень уявіть собі – весь цей час він провів у повній темряві та абсолютній тиші! Додайте сюди відсутність їжі і води, а також тісняву нерівних стін – і отримаєте неабияке випробування для власної сили волі на надії. Горе-відкривач з усіх сил намагався не заснути, адже за таких умов сон, що розпочався одного разу, міг ніколи не закінчитися. Крім того, чоловіку доводилося боротися з галюцинаціями – мозок не міг змиритися з відсутністю зовнішньої інформації і не втомлювався генерувати свою. Тож зрозуміло, коли бідаку розшукали, він не кинувся в обійми своїм рятівникам (раптом це черговий вибрик змученої свідомості?), аж ті почали думати, що запізнилися. Але, печера хоч сувора, проте добра.

Пройтися печерою – це не в магазин по хліб. На фото лише фрагмент, де ми ходили

А ще в ній готують добре пиво. Не куштували печерне? Виключно з солоду, хмелю та дріжджів – і без будь-чого іншого. Після повернення з «Оптимістичної» пан Богдан залюбки провів нам дегустацію пінних напоїв, які виготовляються тут таки. Попри невелику кількість складників (всього три) броварі пропонують широкий спектр продукції різних кольорів та смаків. Сам я не вживаю алкогольних напоїв понад десять років, але ті, хто скуштували пива від Богдана, стверджували, що опісля їм не смакувало не те що магазинне, а, навіть, розливне у різних столичних закладах.

За розмовами про печерні історії ми зустріли вечір на базі спелеологів. Ліжко-місць у двоповерховому будинку вистачило б і на багато більшу компанію, тож нам залюбки дозволили заночувати. Та ніщо так не скрашує закінчення дня, як смачна вечеря. Роман домовився зі своїми родичами, які мешкають неподалік, і ті привезли нам картоплю з тушкованим м’ясом, овочевий салат і те, що неодмінно додає оптимізму – борщ!

Стіл борщів. Фото ранкове, бо ввечері рука не могла відірватися від ложки

продовження