220 VW: У гості до мамонта

В самісінькому кінці Тернів ми знайшли особливу точку рівноваги. Автомобільний знак сповіщав, що звідси як до Сум, так і до Конотопа 64 кілометри – тільки в протилежні сторони. Ніби для дотримання цього балансу продовження марафону попрямувало третім шляхом – до Недригайлова, – таким чином зберігаючи рівність відстаней між містами.

Настали золоті часи для наших велосипедів. Як і обіцяли організатори, ми нарешті досягли ділянки маршруту з першокласним асфальтом. Можливо це тернівчани постаралися прокласти якісну дорогу до свого райцентру. А може допоміг чим міг один з колишніх Президентів України, мала батьківщина якого знаходиться тут неподалік. Як би там не було, але чи не вперше після Білопілля на екрані велокомп’ютера вимальовувалося 30 км/год. Проте асфальт був такий рівнесенький, що ми майже не відчували цієї швидкості, хоча, на попередній дорозі навіть удвічі менший темп здавався екстремальним.

Траса вела загалом рівно, прогинаючись донизу лише в селах, що прохолоджувалися у долинках невеликих річок. У першому з них – Чемоданівці, – ми отримали подвійне задоволення: до чудового асфальту додався не менш приємний спуск. А що вже казати про краєвиди! Пагорби, ліси і поля, а на всьому – печать осені. І повітря просочене багатими настояними осінніми пахощами! Тільки коли дорога рівна і не тримає постійно в напрузі, починаєш відчувати навколишній світ у повному об’ємі.

За Чемоданівкою ми звернули праворуч. Невеличке відгалуження від основної дороги спускалося до пари сіл Хоружівки та Кулішівки, а згодом знову виповзало на трасу майже перед самим Недригайловим. Власне, у Кулішівці й знаходиться той знаменитий пам’ятник, що дав назву марафону. А біля нього – черговий контрольний пункт.

Хоружівська Оранта

Отже, дорогою до Кулішівки ми завітали до Хоружівки. Колись маловідоме і нічим особливо не примітне село нині має незабутнє обличчя. За президентства Віктора Ющенка тут було споруджено невеликий, але красивий меморіальний комплекс пам’яті жертв голодомору, відбудовано церкву, відремонтовано школу, а на пагорбах над Хусю встановлено кілька пам’ятників (Оранта, Феміда), які додають і без того мальовничому пейзажу, певну нотку шляхетності. Про асфальт я теж вже згадував.

У пам’ять про жертв голодомору

Центр Кулішівки облаштований скромніше і компактніше. В одному місці на березі ставка зібралися нещодавно збудована невеличка дерев’яна церква, радянський меморіал Другої Світової і пам’ятник знайденим залишкам мамонта, датований 1841 роком. Він вважається найдавнішим подібним знаком не лише в Україні, але й одним з таких у світі.

Той самий мамонт

Поки ми відмічалися на КП, я відкрив свої записи і не повірив власним очам – ми випали з оптимального коридору на цілу годину! Після Білопілля я якось не зазирав у нотатки, тож зовсім випустив з контролю час. Певно, на затримку вплинули протитанкові ями перед Тернами. А ще ми чимало облазили цікавого в Хоружівці. Хотілося негайно ж брати ноги в руки і наганяти згаяне, а після пам’ятника, як на зло, шлях повів нагору і довелося деякий час іти пішки. Піднявшись у поля ми знову заходилися крутити педалі, але потрапили у немилість до зустрічного вітру і попри все ту ж чарівну якість асфальту, просувалися зі швидкістю якогось виснаженого бігуна. До Недригайлова ми в’їжджали з крайнім розчаруванням. Ми знали, що відстаємо, але через вітер не могли їхати швидше і відставали ще більше.

Війна пам’ятників:
Калнишевський вижив Леніна з Недригайлова

На площі з нещодавно встановленим пам’ятником Петру Калнишевському маршрут зв’язувався у вузлик. Ліворуч відходила пряма дорога на Суми. Але перш, ніж попрямувати до фінішу, слід було проїхати ще кілометрів зо двадцять у протилежний бік до контрольного пункту перед в’їздом до Ромен – і стільки ж назад. У першій частині цього дивного апендиксу знаходився ще один марафонський об’єкт – їдальня, де на нас вже чекав гарячий обід. Організатори повідомляли, що можна відбенкетувати як до так і після повернення з третього КП. Ми вирішили за краще поїсти на зворотньому шляху.

У Недригайлові ми застали кількох велосипедистів, що вже прямували до Сум. Від місцевих їх легко відрізнити як за одягом, так і за виглядом деякого виснаження від полуденних перегонів. Ми так давно не бачили інших марафонців, що пораділи зустрічі. Завдяки цьому апендиксу на маршруті ми, принаймні, побачили інших відстаючих.

Чим ближче до контрольного пункту ми наближалися, тим все більш покращувався наш настрій, адже ми зустрічали все нових і нових марафонців, що їхали часом поодинці, інколи парами, а кілька разів цілими групами. Ще з півдюжини велосипедистів ми помітили в їдальні в Коровинцях. Поки доїхали до КП ми привіталися майже з двома десятками марафонців – а це більше половини!

На трасі Суми-Київ, яка стала нашим незмінним супутником до самого кінця, асфальт нас цілком задовольняв, а велетенські розлогі тополі та інші дерева обабіч захищали від атак вітру. Проте давалася взнаки вже пройдена сотня кілометрів, більше якої в останні сезони ми ще не їздили. Звісно, зазвичай ми мандруємо з повністю навантаженими велосипедами, а також дитиною, що дещо важче, ніж везти лише себе і велосипед, та все ж… Від багатогодинного сидіння вже починало боліти місце відповідного контакту, а в Оленки ще й коліна стали давати знати про себе. На щастя, в аптечці виявилася рятівна мазь, що на деякий час дарувала колінам спокій. А з сідлами доводилося терпіти.

Відмітившись на третьому контрольному пункті, що знаходився біля розгалуження на село Пустовойтівку, ми розвернули велосипеди і попрямували назад на Коровинці. Ми саме отримали змогу переконатися у відповідності назви – через дорогу переганяли череду великих рогатих тварин. Та й на самій трасі кілька разів зустрічалися трикутні знаки з чорненькими корівками.

Збудували ніби спеціально для лелек

Проминаючи поселення вперше, я відзначив про себе кілька пам’ятників у центрі і тепер зробив біля них невеличку зупинку, поки Олена займала місце за столиком у зарезервованому організаторами ресторанчику «Калинка» (насправді таких у Коровинцях два, але ми визначили потрібний за збіговиськом велосипедів, коли прямували на КП). Отже, я знайшов меморіал Другої Світової, а також пам’ятник героям соціалістичної праці біля будинку культури. Останній цікавий тим, що насправді є реінкарнацією пам’ятника Леніну, постать якого знесли, а кубічної форми постамент лишили, почепивши на неї новенькі таблички.

Хазяйновитість Коровинчан

Коли я під’їхав до «Калинки», Оленка вже сиділа за столиком на терасі, офіціантка біля неї розставляла наш обід. Інших велосипедистів вже не було. Отже, ті останні, яких ми зустріли, пообідали на шляху до КП і тепер вже їхали, либонь, десь за Недригайловим, а з кожною хвилиною відпочинку в ресторанчику розрив між нами та ними невмолимо збільшувався…

попереднє << все >> закінчення