Велостарт у 2.8 (закінчення)

Сутичка з шовковицею стала лише першою у низці пригод, що набилися нам у товариші на шляху до Пухівки. Воно й не дивно – мандрівки польовими дорогами завжди п’янять присмаком пригод і несподіванок. Бо, на противагу магістральним трасам, ніколи не знаєш напевно, куди така дорога приведе і чи приведе кудись взагалі.

Лелечі помешкання – не рідкість на сільських вулицях

Все починалося доволі безхмарно. Щойно ми віднайшли відгалуження від асфальтівки, яке за картою мало привести нас до мети, як на нього повз нас прогуркотіло двійко завантажених самоскидів. Чи не обнадійлива ознака? – якщо навіть такі здоров’яги їздять цим шляхом, то нам хвилюватися у його прохідності не варто й поготів. Зачекавши, доки осяде курява, покликана до танцю грубими колесами вантажівок, ми рушили слідом за ними.

Та тільки-но останні зазим’янські хати лишилися позаду, а краєвиди навколо заполонили неосяжні деснянські луки, як ми побачили, що наші знайомі ваговози зупинилися і стали зсипати свій вантаж просто посеред дороги! Поруч спочивав ще один їхній колега, а за ним привезені раніше купки розрівнював галасливий бульдозер. Своєрідна подоба будівельного майданчика було огороджена не менш схематичним дерев’яним парканом, праворуч від якого дві смуги прим’ятої трави вказали нам об’їзд несподіваної перешкоди.

За будівництвом лінія дороги відновилася, але була вже ледве помітною. Спершу, ми подумали, що це самоскиди вчинили самосуд над ґрунтівкою, але згодом побачили, що вона проходить заболоченою низиною, де не кожна машина проїде, не скуштувавши вічно вологої багнюки. Отже, будівництво виявилося не причиною, а лише симптомом загибелі дороги. А як тільки примара колишньої ґрунтівки вирвалася з тенет трясовини знову на підвищення, до неї влилася інша, значно більш накатана її колега. Вливання пішло на користь пацієнту і він одужав остаточно.

Вирвавшись з вузеньких сільських вуличок у широкі луки, ми, нарешті змогли роздивитися небо, яке тепер не видавалося таким безхмарним, як раніше. На заході час від часу щось гримотіло, а обрій огорнули сірі стіни дощу. Десь над Київським морем вже дощило, як і прогнозували синоптики.

– Вітер дме у наш бік, скоро дощ нас наздожене, – оголосила невтішний прогноз Олена.

– Ні, синоптики обіцяли, що вітер буде північний. Це через локальні завихрення здається, що він західний, – заперечив я, не те, щоб особливо вірячи у свої слова, а більше для того, щоб не давати зійти зерням паніки.

Ми проїхали ще трохи, вітер ніби дещо вщух. Коли порівнялися з кількома високими і розлогими тополями, Оленка зупинилася понюхати квіточки, а ми з малюком за інерцією ще прокотилися кілька десятків метрів.

– Я теж хочу на гощик! – захвилювався Нестор, озираючись.

Поки я з’ясовував твердість дитячих намірів і, зрештою, зняв його з велосипеда, дружина вже була біля нас. Але замість того, щоб негайно задовольнити свої потреби, Нестор побіг назад до дерев.

– Тут, – задоволено сказав він, зупинившись поруч з місцем, де ставала Оленка.

Я допоміг малюку (він ще не вміє самостійно знімати і одягати штанці), а потім, коли він щасливий побіг до мами, і собі завершив сімейну трилогію.

Дорога хизувалася своїм умінням рівноваги, що якнайкраще підходило для велосипедів. Її обидві колії вкривав трав’яний килим – достатній, щоб не давати волю піску під ним, і не такий великий, щоб заважати вільному обертанню коліс. Тож їхали ми доволі швидко, як для польової дороги, і скоро поміж клаптиків дерев де-не-де стали прозирати дахи пухівських хат. Спершу вони виднілися лише спереду, потім непомітно обступили нас з боків. Здавалося, ніби хтось задіяв чари – навколо повно хат, а ми й досі їдемо луками. Але за картою село ще й справді не почалося, отже ці всі примари – лише флагмани дачних поселень.

До Пухівки ми заїхали з заходу. З одного боку довгої вулиці тягнувся безперервний ряд сільських садиб, з іншого ховалося у лісосмузі одне зі старих русел Десни. Нині воно геть обміліло і в ньому плавають хіба-що домашні птахи місцевих жителів. Десь на цій вулиці карта розміщувала єдиний сільський пам’ятник. Який – я так і не дізнався, бо на першому перехресті нашу розгубленість (перехрестя не було зображене на карті) помітив котрийсь з місцевих, котрий махнув рукою праворуч:

– Десна – там.

