2 тижні на Закарпатті

(Цю розповідь я збирався почати публікувати 25 лютого. Але за день до того почалося вторгнення росії по всьому кордону з Україною, вибухи лунали від Харкова до Львова, чули ми їх і в Києві. Перші тижні ми всі були схвильовані й не знали, як воно буде далі. Згодом наступ зупинився, а потім окупанти й взагалі стали відступати. Але я все сумнівався, чи варто викладати “мирну” розповідь у такий тривожний час. Чи не зіграю я на руку московській пропаганді, яка каже, що ніякої війни немає? Зрештою, я таки вирішив написати, бо всі вже втомилися від кривавих новин, і може комусь мої спогади про “мирний” час допоможуть знайти душевну рівновагу. Бо жодна війна не вічна, я вірю, що загарбники зазнають ганебної поразки і Україна заживе у справжньому, а не примарному, мирі)

Закарпаття – неймовірний регіон! Тут пласка наче стіл рівнина без попередження переходить у стрімкі гори. І це розмежування приваблює два різні типи мандрівників – відчайдухів-екстремалів та любителів курортного відпочинку. Але цього літа нам вдалося сісти на два стільці й опинитися там, де вдосталь як першого, так і другого. Воно знаходиться поміж містечками Виноградів (настільки рівнинного, що там майже всі вулиці орієнтовані строго за сторонами світу)

і Хуст (зусібіч оточеного горами, ще й з власною горою в центрі).

Важче було знайти помешкання. У цій поїздці ми відмовилися від нашого традиційного наметового життя, аби менше перейматися побутом, а більше – знайомством з регіоном, тому забронювали помешкання на всі два тижні. Коли шукали в Інтернеті, сервіс Booking.com пропонував чимало варіантів як у Виноградові, так і в Хусті. А між ними – взагалі нічого. Окрім комплексу «Джерельне Озеро». Побачивши його фото, ми закохалися з першого погляду! Бо ми розраховували на якусь кімнатку в сільській хаті, а тут – новий дерев’яний будиночок посеред лісу, ще й на березі озера. Про це фантастичне місце я напишу окремо, а зараз розповім про наші муки вибору, як до нього доїхати.

Ми розглядали три варіанти – достоту, як у казці.

Спершу думали взяти машину, щоби по місцевості їздити на ній – швидко і з вітерцем. Тягнутися через пів України по літній спеці не хотілося, тому нас привабив варіант з потягом «Київ-Ужгород», який має вагон-автомобілевоз. Ми спокійненько би проспали в ньому ніч, а зранку доїхали з Ужгорода якісь 90 кілометрів. Але нас хвилювала якість місцевих доріг, адже наше авто – далеко не всюдихід, а в горах може бути різне.

Тому ми згадали про наш традиційний спосіб – громадський транспорт. Перевага цього варіанту в тому, що можна вийти з потяга раніше – в Мукачевому, а звідти якимось автобусом проїхати 50 км до села Широкого, майже за яким і знаходиться «Джерельне Озеро». І потім мандрувати довкола приміськими автобусами. Але проглянувши їхній розклад в Інтернеті, ми відкинули цю ідею, бо не так вже й часто вони курсують. Та й до зупинки йти майже 3 кілометри – адже комплекс знаходиться в екологічно чистій місцевості далеко від автомобільних доріг.

Отож лишився єдиний спосіб – велосипеди. Ну, і поїзд – куди ж без нього? У Києві до вокзалу ми доїхали міською електричкою – там перевозити двоколісних зручно і безкоштовно. Потім обрали потяг, який прямує до самого Виноградова. Ясна річ, так час поїздки зростає мало не вдвічі, зате нам потім лишилося проїхати велосипедами всього 10 кілометрів до «Джерельного Озера».

Ось тут і починаються переваги велосипеда. Насправді, автомобільний шлях до комплексу довший. Якби ви їхали з Виноградова на авто, то прямували би трасою в напрямку Хуста, обігнули село Букове, здолали підйом, в кінці якого було би перехрестя з вказівником на комплекс. Але велосипедисти  мають інше уявлення про найкращий шлях. Він:

А) найкоротший,

Б) без підйомів,

В) без сусідства автомобілів.

Усі ці прекрасні речі зібралися докупи на дорозі, яка пролягає через саме село Букове.

Тамтешній асфальт, звісно, та ще подерта свитина, але їхати можна. Постійно прямо, нікуди не звертаючи. Навіть коли асфальт передасть естафету ґрунтівці в лісовій гущавині після Букового, не впадайте в паніку – це правильний шлях, в кінці якого чекає «Джерельне Озеро». Машина там точно не проїде – надто вже міцно стискають дорогу в обіймай ожинники, та й останні 20 метрів – той ще підйом. Єдиний на маршруті, але такий, що тільки пішки можна здолати. Останній кілометр – найбільш романтичне місце для мандрівника. Там такий розкішний ліс! І таке запаморочливе повітря, що автомобільній трасі й не снилося.

Так, 17 липня 2021 року пополудні ми заселилися у «Джерельному Озері». Далі я би почав розповідати, як ми подорожували день за днем… Але не стану. Ця двотижнева мандрівка – наш перший досвід такого тривалого і комбінованого відпочинку. Тому й розповідь моя потече інакше. Я залишу хронологічний виклад подій для підручників з історії, а враження для вас приготую за тематичним меню. Там будуть страви на будь-який смак: і замки, і водоспади, і екзотичні тварини, і старовинні містечка, і незвичайний транспорт, і вулкани, і, ясна річ, закарпатська кухня. І почну з нашої точки опори – «Джерельного Озера».

  1. “Джерельне Озеро”
  2. Замки Соляного Шляху
  3. Залізниця та інша техніка
  4. Велоінфраструктура
  5. Чорна гора і Ніреський водоспад
  6. Написи і зображення
  7. Пам’ятники та інші скульптури
  8. Ферми екзотичних тварин
  9. Гастрономічні відкриття
  10. Давні церкви
  11. Нові церкви
  12. Палац Перені та Чеський квартал

20 thoughts on “2 тижні на Закарпатті

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.