Веломарафон… Нарешті ми з Оленкою вирішили, що готові прийняти виклик витривалості, і після літа з кількома заміськими веломандрівками підписалися на участь у пригоді завдовжки 200 кілометрів. Нас обнадіювало те, що на зразок відомому олімпійському принципові, тут головне не приїхати першим чи одним з лідерів, а всього лише вкластися у нормативний час (13 з половиною годин). Проста арифметика запевняла, що для цього достатньо їхати, не зупиняючись, зі сталою швидкістю в 15 км/год. Тішило те, що ми зазвичай їздимо швидше. Але свої корективи може внести рельєф і погода. До того ж, 200 кілометрів без зупинок – це, певно, недосяжна цифра навіть для професійного велосипедиста. Та ще й наш особистий добовий максимум заледве перевищував одну сотню кілометрів. Тому, без перебільшення сказати, до останніх хвилин змагання ми не відали, приїдемо переможцями чи переможеними.
Три червоні футболки
Маршрут марафону «У гості до мамонта» розпочинався у Сумах, пролягав повз Білопілля, Терни, Кулішівку (де знаходиться перший в Україні пам’ятник мамонту, що й дало назву марафону), Недригайлів, мало не добігав Ромнів, а потім знову через Недригайлів прямим шляхом повертався назад у Суми. Старт відбувся о 7.00, а крайній час фінішу встановили 20.30– обидва часи у межах однієї доби – 13 вересня 2014 року.
Нитка маршруту марафону
Оскільки відправна точка марафону знаходилася на північно-західній околиці Сум за залізничним переїздом на Білопільському шляху, а фінальна – поблизу Харківського мосту в центрі міста, ми вирішили не витрачати сили даремно і разом з велосипедами переночувати у батьків дружини на Веретенівці (це менш, ніж за два кілометри від старту). Тож, ми дещо подивували деяких учасників, коли під’їхали до точки збору не з боку міста, а ніби звідкілясь ззовні. Щоправда, батько Олени радив нам не труситися сільськими манівцями, а обігнути околицю нормальною асфальтівкою. З точки зору автомобіліста це мало рацію, але для наших коліс кілометр ґрунтової дороги привабливіший за три асфальтові.
На узбіччі за розкладним столиком в оточенні учасників з велосипедами ми помітили організатора (і за сумісництвом також учасника) марафону, в якого в обмін на оргвнесок отримали особисті листки з легендою та зображенням маршруту на мапі. До назначеного часу прибуло щось більше трьох десятків велосипедистів. Керівник акції виголосив напутню промову, після чого все й почалося.
Велосипедисти перед стартом
У колоні по двоє ми спершу знаходилися ближче до початку. Але перші кілометри шлях йде на підйом, який не дуже сприяє нарощуванню швидкості, тому ще до того, як проминути знак «Суми», ми опинилися в самому хвості вервечки велосипедистів. Ситуація нас не вельми засмутила, бо з розмов на старті ми зрозуміли, що тут практично всі бувалі марафонці, чимало хто лише три тижні тому успішно подолав 1000-кілометровий. Отже, ми й не намагалися мірятися силами і викладатися на повну з самого початку.
Поступово підйом скінчився, наші ноги розігрілися і ми вийшли на наш запланований темп. Ще перед поїздкою я прорахував оптимальний коридор проходження контрольних точок за часом приблизно кожні 20 кілометрів. Мінімальну межу брав з розрахунку швидкості 25 км/год., а максимальну – 20 км/год. Це саме ті числа, до яких ми звикли у наших останніх поїздках. Таким чином, проминаючи чергову контрольну точку, ми могли бачити, вкладаємося ми в оптимальний час чи ні і, відповідно, знати, тримати існуючий темп, збільшити його чи, навпаки, зменшити.
На жаль, мої розрахунки не вельми коригувалися зі швидкостями інших учасників. Спершу ми їх бачили як купку різнокольорових плям, але з кожним наступним поворотом їх ставало все менше. Зрештою, за півкілометра попереду лишилося три учасники, які рухалися десь так само, як і ми. Їх було легко помітити, бо двоє з них їхали у червоних футболках. Інколи мені здавалося, що ми скорочуємо розрив, але двічі нам доводилося зупинятися і після кожної зупинки надолужувати втрачене.
Технічна зупинка на межі районів
Причини зупинок були суто технічні – Оленчин велосипед періодично видавав якісь дивні звуки. Шукаючи джерело, я один раз поправив датчик велокомп’ютера, а другий раз відключив передні гальма, якими дружина запевняла, що взагалі не користується. Так нам вдалося позбутися всіх незрозумілих шумів. А також остаточно розпрощатися з тими, хто їхав поперед нами. І, хоча на першій контрольній точці (село Синяк) ми з’явилися рівно посеред оптимального коридору, наших попередників ми вже більше не бачили.
Проминаючи останнє село перед Білопіллям (Перемога), я помітив, що позаду на обрії з’явилася якась темна цятка, в якій вгадувався велосипедист або мотоцикліст. Дружина запевняла, що це, певно, якийсь місцевий. Та от, село лишилося позаду, а «місцевий» не лише не залишився у минулому, а навіть суттєво наблизився до нас. Перед самим Білопіллям незнайомець таки наздогнав нас і, обганяючи, привітався. Схоже, цей велосипедист у червоному теж був учасником марафону, який просто запізнився на старт.
До Білопілля ми потрапили знову таки, в самій середині оптимально часового коридору. У центрі містечка застали нашого останнього конкурента, який, зупинившись край дороги, щось набирав на своїй мобілці. Певно, надсилав запит на самовідмітку. На маршруті було всього три офіційні контрольні точки, проходження яких кожен учасник засвідчував надсиланням запиту з отриманням інформації про місцезнаходження, яка одразу ж пересилалася на телефон керівника марафону. Так зникала необхідність тримати спеціальних людей, які б відмічали велосипедистів у ручному режимі. Отож, проїхавши трохи містечком, ми само відмітилися і собі. Поки займалися цими справами третя червона футболка вдруге обійшла нас і зникла з поля зору десь за поворотом попереду.
Підйом на залізничний міст у Білопіллі
все >> продовження
Мандрівник і його мандрівки 
Дуже гарний вiдгук!
Дякую! 🙂