– А пам’ятник? – вирішив узгодити я.

– Який пам’ятник? – не зрозумів той.

– Ну,.. радянським воїнам Великої Вітчизняної, – висловив здогадку я (а які ще ідеї?).

– Все там, – ще раз махнув рукою дядько, – і Десна, і пам’ятник, і центр.

Поки я з’ясовував у чоловіка тонкощі місцевої географії, Олена не втрачала часу даремно, а сфотографувала живу пам’ятку – лелече гніздо з мешканцями на телеграфному стовпі. Нестор теж скористався з зупинки і запив компотиком кілька печенюшок. І тільки після цього ми вирушили за вказаним місцевим напрямком.

Скоро ми опинилися на головній дорозі, про що свідчила, як більша ширина асфальту, так і значно інтенсивніший автомобільний рух. Ми їхали прямо, проігнорувавши спершу один поворот праворуч, потім інший – ліворуч, і, зрештою, вперлися в кінець шляху, звідки кілька стежок спускалися до пляжу на Десні, широке плесо якої відображувало молочність досі захмареного неба.

Фотосесія у найпівнічнішій точці маршруту. Позаду – Десна

Ми залишили велосипеди біля початку пляжу і попрямували ближче до річки, яка в цьому місці робить велику петлю, втискаючись в околиці Пухівки всього на кількасот метрів, а потім знову віддаляючись. Пляж омивався власне Десною лише наполовину – інша його частина мала за межу двометрову завширшки протоку, за якою здіймався трохи вищий берег. Забажавши зробити кілька фото річки саме з того боку, я розігнався і легко перескочив на той бік.

Халепа трапилася, коли я задовольнив свої фотобажання і налаштувався повернутися. З боку пляжу місця для розгону було повно, чого не скажеш про крутосхил порослий густою травою, серед якої я опинився. Мої кружляння у пошуках майданчика для маневру помітив котрийсь з дядьків у плавках по той бік протоки: «Велосипедисте, не перескочиш; доведеться роззуватися і переходити». Тим часом я запримітив виступ, з якого було зручно відштовхнутися, відійшов кілька метрів назад і, згадавши свої пробіжки, ввімкнув максимальне прискорення.

Мої п’ятки разом вгрузли в пісок на самій береговій лінії, від чого пролунав гучний «хлюп», а вода поспішила заповнити новоутворені ямки і мої кросівки, які я ледве встиг евакуювати. «Що й треба було довести!», – фонтанував радістю дядько, певно вважаючи аудіовізуальний ефект мого приземлення достатнім приводом для сушіння шкарпеток і взуття.

Після побачення з Десною ми повернулися на асфальтівку, а потім і на головну дорогу, яка повертала на схід під прямим кутом. Майже одразу запримітили шуканий пам’ятник. Попри своє походження з радянських часів, його розташування досі залишалося загадкою для укладачів карти, які його чомусь проігнорували. Ну й нехай. Зате високу стелу з роками останньої війни прикрашав вінок лелечого гнізда. Це я вперше побачив, щоб птахи так любили монументи. До цього вважав, що лише голуби здатні на них крапати критику.

Монумент з живими лелеками в Пухівці

З Пухівки наша невеличка група вирушила до останнього села на маршруті – Рожівки. До нього на схід вела майже пряма дорога, складена, як виявилося, з бетонних плит. А що серед них не було, певно, жодних двох, припасованих ідеально, велосипеди стали виспівувати рівномірне «ту-тук, ту-тук». Мабуть від такої колискової (а був саме час обіднього сну), Нестор швиденько закуняв. Довелося їхати повільніше і обережніше, щоб його розслаблене тіло не дуже струшувало при ударах.

У Рожівці на нас мала чекати остання пам’ятка, яка за картою знаходилася перед самим в’їздом до села. Саме біля неї ми сподівалися зупинитися, щоб малюк додивився решту сну в спокійнішій обстановці. Навчені попереднім досвідом, ми не надто засмутилися, коли на вказаному місці монумента не знайшли. Проїхавши ще кількасот метрів, ми досягнули перехрестя, над яким з обох боків височіли схили, порослі лісом. В одному з них між сосон ми й зупинилися.

Велосипеди залишилися у придорожніх чагарниках, а ми, прихопивши рюкзачок з речами, стежечкою піднялися на своєрідний оглядовий майданчик, з якого перехрестя доріг простежувалося як на долоні. Усілися на колоді – я з Нестором, а Оленка з рюкзаком. Вже було далеко за другу дня, тож наша несподівана лісова зупинка перетворилася на обідню перерву. Для себе ми нічого не брали (окрім пляшки «Живчика»), а, з огляду на байдужість Нестора до їжі (певно, від перенасичення враженнями), ми кинули на боротьбу з власним голодом дитяче харчування.

Знаючи, що малюк спатиме ще принаймні годину, я вирішив тим часом з’їздити до першого перехрестя, щоб таки віднайти пам’ятник, на пошуки якого ми перш просто не мали часу. Та варто мені було передати малюка дружині, як той ввімкнув свою сигналізацію. Довелося брати його назад. Причому, тепер він не хотів спати, лежачи на колінах, а забаглося йому неодмінно сидіти на руках, поклавши голову мені на плече. Самому мені сидіти в такій позі виявилося зовсім некомфортно, тож я почав потроху ходити туди-сюди. І так несподівано знайшов залишки землянки всього в кількох метрах від нас. З країв ями стриміли залишки колод, ще деякі валялися унизу. Між деякими виднілися шматочки поліетилену, а збоку схилу  вгадувалося щось схоже на провалений коридор.

Збільшуючи амплітуду коливання ходіння навколо Оленки, я з Нестором на плечі поступово спустився до велосипедів, дістав свій смартфон і вирішив, що раз не вийшло залучити до пошукової операції свого двоколісного друга, візьму в компанію дитину. Вона тихенько спала і ні проти чого не заперечувала.

Автопортрет прогулянки з соньком

Так, з Нестором на одній руці і з камерою в іншій, я опинився на перехресті, готовий до фотополювання за замаскованим пам’ятником. Для певності вирішив перевірити всі чотири кути. Три з них вдалося відкинути майже одразу – з заходу між дерев виблискували небесною мозаїкою якісь озерця, а ще з одного боку підіймався крутосхил, увінчаний на верхівці огорожею крайнього рожівського обійстя. Отже, вся надія залишалася за останнім, південним куточком.

Вистачило якоїсь хвилини, щоб зрозуміти – пам’ятника тут немає також. Він міг би причаїтися за найближчим деревом, занедбаний і геть зарослий кущами, але ж ні. Несподівано я згадав, що на карті майже впритул біля нього знаходиться невеличке лісове кладовище, а за ним дорога, яка виходить до другого перехрестя, на якому дивилися обідні сни наші велосипеди. Тож цілком слушною могла видатися гіпотеза, що монумент знаходиться на самому цвинтарі. Крім того, не хотілося втретє проходити тим самим шляхом, тому ми пірнули в ліс.

Те, що я спершу вважав за стежку, виявилося тваринячою доріжкою. На щастя, їх тут було чимало і я без проблем вибирав ті, які підходили до напрямку мого руху. Та все ж таки, місцеві тварини не вирізняються прямоходінням і просуватися доводилося повільно, час від часу відхиляючи гілки і переступаючи через різні перешкоди. Незабаром в атаку пішла жалива, яку з неба прикривав розвідувальний загін комарів. Зустрівши такий запеклий опір лісу, я вже подумав, що доведеться повернутися назад і скористатися людською дорогою, аж раптом зовсім близько попереду помітив щось яскраве. Ще хвилина ходу – і перед нами відкрилися ряди могил, на деяких з яких лежали нев’янучі вінки неприродно барвистих кольорів.

Поки я обходив кладовище, прокинувся Нестор. Побачене його зацікавило і він став щось щебетати своєю мовою, описуючи, що бачить навколо. В його віці вид могил ще не навіває скорботи, його чистій свідомості ще все однаково цікаво і захоплююче. Але й справді, якщо відкинути емоції, то прогулянка цвинтарем така сама банальна річ, як, наприклад, візит до бібліотеки. Відмінність лише в тому, що в книгосховищі історія написана на папері, а тут викарбувана у граніті.

Військовий пам’ятник знайшовся на титульній сторінці кладовища. Поставивши уявну галочку в останньому пункті сьогоднішнього маршруту, я з малюком поспішив до дружини. Звідси прямо до нашої стоянки спускалася новенька асфальтівка, яка за лічені хвилини возз’єднала нашу маленьку компанію.

Поки ми збирали речі, помітили, як з боку Рожівки на перехрестя спустилася галаслива юрба підлітків. Хлопців було четверо, а велосипед один і, мабуть, вони сперечалися, чия черга кататися. Коли Оленка викотила свій велосипед з чагарів на дорогу, вони притихли, хтось навіть жартома запропонував: «А давайте заберемо її велосипед!». Але коли слідом за дружиною вийшов я з Нестором у вело кріслі, вони самі посміялися з дивної пропозиції. Звісно, адже маючи три велосипеда на чотирьох, комусь би довелося лізти у дитяче велокрісло, а це вже б тягнуло на хіт ю-тюба.

Після того, як дорога порівнялася з автомобільною стоянкою біля входу до кладовища, асфальтове вбрання змінилося на піщану вуаль. Вузькі шини наших велосипедів часом загрузали в піску, але більшу частину шляху ми все ж їхали, чи пак, пливли дорожньою рікою, бо вона поступово вела донизу.

Кілометр лісового піску змінився кілометром сільського щебеню. А далі ми потрапили на асфальт, який відтоді став нашим незмінним супутником до самого дому. Село, в якому ми опинилися, також називалося Пухівка. Точніше, це й була та сама Пухівка 980 року народження, якою ми проїздили кілька годин тому, тільки тепер наша група прямувала її південним краєм, вздовж якого пролягала траса на Київ.

Покровська церква у Пухівці

Ми вже не думали ні про які краєзнавчі розвідки, аж раптом зовсім близько помітили бані церкви і це нас спокусило на ще одну зупинку. Від’їхавши всього на кількасот метрів углиб Пухівки ми познайомилися з Покровською церквою. Кажуть, її спорудили ще 1808 року, але з вигляду важко сказати, чи давня саме ця споруда, а чи зведена у наші дні. До того ж, на карті в цьому місті мав би стояти хрестик, а його не було. Що було, так це значок монумента трохи подалі на вулиці, яка відходила прямісінько від дзвіниці церкви. На тій самій вулиці, якою ми в’їжджали до Пухівки першого разу і яку покинули з вказівки одного місцевого мешканця.

Що ж, загадка таємничого монумента залишиться до наступної поїздки, можливо до Остра. Чому до Остра? Бо в цьому невеличкому містечку на Чернігівщині знаходиться найближчий міст через Десну, по якому можна закільцювати прогулянку, повернувшись до Києва через Вишгород. Але спершу треба домовитися з комарами деснянських заплав.

З Пухівки ми непомітно перебралися до Зазим’я. І знову – старий знайомий, але з нового боку. Цього разу південно-східного. Якби продовжили рухатися далі, ми б неодмінно потрапили на ранкову ділянку з транзитом через Погреби. Але ж яка в тому романтика, щоб їхати однією й тією ж дорогою удруге? Тож, на світлофорі (мабуть єдиному на всі навколишні села), ми повернули на південь і вирушили в тенета Броварського лісу, що вже добрі півгодини стежив за нами з того боку дороги.

В’їзд до зеленої зони увінчував залізничний міст (тієї самої гілки, на якій Нестор очікував побачити трамвайчики зранку), а перед ним на акуратно вистриженому газоні праворуч красувалася скульптурна композиція дивної форми, що мала б означати хрест в кулі. Але що символізувало таке незвичне поєднання, було не зрозуміти.

Зазим’янський хрест

Майже десятикілометрова лісова просіка обіцяла подарувати приємну подорож, насичену ароматами дерев і щебетом пташок, а також позбавлену надокучливих автомобілів. Так я думав напередодні, коли знайомився з картою. Реальність виявилася діаметрально протилежною. Вузька асфальтівка, густо нашпигована швидкими легковими авто і гримучими вантажівками за абсолютної відсутності узбіч (стіна кущів починалася одразу, де закінчувалося дорожнє полотно) виграла конкурс на звання найнебезпечнішої ділянки сьогоднішнього маршруту. До того ж, Нестору швидко набридло споглядати одноманітне миготіння соснових стовбурів обабіч дороги і він постійно поривався подивитися, що ж там попереду, перехиляючи голову то ліворуч, то праворуч від моєї спини. На додачу до чисельних вибоїн ці дитячі маневри ще більш ускладнювали керування велосипедом і я пообіцяв собі більше ніколи не користуватися цим екстремальним коридором, особливо в дитячій компанії.

Лісова дорога вивела нас прямісінько на Броварську трасу, якою ми спокійно повернулися назад до Києва. Узбіччя автостради місцями ставало таким широким, що обидва велосипеди могли їхати поруч і тоді Нестор протягував Олені руку і ми собі їхали у такій зв’язці. Попри деяку втому настрій був чудовий. Навіть малюку сподобалися довгі переїзди – у другій половині мандрівки він вже ні разу не заперечував проти сидіння у велокріслі і майже не вимагав у винагороду печенюшок. Нестору подорож сподобалася і це, без сумніву, найголовніше.

Більше фото з поїздки тут